Був початок жовтня. Лагідне осіннє сонечко вигравало променями на золотавому листі, яке тільки почало облітати. На душі Віри Грабарчук  панував спокій. Приїхав у гості її онук, Колюня. Підійшов до неї, обійняв за плечі:
– Бабусю, я підписав контракт, йду служити…

– Синку, що ж ти наробив? Навіщо нам той контракт, навіщо тобі ті гроші?
– Бабусю, я так вирішив. Завтра їду. І з гордістю додав: “Я йду Україну захищати!”
Горло стиснув клубок, але знайшла в собі сили мовити:
– Я на тебе сварилася часто – прости мене…
–  І ти мене, бабусю, прости, я ж збитки робив…
Увечері мотоциклом поїхав у сусіднє село до дів-
чини, а вранці  – до місця служби.
Для Віри Іванівни настали важкі дні чекання. Довгими вечорами згадувала свого Колюню: ось він, маленький пустотливий бешкетник, бігає по подвір’ю, а ось, святково вбраний, з квітами йде вперше до школи. І зі всіма клопотами – до неї, до бабусі. Тато і мама на роботі, а вона завжди вислухає, все зрозуміє, все розкаже.
Особливих турбот з хлопцем не мали – вчився в Печеській школі, вдома був гарним помічником. У сім’ї Грабарчуків так було заведено: потрібно щось зробити – роби. Не було навіть слів таких, як “не хочу” і “не буду”. Працював вдома, допомагав усім, хто просив: гичку привезти чи траву викосити… У його батька золоті руки, за що не візьметься,  зробить, особливо в будівництві. З ним і Коля змалку працював, та швидко всього й навчився.
Часом піде ввечері гуляти, немає довго, приходив пізно – отримував від неї на горіхи:
– Чого ти, бабусю, не спиш?
– А як спати? Тебе ж немає…
Коли навчався  у Хмельницькому техучилищі на маляра-штукатура, то до бабусі тільки на канікули і на вихідні приїжджав.
Першим місцем служби Миколи Грабарчука став полігон у Яворові, що на Львівщині. Часто телефонували одне одному. Бабусю цікавив побут: де спить, чи не холодно, чи вистачає їжі…
– Бабусю, у нас тут такий контроль! Годують дуже добре, і спати є де, і стріляємо…
На тому полігоні був до кінця року. Потім додому відпустили. Відвідав маму в Хмельницькому, свою дівчину, і став готуватися до від’їзду. Тоді напекла, наварила в дорогу, а він ще попросив маринованого перцю і аджики. Винесла з погреба банки, а він питає:
– Бабусю, а ти собі залишила?
– Не хвилюйся, і мені вистачить.
Поклала в торбину банки, теплі шкарпетки, провела онука до автобусної зупинки, перехрестила на дорогу…
Поїхав Коля у Рівне, а звідти  на Луганщину. І знову зв’язок по телефону:
– Бабусю, я вже в Луганській області! Ти не хвилюйся, я далеко від бойових дій! Наша частина в охороні…
– Колюню, де ви спите?
– У палатках, на спеціальних щитах. Нам не холодно, гріємося «буржуйками».
Віра Іванівна жила спогадами і надіями на зустріч. Скільки там того року! От мине зима, весна, літо, а там і Колюня повернеться… Щодня молилася і просила Бога, аби живим і здоровим повернувся.
16 березня Вірі Іванівні виповнилося 65 років. Її вітали родичі, односельці, проте найдорожчим було вітання онука, який зателефонував в обідню пору. Побажав їй щастя і здоров’я. Цього разу говорив коротко,  кудись поспішав.
А 17 березня вона увесь день перебувала у тривозі, у передчутті чогось недоброго. Вранці у віконну шибку крилами вдарився ворон. Сприйняла це як недобру звістку про себе: збиралася у лікарню, щось погане скаже лікар. Коли вже була в кабінеті, зателефонували з сільської ради – запитали про Колю, але нічого не пояснили. Увечері онук ніби покликав її до хвіртки. Підійшла, виглянула на дорогу.
Якраз біля її воріт швидка зупинилася. З автомобіля вийшов знайомий фельдшер Микола Дубенюк.
– Ти до кого?
– До тебе, Іванівно.
– А я тебе не викликала…Може, до сусідки?
– Ні, до вас. Пішли до хати.
Раптом блискавкою вдарила думка, яку проказала вголос:
– Що, Колі нема? Мого Колюні нема?..
А потім був похорон. Сила людей зійшлася попрощатися. Дивилася на таке рідне обличчя і не могла повірити, що бачить його востаннє: «Мій синочку, дорогенький, як же ти не вберіг себе!..»
Хлопці, які супроводжували Колю, розповіли, що ворожа міна дістала дев’ятьох: двоє, у тому числі Коля, загинули, ще семеро перебувають у шпиталі. Осколок влучив хлопцеві просто в серце і смерть настала миттєво…
Минає час, але біль — не вмирає. Він назавжди. Важко змиритися, ще важче усвідомити, що більше ніколи її онук не переступить порогу, не попросить спекти улюблених пиріжків, не пригорне, не засміється. Не побачить вже його бабуся, не бавитиме його діточок, як завжди мріяла. Його немає, пішов у вічність. Пішов і не приходить навіть у снах.
А через дорогу – цвинтар, де під горою вінків і квітів спочиває, її дорогий онук, якому доля відміряла всього 20 років земного життя.