Із нетерпінням чекала Катруся літніх канікул. Бабуся Надя приїжджала у школу-інтернат, і вони їхали у село. Радісно зустрічали школярку її сестричка та двоє братів. У великій родині Катя не відчувала себе самотньою і покинутою, хоча і зростала без матері та батька.
Якби не їхня бабуся Надія Шнерик, то діти виховувалися б у сиротинцях. Вона щиро і віддано зігрівала любов’ю й турботою своїх онуків, коли сина не стало, а невістка пішла шукати кращої долі. Надія Федорівна не могла змиритися, що Володі нема. “Ще вчора з ним розмовляла, а вранці уже не промовив ані слова. Заснув і не прокинувся, – при зустрічі бідкалася пенсіонерка. – Усі надії покладала на невістку, але і вона нас залишила і пішла з дому”.
Тоді найменшенькій Вероніці було лише два роки, проте Надія Шнерик узяла на себе тяжку ношу – виховання сиріт, однак соціальної допомоги не отримувала. Саме це і спонукало жінку звернутися до редакції газети. Не лише просила допомоги пенсіонерка, а й поради, бо стривожена була тим, що її шестирічна Катруся відрізняється від інших дітей – не зможе навчатися у звичайній школі, бо ж не чує і не говорить. Тож не знала бабуся, куди податися, щоб онуку грамоти навчити.
Відразу ж після публікації про цю родину все стало на свої місця – бабусю визнали офіційно опікуном сиріт, а Катя поїхала на навчання у Новоушицьку спеціальну загальноосвітню школу-інтернат.
На щастя, тоді, дев’ять років тому, призначили на посаду директора цього навчального закладу Світлану Чорноконь. Вона, щоправда, була розгублена й не знала, з чого розпочати свою роботу, хоча планів і задумів було чимало.
– Гортаючи “Подільські вісті”, на очі мені потрапила публікація про Катю, – пригадувала Світлана Василівна. – Саме їй, дівчинці, обмеженій у спілкуванні через вади слуху, якраз і була потрібна допомога нашого педагогічного колективу. І уже наступного дня із вчителями приїхала в Олешин. Ми пояснили бабусі, за якою методикою працюватимемо з її онукою, а з допомогою мови жестів вона зможе спілкуватися з дітьми.
Хоча Надії Федорівні так хотілося, щоб її онука зростала під дахом рідної хати, та все ж відвезла Катю у школу-інтернат. Та і я при нагоді навідувалася до школярки у цей навчальний заклад. Була вражена, як змінилася дівчинка. У неї з’явилася впевненість у собі та чимало друзів, з якими спілкувалася. Та й Катя, яка ніколи не розмовляла, промовляла деякі слова.
Не так давно знову зустрічалася із п’ятнадцятирічною Катрусею й теж пораділа за неї. Бо школярка, кмітлива й старанна, стала гордістю школи-інтернату. Педагоги допомогли мені поспілкуватися із Катею, зрозуміти мову жестів. А їй є чим похвалитися, бо відвідує гурток художньої самодіяльності. Разом із гуртом “Надія” уже не раз виступала перед глядачами – танцює та співає з допомогою рук. Якраз Катя із танцювальними колективами “Перлинка” та “Співочі руки” готувалася до обласного огляд-конкурсу. “Костюми ми завжди підбираємо і шиємо самі, – повідомила мовою жестів Катруся. – Трішки, щоправда, нам допомагають вчителі.”
А ще Каті кортить на літні канікули поїхати у рідне село, та прикро їй, бо ніхто там уже не чекає. Якось бабуся сказала онуці, що не вічна, і рано чи пізно доведеться їй жити без неї. Так воно і сталося. Уже не пригорне її, не почує від неї слів розради. Сумно їй, аж до сліз.
Світ став би милішим й прихильнішим, якби знайшлися у сирітки опікуни, такі ж турботливі й віддані, як її бабуся. Хочеться вірити, що саме так і станеться.
Gismeteo 
