І знову цвіли вишні, полум’яніли тюльпани, півонії. Весна у всій красі буяла в кожному куточку міста. Милуючись нею, насолоджуючись весняними запахами, Ганна щодня поспішала до прохідної заводу. Вона ще не знала, що то остання весна в її житті, яке обірветься так трагічно…

За плечима була Красилівська середня школа, Шепетівський технікум, де здобула професію бухгалтера. Та романтика тих років багатьох юнаків і дівчат кликала на новобудови Сибіру, на неосвоєні землі Казахстану. Ганна обрала роботу на Братській ГЕС. Подруги дивувалися: в кишені диплом бухгалтера, а вона на будівництво зібралася! Та ніякі вмовляння не могли зупинити дівчину.
У Сибіру була недовго: з дому надійшов лист, у якому батько повідомляв про хворобу матері, і Ганна повернулася додому.
У квітні 1959 року дівчина вперше переступила поріг прохідної Красилівського машинобудівного заводу. Її робочим місцем стала киснева станція, де наповнювала балони. Тут, у невеликому білому будиночку, їй довелося складати важливий життєвий іспит…
Ганна Процюк дорожила своєю роботою, адже добре знала який необхідний кисень в лікарні для важкохворих, в промисловості, в авіації. Щодня їй доводилося робити одне й те ж, однак трудилася сумлінно.
Той травневий ранок розпочався як завжди. Поспішала на роботу, ще і ще раз згадуючи рядки листа від коханого, якого отримала напередодні. А на-
дворі — весна, її улюблена пора року!
Очі пильно стежили за стрілкою манометра: 120 атмосфер, 130, 140… Ще мить і тиск у балонах підніметься до норми й апаратник дасть сигнал відключати. Але тієї миті цівка рідкого кисню полилася на тіло дівчини. Пролунав вибух і розподільчу рампу рознесло в друзки, загорілися дошки, металеві конструкції, на дівчині спалахнуло плаття,
Захищаючи руками обличчя від вогню, Ганна відступила до дверей, проте наступної миті збагнула – горить кисень! Ще мить, ще кілька секунд і злетить у повітря цех! Перемагаючи нестерпний біль, повернулася у приміщення, надлюдським зусиллям вхопилася за вентель і з останніх сил перекрила, залишаючи на ньому обгорілу шкіру рук.
Кинулася до дверей, щоб навпростець вибігти на вулицю і зупинилася — сюди не можна, тут складено наповнені киснем балони, а на ній горить одяг! Кинулася до інших дверей, вискочила на вулицю. Назустріч вже бігли робітники, проте вони вже нічим не могли допомогти. Серце ще билося, але життя згасало…
Через дев’ять годин у лікарні дівчина прийшла до свідомості, попросила води. Ще хвилина, друга і серце зупинилося…
Вчинок Ганни Процюк назвали подвигом. Про неї розповідали в школах, обговорювали в трудових колективах.
У 1970 році учні Красилівської середньої школи № 1 відправили листа поетесі Марії Познанській з проханням написати вірш про Ганну Процюк. Незабаром поетеса приїхала в Красилів. Тут, у районній бібліотеці, відбулася зустріч учнів школи з Марією Познанською, на яку запросили батька Ганни – Лук’яна Кузьмича. Поетеса пообіцяла написати вірш і за якийсь час надіслала його учням. Він називався «На черешнях білий, білий цвіт».
Минають роки. Вже понад півстоліття немає серед живих Ганни Процюк, дівчини, яка ціною власного життя врятувала багатьох людей, зберегла приміщення кисневої дільниці, заводські цехи.
В останню путь дівчину проводжало все місто. Прийшли робітники заводу, учні школи, де вона навчалася, друзі, сусіди.
На старому кладовищі міста скромний сірий обеліск, на якому під фотографією дві дати — народження і смерті — 22 грудня 1936 — 29 травня 1964 року. Саме стільки вділила доля цій мужній людині.
Минуло 53 роки, з часу трагічної загибелі красилівчанки. Постарів і став руйнуватися пам’ятник на її могилі, який негайно потрібно було реконструювати. За допомогою звернулися до директора ТОВ «Красилів- агромаш» Анатолія Чайчука, людини ділової і небайдужої. Розповіли про поховання, про проблеми з пам’ятником. Уважно вислухавши, Анатолій Дмитрович пообіцяв провести відповідні роботи. І слова дотримав.
У день трагічної загибелі Ганни Процюк біля її могили зібралися керівники міста і району, краєзнавці, школярі, працівники ТОВ «Красилів- агромаш», щоб вкотре вшанувати світлу пам’ять своєї землячки.