Курси валют

Віктора (з етичних міркувань справжніх імен не називаю) плечистого, миловидного синьоокого красеня важка хвороба змусила сісти в інвалідний візок.

— Було страшно йти до операційної не тому, що ампутуватимуть ногу. Хвилювався за долю своєї донечки, — розповідає чоловік.
...Кажуть у народі: «Не родися красивим, а родися щасливим». Це про Віктора. Ще з юнацьких літ вирізнявся він серед ровесників комунікабельністю. А який талант мав до музики! Якось на дискотеці у рідному селі побачив чорно- оку красуню. Познайомилися. Ліля приїхала до своєї бабусі. Якщо є кохання з першого погляду — то це було саме воно. Батьки не схвалювали захоплення сина. Нагуляла дитину, а погана слава лине далеко...
— Не послухав нікого. Одружилися, — пригадує Віктор.
Через якийсь час донечку подарувала йому Ліля... Все було добре в їхній сім’ї. Працювали, квартиру придбали. Згодом дружина пішла торгувати на базар. А на тому «заводі імені Горбачова» навчилася заглядати в чарку. Чоловік дбав про її сина і про спільну доньку, а Ліля пустилася берега. Згодом прийшла розплата — залізла в борги, довелося продати квартиру. Віктор вже вкотре пробачав дружині зраду. Щоб поліпшити матеріальне становище, Ліля вирішила податися у світи. На руках у чоловіка залишився прийомний син і донечка. Мешкали в однокімнатній квартирі тещі, котра вже давно живе в Італії.
— Донечка пішла якраз до школи. Заплітав кіски, одягав, їсти готував. А в Ігорка якраз перехідний вік. Довелося бути ще й психологом, — пригадує Віктор. — Довгих сім років діти виглядали маму. Не приїжджала. Надсилала кошти на прожиття, а сама при живому чоловікові вийшла заміж за іноземця.
Непросто Вікторові залікувати душевну рану. Та не так боляче за себе, як за дітей. Богдана перестала чекати маму, з татом ділиться своїми секретами. А батько не завжди знаходить потрібні слова, щоб дати пораду чотирнадцятирічній дівчині. Мамина рада тут потрібна!
— Дочка зненавиділа рідну матір, — розповідає Віктор. — Що я міг вдіяти, адже у її подруг дбайливі матусі, а тут...
Одна біда не ходить. У Віктора виникли проблеми із здоров’ям. Лікувався від випадку до випадку, бо на кого дітей залишить? Коли обласний травматолог Юрій Іванович Павлишен змушений був ампутувати йому праву ногу, Віктор покликав до дітей їхню матір. Приїхала. Боляче було від рани на ампутованій нозі, а ще болючіше від того, що діти відвикли від тієї матері-зозулі. Згодом вона знову подалась у мандри.
— Дякуючи гуманному колективу травматологічного відділення обласної лікарні, золотим рукам Юрія Івановича, котрий не тисячі, а десятки тисяч людей врятував, я живий. Радію сонцю, радію дітям, — каже співрозмовник. — Є ще один колектив, де від керівника і до рядового працівника піклуються про людей з обмеженими можливостями: Хмельницький ортопедичний завод. Щоб забезпечити мене протезом — створили всі умови, і побутові, і морально-психологічні.
...Віктор не скаржиться на долю. Дає лад дітям. Та й творчі здібності музикою не обмежились — після операції його надихає муза, пише вірші. Лірика, патріотизм, люди і природа. Ось його основні теми. Читає вірші, а сині очі затуманюються сльозою, скупою, чоловічою.
Біда в тому, що й другу ногу довелося оперувати. Витримати таке випробування змушений, бо він — один за двох. Хоча синові вже 20 років, йому ще так потрібна підтримка. А що вже казати про донечку. Потрібно купити одяг, щоб не гіршою виглядала серед своїх ровесниць. Просить знайомих допомогти придбати їй джинси. А рідна мама в телефонному режимі контролює, куди ж я дів 70 євро, які вона надіслала...
На завершення нашої розмови попросила Віктора прочитати вірші. Вони вистраждані, але такі щирі.
Не здається батько, незважаючи на важкі випробування долі. Хочеться вірити, що майбуття буде до нього прихильним.