— А бодай ти здохла! — спересердя лайнувся Степан, — вже аж у голові гуде від твого виття.
— А хіба ж я не казала, що не треба було від неї всіх забирати, — голосно зітхнула його дружина Ганна. — Хоч би того песика з білим хвостиком лишив, таке вже інтересне було...

— Зараз тобі псярню буду розводити! Краще порося тримати, ніж собак годувати. Тепер таке з харчами робиться, аби собі живіт на- бити.
— Так у них вже ж оченята прорізались, а ти їх у мішок та й у річку... Гріх.
— Ет, гріх, гріх. Жаліслива знайшлася. В природі відсів повинен бути. Інакше, знаєш, що творилося б на білому світі, якби все те, що народилося, та жило?
Ганна мовчки кивнула головою. Не хотіла сперечатися з чоловіком. Крутий норов мав її Степан. Сказав як зав’язав. Зробив, як цвях забив.
Забігала по господарству і з часом забулося. Лише Лайка інколи нагадувала про цю неприємну історію протяжним виттям. Сумними очима заглядала в обличчя господині.
Аж тут несподівана радість дім сколихнула. Син приїхав у гості з невісточкою та первісточком. Забігала Ганна, страв усіляких наготувала.
— Обідати краще будемо надворі. Он, під яблунею. Степане, винось стола. А Іванка, діти, поставте з коляскою в затінку, щоб в очі сонечко не било.
Молода невісточка, погодувавши груддю немовля, вклала його в коляску, погойдала і сіла до столу.
— Красиво ж як у вас, тату! На такому гарному місці хата ваша стоїть. Дивишся з висоти і не намилуєшся: річка, лісок... Благодать... Як у раю.
Враз Степан схопився, аж затіпався. Несподівано коляска (чи то вже невістка по безпечності своїй поставила на схилі, чи то від вовтузіння дитини), мов хто підштовхнув її, покотилася вниз до річки.
— Боже-е! — закричали всі в один голос. Рвонулися вслід.
А вона з неймовірною швидкістю мчала назустріч страшній біді. Ще мить і...
Всіх випередила Лайка. Одночасно з коляскою стрибнула у воду.
Місце було глибоким і возик одразу ж пішов на дно, а дитина, на превеликий подив, навіть не встигла замочитися. Міцно тримаючи в зубах за сорочину немовля, Лайка вибралася на берег. Ошелешені батьки забрали свій дорогоцінний скарб.
Лиш Степан відійшов убік і, відвернувшись, витирав нестримні сльози. Потім гукнув:
— Лайка, сюди!
Лайка підбігла. Слухняно сіла на задні лапи перед господарем.
— Прости, мила собачко, прости за гріх старого дурня, — ніжно гладив зашкарублою долонею чорну шерсть.
Лайка дивилася блискучими очима і все розуміла.