Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 1346

Спочатку  познайомилася із багатодітним батьком Володимиром Кушлаком, хоча вже  й не сподівалася його побачити, бо в жнивну пору робота в полі не почекає. Та все ж, зустрівшись із ним в Осламові, поїхали у Калюсик.

Шлях з  вибоїнами і ямами Володимиру часто доводиться долати, бо ним добирається із сусідньої області, де працює. І я дивуюся, як його старенький  легковик ще  на ходу, не розсипався. Хотілося б йому,  щоб  дорога  була  рівненькою наче скло, але  вже не віриться, що  хтось   подбає про її ремонт, зглянеться над селянином.
Коли ж на подвір’ї побачили діти свого татуся, то  всі семеро поспішили йому на зустріч. І не дивно, бо  батько не завжди  навіть на вихідні приїжджав додому.
Марія  Іванівна теж  радіє, побачивши зятя, бо підмога вкрай потрібна.   
–  Хоча Василь, мій чоловік, ні на хвилину не присяде, бо ж біля худоби треба попорати  чи скосити траву,  та й онуки допомагають, –  каже Марія Провеснік. –   Але  влітку завжди є до чого рук докласти.  – Маємо дві корови, тож молока вистачає для дітей, ще  його й здаємо.
Хоча подружжя Ольга та Володимир
і не мали наміру повертатися  до батьків у Калюсик, та все ж їм  довелося двокімнатну квартиру  з усіма вигодами залишити у райцентрі  й призвичаїтися до суворого селянського побуту. Бо ж  корективи у спокійне і розмірене життя внесли десятирічний Віталій  та  восьмимісячний Назар, яким  судилося рости без матері. І подружжя, виховуючи трьох дітей, не вагаючись, прийняло ще двох хлопчиків.
–  Вони  для мене – племінники, а Віталік ще мій похресник, –  пояснював  багатодітний батько. – От заради нього і довелося поїхати  у село, бо чомусь запевняли, що  він, десятирічний школяр, не осилить навчальної програми, бо  перебував в інтернаті.
І таке придумати! Проте не тільки це стало причиною переїзду, бо в селі, вважає, більше простору для дітей та навіть  дихати їм вільніше.
Коли донька з родиною повернулися до отчого дому, то тішилися батьки, бо порожній дім наповнився дитячим щебетанням.
–  Найменшенькі Владислава й Назар-
чик у сповитку лежали, –  пригадувала Марія Іванівна. –  Та й Вероніка з Андрійчиком маленькі були. А ще невдовзі народився Родіон. Тож нелегко було доньці з дрібними діточками справлятися. Із  Божою поміччю вони виросли, всі  школярики. Онуки — не ледачі, слухняні, охоче йдуть зі мною у церкву, щоб  у храмі допомогти  прибрати. А Назарчик нині за  паламаря  – допомагає отцю Віктору.
Похвалила Марія Іванівна і свого зятя за добре серце, бо племінників прихистив і турботливий. Тяжко, у  поті чола працює у полі, щоб  гроші заробити для дітей. Хоча, пригадала, як доймала  її тривога, коли донька заміж виходила, бо ж хотілося, щоб  у  шлюбі вона була щасливою. Бо ж Оля довго не  придивлялася до Володі. Познайомилася на весіллі з ним, а він через тиждень заслав сватів. Уже через кільканадцять днів весілля гуляли. Хоча й поспіхом готувалися, ночей недосипали,  а все вдалося, як  задумали.
Коли Володимир своїй дружині сказав, що мріє щонайменше про п’ятьох дітей, то вона вирішила, що він жартує, не уявляла, як їм усім дасть  раду. Так воно і сталося.   Семеро «я»  зростає у подружжя. І це їхнє щастя.
А в селі, зізнається Ольга, бути господаркою та ще  й нянею, нелегко. Спочатку, звісно, сумувала за  міським життям.  Але майже  сім років, хоча  непростих, непомітно збігли, і діти  підросли. Звісно ж, клопотів не зменшилося, зате радості додалося – діти  батьків не розчаровують, старанно навчаються,  а старші  наглядають за дворічною Аріадною. Бо ж  уп’яте лелека прилетів  до подружжя і подарував їм донечку.
Завдяки дітям, розповідає 32-річна Ольга,  іншими очима подивилася на місцину, де зростала. І дивується, як вона раніше  не помічала  біля самісінької хати мальовничі  краєвиди з ярами та пагорбами, що  можна навіть фільми знімати.  І нині Ольга навіть  не уявляє, як би діти зростали на міських вулицях. Манить і дивує ця розкішна природа  вже й маленьку Аріадну і  все  навколо  для неї таке миле й любе.
Щасливі  ті діти, у яких батьки  турботливі, повсякчас дбають про достаток та спокій родини.  Саме такі Ольга та Володимир, для яких донечки та синочки стали найбільшою радістю  і  втіхою у житті.