Спочатку познайомилася із багатодітним батьком Володимиром Кушлаком, хоча вже й не сподівалася його побачити, бо в жнивну пору робота в полі не почекає. Та все ж, зустрівшись із ним в Осламові, поїхали у Калюсик.
Шлях з вибоїнами і ямами Володимиру часто доводиться долати, бо ним добирається із сусідньої області, де працює. І я дивуюся, як його старенький легковик ще на ходу, не розсипався. Хотілося б йому, щоб дорога була рівненькою наче скло, але вже не віриться, що хтось подбає про її ремонт, зглянеться над селянином.
Коли ж на подвір’ї побачили діти свого татуся, то всі семеро поспішили йому на зустріч. І не дивно, бо батько не завжди навіть на вихідні приїжджав додому.
Марія Іванівна теж радіє, побачивши зятя, бо підмога вкрай потрібна.
– Хоча Василь, мій чоловік, ні на хвилину не присяде, бо ж біля худоби треба попорати чи скосити траву, та й онуки допомагають, – каже Марія Провеснік. – Але влітку завжди є до чого рук докласти. – Маємо дві корови, тож молока вистачає для дітей, ще його й здаємо.
Хоча подружжя Ольга та Володимир
і не мали наміру повертатися до батьків у Калюсик, та все ж їм довелося двокімнатну квартиру з усіма вигодами залишити у райцентрі й призвичаїтися до суворого селянського побуту. Бо ж корективи у спокійне і розмірене життя внесли десятирічний Віталій та восьмимісячний Назар, яким судилося рости без матері. І подружжя, виховуючи трьох дітей, не вагаючись, прийняло ще двох хлопчиків.
– Вони для мене – племінники, а Віталік ще мій похресник, – пояснював багатодітний батько. – От заради нього і довелося поїхати у село, бо чомусь запевняли, що він, десятирічний школяр, не осилить навчальної програми, бо перебував в інтернаті.
І таке придумати! Проте не тільки це стало причиною переїзду, бо в селі, вважає, більше простору для дітей та навіть дихати їм вільніше.
Коли донька з родиною повернулися до отчого дому, то тішилися батьки, бо порожній дім наповнився дитячим щебетанням.
– Найменшенькі Владислава й Назар-
чик у сповитку лежали, – пригадувала Марія Іванівна. – Та й Вероніка з Андрійчиком маленькі були. А ще невдовзі народився Родіон. Тож нелегко було доньці з дрібними діточками справлятися. Із Божою поміччю вони виросли, всі школярики. Онуки — не ледачі, слухняні, охоче йдуть зі мною у церкву, щоб у храмі допомогти прибрати. А Назарчик нині за паламаря – допомагає отцю Віктору.
Похвалила Марія Іванівна і свого зятя за добре серце, бо племінників прихистив і турботливий. Тяжко, у поті чола працює у полі, щоб гроші заробити для дітей. Хоча, пригадала, як доймала її тривога, коли донька заміж виходила, бо ж хотілося, щоб у шлюбі вона була щасливою. Бо ж Оля довго не придивлялася до Володі. Познайомилася на весіллі з ним, а він через тиждень заслав сватів. Уже через кільканадцять днів весілля гуляли. Хоча й поспіхом готувалися, ночей недосипали, а все вдалося, як задумали.
Коли Володимир своїй дружині сказав, що мріє щонайменше про п’ятьох дітей, то вона вирішила, що він жартує, не уявляла, як їм усім дасть раду. Так воно і сталося. Семеро «я» зростає у подружжя. І це їхнє щастя.
А в селі, зізнається Ольга, бути господаркою та ще й нянею, нелегко. Спочатку, звісно, сумувала за міським життям. Але майже сім років, хоча непростих, непомітно збігли, і діти підросли. Звісно ж, клопотів не зменшилося, зате радості додалося – діти батьків не розчаровують, старанно навчаються, а старші наглядають за дворічною Аріадною. Бо ж уп’яте лелека прилетів до подружжя і подарував їм донечку.
Завдяки дітям, розповідає 32-річна Ольга, іншими очима подивилася на місцину, де зростала. І дивується, як вона раніше не помічала біля самісінької хати мальовничі краєвиди з ярами та пагорбами, що можна навіть фільми знімати. І нині Ольга навіть не уявляє, як би діти зростали на міських вулицях. Манить і дивує ця розкішна природа вже й маленьку Аріадну і все навколо для неї таке миле й любе.
Щасливі ті діти, у яких батьки турботливі, повсякчас дбають про достаток та спокій родини. Саме такі Ольга та Володимир, для яких донечки та синочки стали найбільшою радістю і втіхою у житті.