На подвір’ї зустрічає мене мила й жвава жінка, яка сама хазяйнує. Хоча їй, Марії Юхимовій, 93 роки минуло, але поважні літа не стали для неї тягарем. Жінка не приховувала свого здивування, коли мене побачила, бо вже й не сподівалася, що хтось із газети, яку читає, до неї загляне. Сама про своє життя збиралася написати у редакцію, але випала їй радість спілкування. Довгожителька з села Карачіївці, що на Дунаєвеччині, часто розмовляє поетичними рядками, складає вірші й співає пісні про своє нинішнє життя:

“Встаю я ранесенько,
Умиваюся білесенько.
Помаленьку одягаюсь,
На каструлі оглядаюсь.    
Треба мені їсти зварити,
Свою хатину причепурити,
Щоб могла добре ходити”...
До дрібниць пам’ятає молоді роки, які пробігли й минули, як одна мить. Згадала Марія Яківна, як бігала до школи, хотіла навчатися, але почалася війна. Як прийшли німці, то їх усі боялися. Розташувавшись у штабі біля церкви, відразу ж почали встановлювати свої порядки. Коли дізналися, що Марія навчалася у школі, то призначили її обліковцем, а потім і касиром, бо чимало селян не вміли ні читати, ні писати.
У селі заговорили про партизанів, які чинили опір окупантам. А потім їх вистежили і розстріляли. Серед них була однокласниця Марії: “Коли я дізналася про те, що її вбили, то пішла, щоб поховати. Потім німці викликали мене у штаб. Але усе обійшлося, – пригадувала Марія Яківна.
А далі почали молодих забирати до Німеччини, а їй так не хотілося покидати свій рідний край, наче Божий рай. Коли дізналася, що подружніх пар окупанти не чіпають, то Марія вирішила вийти заміж. І сільський парубок Василь, з яким зналася ще з дитинства, теж не хотів їхати на чужину. У 43-му році вони повінчалися у церкві.
Як звільнили село від німців, то Марія відряджала свого чоловіка на фронт. Їй так хотілося, щоб він якнайшвидше повернувся, бо донька Оля народилася, проте вперше побачила тата, коли їй п’ять років минуло.
Хоча не з великої любові Марія Яківна заміж виходила, та все ж була щаслива у парі. Бо ж вона вважає — коли обидвоє терплячі й лагідні, шанують одне одного, то й у сім’ї буде спокій. Тож коли благословляла своїх доньок Олю та Галю, онуків і вже й правнуків, промовляючи молитви, які не забула донині, бажала дітям жити у злагоді й повазі.
Недавно Марія Яківна ще гуляла на весіллі у правнуки Аліни, співала молодятам пісню, яку сама склала, та отримала ще й приз від тамади. Не довго затримується в гостях у доньок, бо, каже, усюди добре, а вдома найкраще. Адже тоді душа наче цілющою водою омивається.
Лікарям довгожителька не довіряє, бо вони знаходять болячки, яких у людини немає. А як занедужає, то робить зарядку, і слабість втікає. Та все ж зуміли онуки вмовити її поїхати до великого міста й прооперувати очі, бо через катаракту світа білого не бачила. І відразу ж на думку їй спали поетичні рядочки, які співала під крапельницями:
“Іду я по воді,
Матір Божа впереді,
Веде мене в далеку путь.
Там мене три ангели ждуть.
Перший ангел двері відчиняє,
Другий – стіл застеляє.
А третій стоїть біля порога
І просить Бога,
Щоб я була жива і здорова”...
Звідусіль приїжджали до бабусі Марії фольклористи, яких вона радо зустрічала, співала їм давно забуті колядки, гаївки та обрядові весільні пісні. А потім і сама взялася завзято записувати їх у товстезний зошит, щоб діти не забували про традиції і звичаї своїх прадідів.
– Наше село було співучим. Збиралися, весну закликали чи колядували, – розповідала Марія Яківна. – А у полі теж працювали із піснею. Вже нема моїх ровесників, у кожного своя доля, така різна. Бо ж народжується дитина, то їй миттю на небесах призначають шлях, яким вона має пройти…
У своїх щирих молитвах жінка просить миру, вірить, що запанує у нашій стороні спокій, а ще мріє на своє сторіччя заспівати веселу пісню. Так воно і буде. Бог милостивий – прийме її молитви. Почула і я слова благословення бабусі Марії й упевнилася – світло її незбагненної посмішки додає надії й тепла тим, з ким вона спілкується.