Було дуже холодно і страшенно хотілося їсти. Грудневої ночі 1944-го, змоклий до нитки, він все далі заглиблювався в невідомий ліс на території Німеччини та весь час міркував, як не збитися з курсу. Десь тут сновигають диверсійні групи ворога, десь тут пробиваються до своїх недобиті фашисти, виходячи з оточення, і саме тут, він, вісімнадцятилітній Петро Іваніцький з Віньковеччини, повертається зі штабу полку в штаб армії. Дві години тому комполка дав йому цей пакет, автомат ППШ, запасний диск з патронами, а ще – важкий протигаз, вивів із землянки, показав рукою напрямок і сказав: «Тобі туди».
– Ну для чого мені вночі в лісі протигаз?! Хіба як німаки злапають та почнуть в болоті топити, то виставлю трубку назовні, щоб дихати, і буду зображати підводний човен в калюжі!
Та нічого не поробиш, наказ є наказ. Продираючись через чагарники, Петро відчув, що злість почала відходити. Шкода, з нею легше. Вона стимулює до дії. Натомість холод скував тіло, давалася взнаки окопна сирість, що проникла в кожну шпаринку, тож тепер, на морозі, навіть думки мерзнуть в голові. Обмотки на ногах, черевики, сяка-така шинелька задубіли, важко рухатися.
– Треба не врізати дуба, – сказав сам до себе, – Думай, Петю, про хороше!
І згадав він, як звільнили рідне село Говори, як призвали на збірний пункт в Нетечинці, потім в Шепетівку, звідти в місто Заозерне Красноярського краю. І хоч було голодно, та в палатках у червні все одно тепліше, ніж тут зимою в німців. Після нетривалої підготовки в товарняках і відправилися на Захід. Пайку мали на десять днів, який молоді солдатики «стовкли» за добу... Весело було, коли їхній потяг випадково зупинився в низині, де гарно вродила капуста. Військова сарана, як по команді, висипавшись з вагонів, нумо збирати свіжу зеленину! Командири верещать, стріляють в повітря! Де там! Ну хто боїться кулі, якщо везуть на фронт? А сьогодні треба їсти, бо що буде завтра, і чи буде?.. Товарний поїзд зупинився якоїсь ночі в лісі, в Польщі. Тоді прилетіли бомбардувальники і «дали жару»... Так почався фронт.
Раптом солдат Іваніцький відчув, що нарвався на «секрет» – засідку. Відразу зрозумівши, що ховатися вже пізно, став на повний зріст і неголосно мовив: «Пароль Клен..» Повисла пауза..
«Зараз почую відповідь: «Хайль Гітлер!» – майнуло в голові. В кущах почався якийсь рух, з’явилася постать: «Відповідь – Береза! Ти чому тут серед ночі?!» Промерзлий Петро зраділо вичавив: «Пакет в штаб армії»... Прийшов капітан, завів у штаб, а там полковників, як болота біля окопу, і якийсь поважний генерал (йому передали пакет) пильно глянув на брудного змоклого солдата. «Капітане, солдата нагодувати й переодягнути!» – коротко наказав генерал. Зайшли в іншу кімнату, капітан приніс поїсти, шкода, що мало, потім нове спіднє, штани, гімнастерку, шапку, бушлат, байкові онучі й нові кирзові чоботи. «Відпочивай солдате, скоро повертатися», – повідомив і вийшов. Миттю перевдягнувся... І, присівши на стільця, не те щоб заснув, а швидше втратив свідомість… Здалось, що пройшло декілька секунд, може, хвилина, а перед очима вже стоїть капітан, смикає за одяг і щось белькоче. Петро ніяк не може вловити, де він і що від нього потрібно офіцеру. «Рядовий, підйом! Ось пакет. Прямуй до полку!», – каже штабіст. Нарешті думки в голові стали на свої місця, він піднявся, сховав за пазуху набитий конверт, запечатаний сургучем, і почвалав знову до лісу, побитого снарядами й посіченого осколками.
А там вже чекав на солдата підступний лютий ворог... Це
не озвірілі гітлерівці, не міни, що де-не-де показували вусики з під снігу – проклятущий сон. Теплий одяг, свіжий супчик взяли в облогу юнака, який місяцями сидів впроголодь в гнилих окопах, сон плутав залишки логіки в голові, важким тягарем впав на повіки, очі злипались, тягнуло на хвильку впасти в кущі… Вже й свідомість воїна відключилась, вже заснула душа, залишились тільки відкриті очі і напрямок руху… Пакет терміново в полк!
..Штабна полкова землянка якось сама виросла перед очима. Зайшов, козирнув, протягнув секретні документи командиру, той полегшено зітхнув, покликав старшину: «Накормить бойца, первое, второе и хлеба ему побольше, садись солдат. О, я смотрю ты прибарахлился! Компания была хорошая? Да, снимай ти шапку..» Іваніцький шапку зняв, а командир принишк, змінився в обличчі, тихо спитав: «Солдат, я не понял.. Ты почему седой?!»..
…Падає літній дощ, ми сидимо під хатою у Петра Івановича Іваніцького, він неспішно завершує розповідь про цей епізод на війни.
– Я тоді троє суток проспав, трохи від’ївся. Сивина після війни зникла, організм-то був молодий, аж поки в старості не з’явилась знову. Пізніше за цей похід отримав медаль «За відвагу», хоч правильніше було б «За сивину» (жартує). Маю два поранення, одне в руку – легке, а друге отримав за двадцять кілометрів від Берліну. На той час я вже був кулеметником, та кулемет забрали, командири вишикували весь наш підрозділ, роздали автомати і наказали форсувати річку (назви не пригадую), мовляв, гайда, хлопці, перший ешелон вже поліг, тепер ваша черга штурмувати місток. Всі в атаку на залізничний міст, ну, тут і рвонуло біля мене, так садонуло чимось в голову, що кров пішла вухами, носом, цього разу в госпіталь попав надовго. Тож ніколи не вірте, коли хтось каже, що чотири роки воював на передку. Там живуть декілька днів, потім другий ешелон, переформування, підготовка, аж тоді знову на передову.
Коли війна скінчилась, мені довелось нести службу на лінії розмежування (як кажуть зараз) між нами та американцями. Ми на посту і вони на посту. Ми як вкопані по стійці струнко стовбичимо під «грибком» – вони на стільчику, з газеткою в руках, ноги обов’язково на столі. Американці підгодовували нас нишком, бо як взнав би СМЕРШ, то зубів на вечерю ми вже б не мали. В 47-му перевели в Білорусію, в Брест, а всього відслужив сім років.
Петро Іванович любить жартувати і взагалі тримається живчиком, я навіть не берусь рахувати його роки, а для чого? Живий ще солдат, живе зі своєю другою половиною, Євгенією Степанівною не один десяток літ (вони в шлюбі із 1952-го), живуть одне життя на двох, тому немає сенсу говорити про фізіологічний вік, бо солдати не старіють, хоч деколи зраджує їм підступна пам'ять. Але не забуваються і повоєнні роки. Щоб утримати сім’ю, працював Петро Іванович у кар’єрі, у будівельний бригаді, в кузні, в тракторній бригаді, оскільки дружина часто слабувала, то й її трудодні відробляв. В селі тоді не панькались, за хвороби ніхто не питав, можеш, не можеш – трудодень віддай. Так і тягнув лямку за себе і за неї.
Але гумор не втрачає, весь час зачіпає свою Євгенію, а вона також в боргу не лишається, бо має теж що сказати дотепне.
– Бачиш, Петре, приїхав фотограф, а я така гарна нині, в замащених капцях, повзу на город вирвати трохи цибулі, а тут кореспондент! Ото реклама!.. – всміхається Євгенія Степанівна, пересуваючись за допомогою двох патиків біля хати, – Як ти думаєш, якщо зварю звіробою та вмиюся, стану краща?!
Євгенія вмощується біля свого Петра на лаву, весело заглядає йому у вічі, той робить вигляд, наче відсувається від неї.
– Ви на бабу уваги не звертайте, коли їй було тринадцять, якусь цидулку з попередженням про німців занесла в сусіднє село і вже думає про себе, що була бойовою партизанкою! – сказав Петро Іванович і засміялись обоє.
Так я і сфотографував цих двох стареньких на лавці під хатою, бо в них було одне життя, одна любов, одна війна.
Gismeteo 
