Старенька хатина ховалася в густих кущах бузини. Від вулиці до неї звивалася змійкою вузенька стежечка. Подвір’я було захаращене сміттям, очевидно, ніхто не докладав рук, аби навести тут елементарний порядок. Під дверима, котрі фарби не бачили років з двадцять, сидів собака. Він шкрябав лапою по одвіркові, жалібно скавучав. Бідолашний був голодний вже кілька днів. Та попри все, пес ще мав надію щось перехопити в тій господі. Як-не-як він чимало літ був вірним слугою хазяїнові.

— Ну що, не відчиняє? — почувся жіночий голос.
Рябко задер голову і стрибнув до Марії. Він знав її добре. Старенька і немічна жінка мала щире серце і добру вдачу. Чимало разів давала йому їсти. За це собака неабияк віддячував — гонив курей з городу.
— Ану, давай-но, спробуємо достукатися до того лінюха, — мовила і вперлася костуром у двері.
Ті насилу прочинилися. В сінях можна було зламати ногу. Попід стінами лежали дрова, поламаний велосипед, старі чоботи і десятки порожніх пляшок. Видно було, що Бахус тут знайшов надійний прихисток. Рябко ступав за тіткою Марією. Обнюхував все навколо, їстівним не пахло.
В убогій кімнаті розгардіяш був ще більший. Один чоловік лежав на благенькій постелі, інший валявся на підлозі.
Тітка Марія штурхнула палицею того, що спав на постелі. Вона мала на те повне право. Адже то був її племіник Семен.
— Чого причепилися? — запитав він крізь сон. — Не чіпайте боляче!
— Скільки можна заливати балухи? Вже скоро полудень. Тобі вже за сорок, а розуму як не було, так і немає.
Той пробував віджартуватися.
— Нащо мені той ум? Я що, маю керувати людьми? — відповів Семен, збираючи недопалки.
Зачувши дим і розмову, пробудився квартирант.
— Дай курнути! — мовив і простягнув руку. Вона тряслася так, наче у нього хвороба Паркінсона.
— Яке їхало, таке здибало, — обурювалася тітка Марія.
Довго не вагаючись, вона, насупивши брови, підступила до незнайомця і грізно наказала, аби той швидко вимітався з хати.
Згорьована жінка всілася на ослінчику.
— Я вже не можу дивитися на твої запої, — казала вона. — Мені вже майже вісімдесят років. Прийде час і віднесуть мене на цвинтар. Як житимеш? Хто тебе буде годувати?    
Багато років тому сестра Розалія тяжко захворіла. Не змогли її врятувати лікарі. По собі залишила дитину — Семенка. Хлопець став для Марії рідним.  Тягнулася з останнього, аби той не був гірший за сільських дітей. Але недарма кажуть, що біда одна не ходить. Семен, не знаючи батьківської ласки, підтримки міцного чоловічого плеча, пустився берега. Сумнівні компанії, щоденні пиятики розбестили його. Він знав, що завтра тітка обов’язково випере сорочку та нагодує. При цьому дасть грошей на цигарки і пиво. Отож здоровий і лінивий нахлібник не квапився влаштуватися на роботу. Не дуже він переймався і тітчиним господарством. Вряди-годи міг принести їй відро води чи кілька хвилин помахати сапкою на городі. Тітка Марія пожинала плід, який виплекала власними руками. Вона добре розуміла, що в усьому винна сама.
Варто було ще змалечку, коли Семенко лежав впоперек постелі, по-інакшому до нього ставитися. Не здувати пилинки, не носитися, як з писаною торбою. Слід було привчати до праці. Вчити селянським житейським премудростям, адже гілку легше пригнути, коли вона молоденька й тонка.
Пізніше вона пружинить, боляче цвьохкає. Від цього на тілі залишаються помітні сліди.