кажуть, що кожна людина — коваль свого щастя. Кожна людина шукає свою долю і свій світ широкий. А хмельничанка Ніна Філіпова ще з юних літ марила далеким заморським раєм. У ті роки туди непросто було потрапити. Був єдиний вихід — вийти заміж за іноземця. Ніна після закінчення школи поїхала до столиці, куди приїздили науковці з-за кордону. От Ніна й намагалася будь-що познайомитися з іноземцем. Одного разу доля подарувала їй незабутню зустріч. До інституту приїхав японський науковець професор Рамо. Студенти з цікавістю слухали його лекції. Багато чого нового вони почерпнули для себе. Розповідав він про свої наукові дослідження, про культуру та етнографію, звичаї та обряди свого народу.

Закінчилася лекція, професор вже збирався йти. Ніна підбігла до нього, хоч і японець, та він був високий та кремезний, і до того ж, досить симпатичний. Дівчина, ніяковіючи, сказала: “Пане професоре, я захоплена вами і вашими лекціями, я цілу вічність дивилася би на вас. І слухала б ваші розповіді”.
Рамо здивовано подивився на дівчину. Таких компліментів йому ще ніхто не казав. А потім і сам зацікавився цією невеличкою білявою дівчиною. В його душі прокинулося щось незвідане до цієї незнайомки. У її волошкових очах горіли веселі променисті іскорки, що вабили своєю довірливістю й теплотою. Відтоді Ніна вже не пропускала жодної лекції. Згодом Рамо запросив її на побачення. А їхні зустрічі переросли у кохання, і він повіз Ніну до Японії. Там і одружилися.
Густонаселена, гамірлива, багатолюдна, метушлива Японія. Непросто було українській дівчині звикати до клімату, до звичаїв і традицій. Усе, що уявляла собі у яскравих барвах, тануло і гасло. А ще гнітило те, що минав час, і чоловік сам став руйнувати її світлі мрії та надії, її палке кохання. Незабаром Ніна стала матір’ю, народила сина, і як була вона здивована тим, що хлопчик, як дві краплі води, схожий на батька. Дитя росло на славу, раділа йому мати, що синочок, як той живчик, веселий та жвавий, метушливий. Але згасав інтерес у батька до дитини. Він після роботи цілими ночами пропадав десь у барах та ресторанах, розважався з іншими жінками. А про свою дитину та дружину зовсім забув.
Багатій шукав чогось нового. Ніна не могла витерпіти, не могла пережити чоловікової зради., черствості та байдужості. А щоб вгамувати свій душевний біль та розпач, знаходила порятунок у релігії. Ходила в секту, і все молилась Богу, аби він почув її слова, повернув чоловіка. Але що далі — моральний та психічний стан її душі погіршувався. Ніна вже зовсім знесилилася, врешті злягла. Важка депресія, гірка самотність, ностальгія, глибоко засмоктала її. Вона зневірилася у житті. Їй не хотілося вже жити, не тішила й дитина. І хтозна, що було б з нею далі, якби не добрі та надійні друзі. Вони передали матері вісточку в Україну, що дочка у небезпеці, що вона у важкому стані і її потрібно негайно рятувати. До того ж, Ніна не одна, в неї маленька дитина, яка через хворобу матері також страждає.
Мати забила на сполох! Скільки їй довелося оббивати пороги різних державних установ, щоб добитися дозволу добратися до далекої Японії і вивезти звідти важкохвору доньку з дитиною.
От нарешті Ніна в Україні. На батьківщині. «Вона, — розповідала мати, — була майже нерухомою і очі, які світилися колись щастям, були байдужими і холодними».
“Невже то моя Ніна? Що тепер мені робити, до кого кидатися за порятунком?” — бідкалася мати. Вона возила доньку до бабусь-шептух, до знахарок і ворожок. Але ніщо не допомагало. Мати не могла розбудити, достукатися до серця доньки і лише дитя розуміло бабусине горе, все тісніше горнулося до її грудей. А лікарі-психіатри порадили звернутися до Харківського інституту неврології та психіатрії. Поїхала мати в далеку дорогу. Час минав, і дочка поволі почала повертатися до життя. Не одразу, а згодом зарум’янилося обличчя, вона все частіше посміхалася, стала світитися теплими промінчиками.
Збігав час. Ніна вже одужала і пішла на роботу до школи. З роками прийшло прозріння й до чоловіка. Бо як на диво, з якою б японкою він не зустрічався і навіть брав шлюб, жодна з них не змогла народити дитину. Тоді згадав Рамо про Україну та про свого єдиного синочка. Прокинулися у нього докори сумління, що роки минають, а він не бачить, як росте дитина. Без його ласки та любові. Коли випало відрядження у Європу, то Рамо спакував валізи і прилетів в Україну, щоб провідати синочка, якого стільки літ не бачив. І здивувався, що хлопчик виріс на славу гарним та розумним, та ще, як дві краплі води, схожий на нього. На диво, навіть рис їсть не виделкою, а паличками.
Не міг собі простити Рамо, що стільки років жив заради своїх забав. Кохався з жінками у борделях, а про рідного сина забув. Жодна японка не могла його ощасливити, подарувати нащадка. А маленька худорлява Ніна — диво жінка. Він довго думав, чому так трапилося у його житті. Він дякував Богові, що повернув Ніну до життя, що вона одужала. У неї добре серце — вона все зрозуміє і простить.
Знову поїздка в Україну. Цього разу Рамо остаточно вирішив забрати у Японію і сина, і дружину. Перед від’їздом я зустрілася із Рамо.
— Ну, як на вашу думку, виглядає Ніна? — запитав він мене.
— Чудово, — сказала я. — Хоча виснажлива та довготривала хвороба далася жінці взнаки. Вона була ще кволою та блідою.
— Знаєте, хочу назад забрати її у Японію разом із сином, то ж моя дитина. Тепер я їх ніколи не скривджу, — сказав і посміхнувся Рамо.
А мені в душі було шкода жінку, бо скільки вона настраждалася. Мені хотілося, щоб була вона, нарешті, щасливою, а хлопчик мав батька. Глянула я на матір і запитала, як же вона відпустить свою дитину, котру з такими неймовірними зусиллями витягнула з того світу?
— А що вдію, вони ж сім’я. І як сину рости без батька? У важку хвилину я їх підтримала, допомогла. Тепер сподіваюся лише на краще. Кожна мати хоче щастя своїй дитині.
Поїхала Ніна з синочком та з чоловіком у країну вранішнього сонця. — Японію. Яка її подальша доля? Невідомо. Але я ще раз пересвідчилася, яка мужня та сильна українська жінка, простила підлість та зраду, вистояла перед усіма випробуваннями долі, поборола важку недугу і заради щастя дитини розпочала нове життя з коханим чоловіком.