Я їх часто бачила на вулицях міста — маму з сином — таких схожих між собою. Проте тільки недавно з ними познайомилася. Зінаїда Підручна допомагає синові добиратися до роботи, бо самотужки той неблизький шлях він не здолає.
Мати для Миколи стала незмінною помічницею. Щодня, уже чотири роки, і проводжає його до міського територіального центру соціального обслуговування, де він працює, і допомагає йому повернутися додому.
Коля для неї – єдина радість і розрада, хоча її материнській долі не позаздриш. Бо ж він, новонароджений, який важив усього-на-всього 900 грамів, перебував між життям і небуттям. Та й лікар чомусь наполягав, аби вона від малюка відмовилася. Переконував молоду матір, що в неї ще будуть здорові діти. А вона слухати цього не хотіла, не втрачала надії, що додому повернеться із сином. Так воно і сталося: Коля вижив, хоча їй через три десятиліття страшно згадувати, яких зазнала мук її недоношена дитина.
Знову випробування — лікарі приголомшили матір діагнозом, бо в малюка виявили дитячий церебральний параліч. І від цієї безжальної хвороби Зіна уперто шукала порятунок для сина, уже сама, без чоловіка, бо він її залишив наодинці з бідою.
Не змирилася з тим, що Коля буде прикутий до інвалідного візка. Численні обстеження, лікування у клініках, санаторіях не минули намарне — семирічний синочок зіп’явся на ноги.
— Без підтримки мами, моєї порадниці й розрадниці я, напевне, опустила б руки, — зізнається Зінаїда Афанасіївна. — Вона була упевнена: хоча й ми безсилі проти хвороби, яка так і не відпустила Колю, а от його життя змінити зможемо. “Онук сяде за книжки, — сказала мені, — а ти повертайся на завод, у Хмельницький ”.
Ось так несподівано для Зіни син залишився в селі Балин на Дунаєвеччині під наглядом її матері Лідії Підручної. Щоб догодити вимогливій бабуні, яка ретельно перевіряла його домашні завдання, Коля старанно навчався. Не лише свого онука контролювала Лідія Гнатівна, а й вчителів, які приходили й проводили вдома уроки, бо ж була переконана — лише здобуті знання спроможні змінити життя її онука, обділеного здоров’ям.
Хоча Микола й закінчив школу із “золотою медаллю”, але у вузах його не зустріли з розпростертими обіймами, бо їм потрібні студенти, які долають численні сходи, а він пересувається з допомогою матері.
Та все ж юнак відважився і здав успішно екзамени до університету управління і права, став студентом. А отримавши диплом, намагався знайти роботу, проте всім були потрібні “ходячі юристи”, а він вважався людиною з особливими потребами, тож який з нього працівник?
І знову таки бабуня свого засмученого онука від зневіри врятувала. Лідія Гнатівна продала теля й попросила Зіну, аби вона Колі комп’ютер купила, бо ж не по кишені доньці – робітниці, у ті часи така дорога покупка. Ця нова, досі не знана техніка, і відволікала Миколу від сумних думок. Він не лише самотужки опанував комп’ютер, а сприяв тим, які просили допомоги.
Коли ж Миколу запросили на роботу, то не лише він був окрилений, а й раділа Зінаїда Афанасіївна, бо син не нудьгуватиме у чотирьох стінах.
Хтось із самотніх людей поважного віку згасає від самотності, а хтось не хоче миритися й шукає спілкування і якраз таких учнів, яким за п’ятдесят чи шістдесят, Микола Прокопов прагне навчити оволодіти оргтехнікою. Перші заняття для його слухачів, здебільшого пенсіонерів, найважчі і найвідповідальніші, бо намагається їм допомогти позбутися страху через те, що не ту кнопку натиснеш. А втішають його учні, коли приходять і хваляться, що зуміли оплатити комунальні послуги чи купити квитки через Інтернет або поспілкуватися по скайпу з дітьми чи зареєструватися на сайті.
Попри все Микола Прокопов важає себе щасливим. Не лише тому, що знайшов розраду в улюбленій роботі, а якраз через особливу турботу й любов рідних. “Бо ж і мама, і бабуня, яка у своїй 92 роки дивує багатьох оптимізмом, стали моїми ангелами-охоронцями”, — вважає мій співрозмовник.
Для Миколи, який має статус інваліда І групи, життя не спинилося. І нині йому вдається ще запалити вогонь надії у серцях самотніх й зневірених хмельничан.