Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 1051

Я їх часто бачила на вулицях міста — маму з сином  —  таких схожих між собою. Проте тільки недавно з ними познайомилася. Зінаїда Підручна допомагає синові добиратися до роботи, бо  самотужки той неблизький шлях він не здолає.

Мати для  Миколи  стала незмінною помічницею. Щодня,  уже чотири роки,  і проводжає  його до міського територіального  центру соціального обслуговування, де він  працює, і допомагає йому повернутися додому.
Коля для неї – єдина  радість і розрада,  хоча її материнській долі не позаздриш. Бо ж він, новонароджений, який важив усього-на-всього 900 грамів, перебував між життям і небуттям. Та й  лікар чомусь наполягав, аби  вона від малюка відмовилася. Переконував молоду матір, що в  неї ще будуть здорові діти. А вона  слухати цього не хотіла, не втрачала надії, що додому повернеться із сином. Так воно і сталося: Коля вижив, хоча їй через три десятиліття страшно згадувати, яких зазнала мук її недоношена дитина.  
Знову  випробування — лікарі приголомшили матір  діагнозом, бо в малюка виявили дитячий церебральний параліч.  І від цієї безжальної хвороби Зіна уперто шукала порятунок для сина,  уже сама, без чоловіка, бо він її залишив наодинці з бідою.
Не змирилася з тим, що Коля буде прикутий до інвалідного  візка.   Численні обстеження, лікування у клініках, санаторіях не минули намарне — семирічний синочок  зіп’явся на ноги.
— Без підтримки мами, моєї порадниці й розрадниці я, напевне, опустила б руки, — зізнається Зінаїда Афанасіївна. — Вона була упевнена: хоча й ми  безсилі проти хвороби, яка так і не відпустила Колю, а от його життя змінити зможемо. “Онук сяде  за книжки, — сказала мені, — а ти повертайся на завод,  у Хмельницький ”.
Ось так несподівано для  Зіни син залишився  в селі Балин на Дунаєвеччині під наглядом її матері Лідії Підручної. Щоб догодити вимогливій бабуні, яка ретельно перевіряла його домашні завдання, Коля старанно  навчався. Не лише свого онука  контролювала Лідія  Гнатівна, а й вчителів, які приходили  й проводили вдома уроки, бо ж була  переконана — лише здобуті знання  спроможні змінити життя  її онука, обділеного здоров’ям.
Хоча  Микола й закінчив  школу із “золотою медаллю”, але  у вузах його не зустріли з розпростертими обіймами, бо їм потрібні  студенти, які долають численні  сходи, а він пересувається з допомогою матері.
Та все ж юнак відважився і здав  успішно екзамени до університету  управління і права, став студентом. А отримавши диплом,  намагався знайти роботу, проте всім були  потрібні  “ходячі юристи”, а  він вважався людиною з особливими потребами,  тож який з нього працівник?
І знову таки бабуня  свого засмученого онука від зневіри врятувала. Лідія Гнатівна продала теля й попросила  Зіну, аби вона Колі  комп’ютер купила, бо  ж не по кишені доньці  – робітниці, у ті часи  така дорога покупка. Ця  нова, досі не знана техніка, і відволікала Миколу від  сумних думок. Він не лише  самотужки опанував  комп’ютер, а  сприяв тим,  які просили допомоги.
Коли ж Миколу запросили на роботу, то не лише він був окрилений, а й раділа Зінаїда Афанасіївна, бо син не нудьгуватиме у чотирьох стінах.
Хтось  із самотніх людей поважного віку  згасає від самотності, а хтось не хоче миритися й шукає спілкування і  якраз таких учнів, яким за п’ятдесят чи шістдесят,  Микола Прокопов прагне навчити оволодіти оргтехнікою. Перші заняття для його слухачів,  здебільшого пенсіонерів, найважчі і найвідповідальніші, бо  намагається їм допомогти позбутися страху через те, що не ту кнопку натиснеш. А  втішають його учні,  коли  приходять  і хваляться, що  зуміли оплатити комунальні  послуги чи купити квитки через Інтернет  або  поспілкуватися по скайпу  з дітьми   чи зареєструватися на сайті.
Попри все Микола  Прокопов  важає себе щасливим. Не лише тому, що знайшов розраду в улюбленій роботі, а якраз через особливу турботу й любов  рідних.  “Бо ж  і мама, і бабуня, яка у своїй 92 роки дивує багатьох оптимізмом, стали  моїми ангелами-охоронцями”,  — вважає мій співрозмовник.
Для Миколи, який має статус  інваліда І групи, життя не спинилося.  І нині йому вдається ще запалити вогонь надії у серцях самотніх й зневірених хмельничан.