Коли хмельничанка Галина Скоциляс проводжала сина на війну, то в очах у неї було дуже багато смутку. Однак надія на його повернення її ніколи не полишала.
Чекання вісточки від сина минало у молитві: «Отче наш. Нехай буде воля Твоя», — щодня не раз повторювала жінка. І нині вважає, що її молитва вберегла життя її сина у цій залізній заметілі.
Вона завжди була подумки зі своїм сином, хоча тоді ще і не здогадувалася, що йому доводиться вести запеклі й жорстокі бої із загарбниками.
Майор Руслан Скоциляс із своїм загоном стояв на варті кордону в Луганській області. Хтось із місцевих жителів Красної Талівки, де розташувалися українські бійці, повідомив терористів. А згодом жахливим було те видовище, де стояли намети прикордонного загону. Окупанти усе спалили дотла.
— Мій син вирішив у іншому місці зі своїми бійцями облаштуватися на ночівлю, наче відчував біду. Ось так дивом усі вціліли, — розповідала Галина Григорівна. Неподалік згарища угледів свою червону сумку. Якраз саме ту, яку я відмовляла Руслана брати з собою у дорогу, бо чимало усього необхідного уже склали з невісткою у кілька сумок. Але син наполягав на своєму, вважав, що зайвою не буде. Так воно і сталося. Футболки та інші речі в загоні Руслан розділив на усіх.
Розповідав син матері і про підполковника Женю Пікуса, з яким познайомився. Саме він зі своїми підлеглими прийшов на допомогу, коли у серпні окупанти намагалися перетнути кордон. Тоді утримали оборону, вистояли, а ворог відступив. Проте у тому запеклому бою загинули чотири прикордонники. А товариського і відчайдушного підполковника не обминула куля снайпера. «Йому було лише 35 років, майже одноліток мого сина, — зітхала Галина Григорівна. — На жаль, герої помирають. І якраз через те, що їх ніхто не вчив воювати. Та й мій син спочатку був розгублений, коли телефонував, то голос його тремтів. Боявся нас тривожити і нічого не розповідав. Але серце матері усе відчуває. Невдовзі впевненість у Руслана з’явилася, хоча воювали вони стрілецькою зброєю проти «градів» і «ураганів». А мій син відбивав атаки ворога автоматом радянського зразка 1974 року. І сказав, що йому не раз ця зброя рятувала життя. Як віддавав автомат, то розлучався з ним, як дівчина з фатою».
Коли син через три місяці приїхав із фронту, то Галина Григорівна написала поетичні рядки.
— Ти білим птахом вилетів з гнізда,
Коханий мій і рідний сину.
— Бо ж хто, матусю мила, як не я?
Йду захищати Батьківщину.
— Молитимусь за тебе, сину мій,
Хоч дні заповнені журбою.
Я вірю, що повернешся живим,
І я пишатимусь тобою.
Страждань багато принесла війна,
Та ворог не вкраде калину.
Загін із Чопу не ступив назад,
Беріг ти побратимів, сину.
У розвідку з бійцями ти ходив,
Своєю тихою ходою,
І ворога у край свій не пустив.
Я подумки була з тобою.
Нині болить серце у Галини Григорівни за тих воїнів, які в бліндажах чи просто неба потерпають від холоду. І вирішила жінка збирати теплі речі для бійців. Підтримали Галину Скоциляс знайомі Олексій Мазурків, Валентина Збаравська та сусідка Валентина Навальна. На зібрані гроші закупили валянки, рукавиці.
— А 82-річна Марія Тимофієва, зі своєю донькою, яка працювала на хлібокомбінаті, для бійців на схід віддали кожух, теплу куртку, два десятки нових простирадл, добротну військову форму. А ковдри й килими теж попросила забрати, бо вони, запевняла нас, згодяться для утеплення окопів, — продовжувала Галина Григорівна. — Коли я зателефонувала волонтеру Саші і він приїхав бусом, то був здивований, що таку кількість необхідних речей ми встигли швиденько зібрати.
Нині Галина Григорівна із своїми однодумцями знову готує гуманітарну допомогу, яка зігріє бійців. Продовжує вона щодня промовляти слова молитви, просячи у Бога та Божої матері захисту воїнам від ворожих обстрілів. Бо ж для батьків нема більшої радості й щастя, коли сини з фронту повертаються живими.
Gismeteo 
