Дорогу до цвинтаря в мікрорайоні Ракове вона знає, як завчений вірш. Знає усі повороти, що чергуються на тому шляху, знає кожну вибоїну і кожен горбик. Дерево, квітка, камінь обабіч нього «тримаються» в свідомості, як постійні очевидці її «зустрічей» із найдорожчим чоловіком, якого забрала в неї війна.
— Приходжу до Юри, бо тільки йому і можу про все розповісти. Говорю, говорю, говорю… Знаю, що чує, вірю, що то його любов і тепер держить мене, коли сили вичерпуються. Він же був не лише чоловіком, якого полюбила всім серцем, він був найкращим другом — вірним, надійним, які трапляються тільки раз…

  

Здавалося б, вони звичайна родина, звичайні селяни, які за наукою дідів-прадідів мало відпочивають, але багато працюють. Скромність, простота, без сумніву, теж одна з рис їхнього родоводу. Та за цим непоказним криється дуже глибока сутність, яка сім’ю Людмили й Миколи Доли з Ріпної на Волочищині відносить до людей, які варті найвищої подяки, найтепліших слів. Бо ж із чотирьох їхніх дітей — троє — у військовому строю. А наймолодший, 15-річний Віталій, вже попередив батьків, що після школи обов’язково служитиме в армії, буде, як його старші брати і сестра.

Як хочеться Наталії Костюковій повернути мирний час, коли найрідніші жили дружно, весело та щасливо. І найголовніше — чоловік Олександр був поряд — завжди з ним разом і вдома, і на роботі. А нині вона із коханим лише подумки, бо він — військовий лікар за тисячу кілометрів рятує життя поранених захисників.

Петро Васильович Рогачевський з особливим щемом згадує про своїх батьків — простих людей, які знали ціну праці й навчали дітей головному — бути чесними й поважати людей. Вони обоє малими пережили Голодомор 32-33-х років, війну та голод 47-го... Їх об’єднували труднощі та любов одночасно. Все пройшли, все подолали, бо були разом.

У Волочиській гімназії відбулося урочисте відкриття меморіальної Дошки Сергію Дацу, випускнику цієї гімназії, який загинув 21 липня 2022 року, захищаючи територіальну цілісність України.