Як же  голосно цокав настінний годинник, аж в голові від нього тенькало. Людмила поволі підвелася з ліжка, зняла його зі стіни і,  вийнявши  заряди, жбурнула  на землю. Їй здавалося, час зупинився. Тож хай і він, отой проклятий, подарований  дітьми на їхнє з чоловіком срібне весілля годинник, теж замовчить. «Це, напевно, той годинник в усьому винен – не можна ж бо таке дарувати», – подумала раптом. Люда  вже третю добу не вставала з ліжка, дивилася в стелю і безперервно  шукала-придумувала виправдання своєму чоловікові,  тій, кого вважала ближчою, ніж  рідна сестра. Вона віднаходила помилки у своїй поведінці,  пригадувала-нанизувала, як пазли, події давніх і теперішніх днів, років… «Яка ж я дурна», – обхопивши руками голову, повторювала, не змовкаючи.  «Мамо, будь ласка, хоч склянку чаю випий, – просила сімнадцятирічна донька, –  ти три дні й скоринки в роті не мала». «Він не дзвонив?» – спитала тихо, не відводячи від стелі очей. Так ніби у тій точці, в котру весь час дивилася, щось є, ніби там, як у кіно, прокручується вкотре, до дріб’язку детально, усе її життя.

Коли, понад вісім років тому, Маринка з’явилася на світ, то була небажана не лише для своєї матері, а й бабусі. А нині жодна з них не уявляє життя без дівчинки, яка стала яблуком незгоди між рідними жінками.

Ніяк  не змогли проїхати мимо чепурної оселі, на околиці села, аби не зупинитися. Вабило рукотворне диво – дерев’яна конячка, яка тягне підводу з їздовим, а біля нього примостився ще й песик. Закортіло  дізнатися, хто ж доклав рук, зумівши  так правдиво передати красу й напругу сільського  життя. Проте  на подвір’ї будинку нікого не побачила.

Старенька хатина ховалася в густих кущах бузини. Від вулиці до неї звивалася змійкою вузенька стежечка. Подвір’я було захаращене сміттям, очевидно, ніхто не докладав рук, аби навести тут елементарний порядок. Під дверима, котрі фарби не бачили років з двадцять, сидів собака. Він шкрябав лапою по одвіркові, жалібно скавучав. Бідолашний був голодний вже кілька днів. Та попри все, пес ще мав надію щось перехопити в тій господі. Як-не-як він чимало літ був вірним слугою хазяїнові.

Було дуже холодно і страшенно хотілося їсти. Грудневої ночі 1944-го, змоклий до нитки, він все далі заглиблювався в невідомий ліс на території Німеччини та весь час міркував, як не збитися з курсу. Десь тут сновигають диверсійні групи ворога, десь тут пробиваються до своїх недобиті фашисти, виходячи з оточення, і саме тут, він, вісімнадцятилітній Петро Іваніцький з Віньковеччини, повертається зі штабу полку в штаб армії. Дві години тому комполка дав йому цей пакет, автомат ППШ, запасний диск з патронами, а ще – важкий протигаз, вивів із землянки, показав рукою напрямок і сказав: «Тобі туди».