Шоста хвиля мобілізації, що разом з усією країною накрила й Дунаєвеччину, чимось нагадує дев’ятий вал із відомої картини Айвазовського: шквал, натиск, емоції — все ті ж. Потенційних новобранців вистежують на дорогах, вираховують у громадських місцях, при нагоді навіть витягують з-під комбайнів. Досить вийти за межі власного подвір’я, як відразу можна потрапити у теплі обійми людей у військовій формі. Один знайомий розповів свою історію на цю тему. Повістку до військкомату йому пробували вручити кілька разів, та жодного разу не  заставали  вдома. Так трапилося, що його дружина  важко захворіла, і він через те мусив щодня, як кажуть, накручувати десятки кілометрів у пошуку ліків. Під час однієї такої поїздки з дружиною до лікаря на Тернопільщину, при в’їзді у  сусідню область його легковик  зупинив автоінспектор. Водійське посвідчення відразу потрапило до рук працівників військкомату, які тут чергували разом із ДАІшниками. Виписану на його ім’я повістку мій знайомий спочатку відмовлявся брати до рук, та після того, як його «попередили», що не відпустять просто так, він був змушений підписати документи про мобілізацію. Не допомогли ні пояснення, ні епікриз тяжкохворої дружини, ні слова  про дітей. Доведений до відчаю чоловік не пішов до військкомату, а продовжував боротися за життя  онкохворої дружини.  Коли йому здалося, що найгірше для нього вже позаду, біля рідного села чоловіка очікував той самий «капкан», у який він  одного разу вже  втрапив. Схема знайома: ДАІшники  зупинили його і передали документи військкоматівським працівникам. Ті  посадили його  в  авто і повезли до райцентру. За випадковим збігом  обставин по дорозі цього знайомого відпустили, але попередили, що на нього складений протокол про дезертирство і конкретного дня його мають викликати у цій справі до суду.

 До чого можуть призвести «дезертирські» історії, наочно показав нещодавній випадок у селі Балин, що  набув великого резонансу. Спільний пост міліції та військкомату виловив на території цієї сільської ради двох чоловіків саме з категорії «відмовників» та доправляв їх автомобілем до міста. Ця новина миттєво розлетілася усією округою. У  Балині кілька десятків селян з вилами, сокирами, кілками перекрили рух автотрасою. Учасники протестної акції закидали військкоматівське авто яйцями, пробували навіть перекинути його. За твердженням же військового комісара району М. Чубика, автомобіль, який зазнав нападу, перевозив лише працівників їхнього відомства, які поверталися з чергового відрядження. На його думку, це не був спонтанний виступ місцевих жителів. Підозра у заздалегідь спланованому інциденті падає нібито на місцевих «князьків», які таким чином хотіли відлякати працівників військкомату від проведення подальших мобілізаційних акцій.
У тому ж Балині, розповідають місцеві, працівники військкомату виписували повістки комбайнерам просто на полі. Наступного ранку цих чоловіків бачили вже із речами, коли вони виїжджали із села в Росію. Ситуацію з особливостями військкоматівського натиску  емоційно та рельєфно описав 17 липня на нараді в райдержадміністрації один керівник великого сільгосппідприємства. За згоди та попередньої домовленості не «сіяти» повісток,  працівники військового відомства потрапили на територію його підприємства. І от що з того вийшло. На полі під поламаним комбайном перебували троє механізаторів — усі троє отримали «запрошення» до армії. І усіх їх нині на роботі немає —  переховуються. На комбікормовому заводі з шести робітників п’ятьом теж дісталися «омріяні» повістки. І троє з них після цього теж невідомо  куди щезли. Тож наслідки такого візиту взаємоневигідні: армія новобранцями не збагатилася, а виробничий процес — і це в жнива! — частково паралізований.
Із сільської місцевості масово виїжджають, а правильніше, втікають чоловіки призовного віку. Лише з його села, розповів на цій самій нараді один сільський голова, за день двома автобусами у Росію виїхало 40 чоловік. Нинішня ситуація рідкісна в історії України.  Подібними, як вищеописані, не дуже продуманими акціями, держава сама, по  суті, спонукає своїх громадян до масової міграції, а точніше, еміграції, та ще й «витискує» їх саме туди, куди їй менше всього треба, — до Росії. Якщо припустити — а цілком ймовірно, що нинішня ситуація вже набула під чиїмось контролем організованого характеру – що з усіх регіонів України відбувається подібний масовий відтік чоловічого населення, то в сусідній, колись братній країні згрупувалася така кількість українців, що доречно говорити про відкриття там  і Першого, і Другого українських фронтів, як це було під час останньої світової війни. Дуже прикро, якщо взагалі не ганебно, що наші земляки стають на робочі місця  у тому числі тих росіян, які в цей час воюють на території України проти нас.
Дискусія на зібранні в адміністрації розгорілася довкола питання, якими матеріальними благами зацікавити потенційного новобранця, аби він згодився служити в армії. Пропозиції сипалися одна за одною, наприклад, збільшити розмір гарантованого земельного паю з 2 до 4 гектарів, виплачувати за кандидатів у солдати відсотки за банківськими кредитами, зрештою, купувати їм для підсобного господарства корів чи іншу домашню живність. Керівник одного великого сільгосппідприємства добалакався до пропозиції виплачувати набраним рекрутам за рахунок місцевих коштів зар-
плату розміром 10-15 тисяч гривень щомісяця, хоча за мить, спам’ятавшись, сам же назвав такий підхід блюзнірським.
Дещо остудила пристрасті в залі озвучена військовим комісаром району орієнтовна цифра нинішнього військового недобору. Виявилося,  що ціна питання —  не 100 новобранців на весь район, як багато хто думав, а «хоча би 10». Через тиждень після цієї наради  мав розмову з
М. Чубиком. Микола Миколайович із сумом повідомив, що бажаючих до війська за цей час не знайшлося жодного. Та «покльовка» все ж була. Один сільський  голова повідомляв,  що в його селі є чоловік, який обіцяв подумати щодо умов, на яких він би згодився  повоювати.  Про своє рішення він повідомить, як тільки… протверезіє. Та от на свіжу голову йому чомусь  не захотілося  ні корівки, ні земельки.
Ситуація коментарів не потребує. Та навіть у ній, на мою думку, варто побачити певний позитив. Не хочеться — гірше, як не можеться, кажуть у народі. Гроші, витрачені на подібних вояків, по суті, це гроші на вітер. Від таких солдатів армії однозначно користі не буде, окрім додаткової тисняви в бліндажах.  Набагато ліпше було би витратити кошти на стимулювання тих  воїнів, які вже зарекомендували себе на фронті, або тих, хто свідомо хоче боронити Віт-
чизну.
У сусідстві з бунтівним Балином розташоване село з власними бойовими традиціями — Залісці. Від початку АТО  місцева громада отримала вже три вантажі «200». За цим трагічним показником це,  безсумнівно, «найбагатше» село на Хмельниччині. І якщо двоє місцевих хлопців полягли як герої, на передовій, то третій, якого призвали до війська проти його волі, психологічно не витримав у військовій частині  й  місяця ...
Тож держава мала б чіткіше визначити, хто надалі відстоюватиме її територіальну цілісність, а відтак,  які  герої  їй потрібні: які повернуться з війни зі славою,  чи з безчестям, як мовиться, зі щитом чи на щиті?