ша Хмельницька область у реформуванні державної та комунальної преси, яке розпочалося із введенням в дію з 1 січня нинішнього року відповідного Закону України, незабаром стане своєрідним феноменом.

Як стало відомо під час проведення круглого столу редакторів комунальних ЗМІ за участю заступника голови ОДА Володимира Кальніченка і начальника управління інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю обласної державної адміністрації Інни Михайлової, в перший етап реформування вже вирішили йти 15 із 23 редакцій місцевих друкованих комунальних видань краю (в тому числі й найтиражніша обласна газета «Подільські вісті»). В Україні ж заявили про своє бажання взяти участь у першому етапі роздержавлення 124 редакційні колективи із 555 наявних, що складає понад 22%. На Хмельниччині цей показник сягнув понад 65%, і це багато про що говорить.
Можна, звісно, з упевненістю стверджувати, що і пишуча братія, і місцева влада області дозріли до прогресивних змін у мас-медійному середовищі та усвідомлення того, що тільки сміливий, професійно незалежний журналіст може наблизити Україну до європейської спільноти, а преса в цілому має бути залежною лише від здорового глузду та законів держави. Причому, як підтверджують редактори, в більшості міст і районів питання виходу органів державної влади та місцевого самоврядування у відповідь на рішення трудових колективів редакцій друкованих ЗМІ (яким Закон України, схвалений Верховною Радою і підписаний Президентом Петром Порошенком, надає пріоритетне право у визначенні способу та етапу реформування) відбулося цивілізовано, без будь-яких ексцесів та конфліктів. Закон виявився бажаним і для влади, і для редакцій комунальних ЗМІ. Вочевидь, вони усвідомлюють: людям потрібна об’єктивна, незааганжована інформація, а газети є потужним механізмом формування громадської думки, і недооцінювати цей фактор згубно, перш за все, для керівників місцевих владних структур.
Та й не менш важливим наслідком реформування стане новий рівень взаємовідносин між колишніми співзасновниками газет. Якщо незалежні ЗМІ, уклавши, відповідно до на- званого вище Закону, договори про співробітництво з владою, зможуть вибудовувати ефективнішу редакційну політику, створювати якісніший інформаційний продукт, що стане привабливішим для читачів, то місцева влада отримає можливості нормального діалогу в газеті, реального відображення життя. Простою мовою кажучи, комунальні ЗМІ перестануть бути для неї «водою в коліні» чи нудотою ахіллесової п’яти, на яку і грошей ніколи в неї не вистачало, і котру підім’яти під себе ніяк не вдавалося, якщо колективами видань керували самодостатні редактори.
Сьогодні, коли немає альтернативи європейським принципам і стандартам, настав час усім нам крок за кроком напрацьовувати культуру відносин, а не конфліктувати між собою з приводу чи без нього. Бо якщо матимемо правильний світогляд, то, як мудрі люди, будемо корисними самі собі (за Євангелієм від Іов. 22, 2). Адже газета — це постійний майдан із відкритим мікрофоном. І, погодьтеся, краще нехай вирує розмаїття думок та емоцій людей на її сторінках, ніж виплескується на вулицях… А з ким же іще бути газетам? Таке питання ніколи не стояло перед місцевою пресою. Вона завжди, якщо поважала себе, залишалася з чесними, працьовитими людьми, йшла до них найпрямішими второваними стежками, захищала та підтримувала їх. Тож у висновку щодо процесу виходу співзасновників (себто, владних структур) зі складу друкованих органів та редакцій як юридичних осіб можемо запевнити читачів, що нарешті правда справдилася — залежної від чиновників преси вже поготів немає в усіх (крім, хіба що, Білорусі та РФ) країнах Європи. Як бачиться, врешті й Україна позбувається цього пережитку радянщини.
Проте, особливим несприйняттям (а по суті — незнанням Закону щодо реформування місцевої преси!) відзначилися депутати Красилівської районної ради, які практично майже одноголосно вирішили… не відпускати газету «Красилівський вісник» у перший етап реформування, незважаючи на рішення зборів трудового колективу редакції. Навіть у голови РДА пані Островської не вистачило сміливості (без рішення сесії райради) прийняти розпорядження про вихід із співзасновників газети. Це викликало звернення і скарги редактора газети Людмили Довшкової від імені трудового колективу до Президента України П. Порошенка, голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України О. Наливайка. Потягне, вірогідно, й судові процеси…
Не менш дивною (якщо не сказати гірше) виявилася й поведінка на сесії Кам’янець-Подільської районної ради її «демократичного» депутатського корпусу — лише один депутат проголосував за те, щоб газета «Край Кам’янецький» ввійшла в перший етап реформування із найсміливішими редакційними колективами краю. А всі інші — висловилися проти, солідарно і грубо порушивши Закон України «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації». Як наслідок таких дій — з’явився позов до суду редакційного колективу, і він апріорі бачиться виграшним, бо інакшого рішення в даній ситуації просто не може бути. Але навіщо депутати гальмують природний (тим паче, законний!) процес, здогадатися неважко. Місцева влада і тамтешні політики хочуть бачити редакційний колектив не як партнера, а… як  прислугу, щоб тримати на короткому повідку і редактора, й вільне слово.
Ну, як тут повірити оптимістичному прогнозу Олега Наливайка, що «тепер редакторам значно легше буде розмовляти з владою», коли та влада і рішенням колективу нехтує, і Закон переступає? Складається враження, що, незалежно від періодичного тасування колоди карт політичного місцевого бомонду, монопольно володіти пресою органи влади просто звикли. Критикувати газети і знімати редакторів — це вони вміють. Командувати, що і як писати, але матеріально не підтримувати — це вони також завжди можуть. Грубо порушувати права трудових колективів на укладання угод щодо висвітлення своєї діяльності із комунальними ЗМІ — це для них звична практика (саме в цьому влада нерідко знаходить прихильність приватних видань, або й фінансує на повну котушку наближені до її «тіла» газетки). Лакейство і підлабузництво завжди вигідніше, ніж чесність і прямота. Тільки не для читачів друкованої преси! Журналісти не можуть всім подобатися. Якщо вони служать істині, а не тим, хто їх годує.
Стосовно незадовільного фінансування місцевої преси Хмельниччини, то саме це, власне, й послужило, як на переконання багатьох редакторів області, чи не найпотужнішим поштовхом до прийняття більшістю редакційних колективів рішення про реформування газет у першому етапі. Скажімо, комунальні видання Львівщини отримували щороку з бюджетів по 400-700 тисяч гривень, тоді як у нашому випадку це були подекуди смішні суми в 10-30 чи, можливо, трішки більше тисяч національної валюти. Вже не кажучи про відсутність будь-якої державної підтримки, передбаченої законами України.
Тим часом, газети, які вийшли з «прекрасного минулого», коли вони коштували 2 копійки і фінансувалися та нав’язувалися повсюдно людям радянсько-партійними органами, сьогодні обходяться редакціям в десятки разів дорожче. Співзасновники (ті ж органи місцевої влади) ніколи не покривали збитків редакцій — весь тягар утримання видань лежав на трудових колективах, які багато літ були за фінансовим та інтелектуальним внеском практично основним їх співзасновником. Незважаючи на це, влада завжди пробувала залізти в редакційний город, забуваючи про закони і вважаючи, що саме з неї починається історія.
Хоч, треба нарешті правді у вічі подивитися, й журналісти наших місцевих видань нерідко сприяли цьому. В колективах редакцій і досі не скрізь панує творча атмосфера. Суди, недовіра, протистояння переповнюють нині будні «Летичівської газети» та новоушицької «Наддністрянської правди». Працівники тут переймаються більше зведенням особистих рахунків між собою, ніж творенням потрібного людям інформаційного продукту. Характерно, що й кваліфікованих професіоналів у цих редакціях майже немає, як і не вистачає врешті здорового глузду. А тому газети виходять у світ трамбовані співчуттями, некрологами, вітаннями, поминаннями, всілякою схоластикою, тільки не проблемними й цікавими публікаціями про життя громад і людей та їхні буденні проблеми.
Таким чином, на сторінках окремих комунальних видань області проглядає викривлене відображення дійсності. Звіти про наради і сесії, статистичні довідки, спічі на всі підряд свята від влади, офіціоз «без душі» вихолощують реальність, яка оточує читача. Тому й не дивно, що зникають «живі» листи людей до місцевих газет, рветься одвічний зв’язок між словом і життям.
Хоч місцева преса — це капілярний рівень інформації, який має живити весь організм нашої держави. Досі вона продукувала ще подекуди газети-органи, як вважає дехто із заангажованих депутатів та керівників міського й районного рівнів. Звести до мінімуму використання друкованих ЗМІ з метою маніпулювання суспільною свідомістю та особистою думкою громадян й покликаний Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». Найважливішою підвалиною в реалізації цього чинного й вистражданого акта стане прагнення і влади, і журналістів служити громадам.