Так, перефразовуючи відому приказку, можна коротко сформулювати те, що довелося пережити Надії Савченко, звільнення котрої з російського полону несподівано стало минулого тижня ні, не українською, а світовою сенсацією. Напевно, до світової історії увійде й причина, з якої Путін раптом її помилував. Бо, оскільки ні вона, ні її адвокати нічого в нього не просили, то нібито таке прохання подали родичі загиблих на сході України російських журналістів. Прецедент можна вважати універсальним, бо тепер на прохання родичів убитих сепаратистів можна повернути і Донбас, і Крим...

А в Україні одразу ж знайшлося чимало охочих попіаритися поруч із Надією, аби засвідчити й свою якусь причетність до справи її звільнення. А раптом на майбутніх виборах знадобиться... Оскільки ж відважна льотчиця вирішила спробувати себе і в політиці, то їй доведеться дуже скоро дізнатися, що таке задзеркалля української політики і які небезпеки чатують там на чесну, принципову патріотично налаштовану людину. Адже Савченко не перший учасник війни в стінах парламенту. Нині у складі нардепів є чимало і колишніх військових, і майданівців. Але сподівання виборців на те, що вони радикально змінять ситуацію в країні на краще, поки що не виправдалися. Можливо, саме прихід Надії допоможе їм згуртуватися і нарешті показати, що вони таки козацького роду і гасло “Україна понад усе!” для них не просто слова, а справа всього життя.
Що ж до самої Надії Савченко, то її очікує чи не найважчий бій у житті. Бо і на війні, і в полоні вона чітко знала, хто її вороги, а хто вірні друзі. А ось тепер у парламенті, де, за логікою, всі мали би бути патріотами України та денно й нощно тільки й мислити об тім, як би зміцнити державу та поліпшити життя громадян, їй доведеться зіткнутися з різними депутатами, які в першу чергу дбають про свої інтереси чи статки тих, за чиї гроші вмостилися у крісла нардепів. Бо за двадцять років українського парламентаризму сформувалася ціла система купівлі й переманювання народних обранців, лобіювання чи безсоромного проштовхування потрібних сильним світу цього законів. Чи ж виявиться ця система ефективною проти Надії Савченко, покаже час, бо такий “клієнт” на зуби їй ще не потрапляв. Та й сама російська полонянка добре це розуміє, про що й говорила з притаманною їй прямотою на першій у своєму житті двогодинній прес-конференції.
Особливістю народного депутата Надії Савченко сьогодні є те, що в умовах, коли більшість політичних сил, у тому числі й пропрезидентських, стрімко втрачають довіру виборців (за інформацією Київського міжнародного інституту соціології, відсоток довіри до Петра Порошенка у березні 2016 року складав 17,9), суспільство потребує політиків, не заплямованих різноманітними скандалами та махінаціями. Але найкраще це розуміють саме ті, “заплямовані”. Тому вже найближчим часом варто очікувати потік бруду на адресу Надії. І не має значення, чи є у того бруду хоч якесь підґрунтя, чи його просто видумали безпринципні політтехнологи.
Ще однією мідною трубою у парламентському житті нардепа Савченко є віра наших людей у її всесильність. Саме такий висновок можна зробити, аналізуючи запитання журналістів, які вони їй ставили на прес-конференції. Бо були серед них і такі, на які мали б відповідати президент, прем’єр чи голова Верховної Ради. На окремі з них вона відповідала, а щодо інших, то відверто казала, що не знає відповідей, але буде думати, вчитися, з’ясувати. Та й звідки у вчорашньої путінської полонянки можуть взятися рецепти розв’язання всіх тих проблем, які нагромаджувалися в країні два десятки років?
Але якщо сенсаційне звільнення з полону Надії Савченко дещо затьмарило другу річницю обрання Петра Порошенка на посаду Президента України, то різке загострення обстановки на сході не залишилося непоміченим. Та й як українцям не помітити таку біду, як загибель за тиждень 14 і поранення 34 наших захисників! Таких втрат, принаймні, в офіційних звітах Міністерства оборони не було з часу боїв під Дебальцевим. Очевидно, на думку Путіна, який під час відвідання Греції прямо сказав, що бої в Донбасі будуть тривати доти, доки не будуть внесені зміни до української Конституції, саме так і потрібно чинити з Україною. І в цій ситуації Європа поки що просто промовчала, ніби погоджуючись із кремлівським диктатором, ніби нічого страшного й не трапилося, ніби саме так і робиться сучасна міжнародна політика, ніби й немає ніяких Мінських домовленостей і Нормандського формату. То чого дивуватися, що деякі тамтешні лідери підтримують вимогу Путіна про проведення виборів на Донбасі у найближчий час та оголошення амністії всім бойовикам і сепаратистам. Всім! Навіть тим, хто добивав поранених українських воїнів, хто відрубував руки тільки тому, що на них витатуйований тризуб чи написане слово «Львів», хто розстрілював волонтерів і катував до смерті східняків за проукраїнську позицію. Невже хтось із тих високоморальних європейських політиків вірить, що після амністії у тих садистів одразу ж прокинеться любов до України і всього українського? І що вони, скориставшись амністією, не вирушать вглиб нашої країни, несучи із собою смерть і руйнування? Бо навіть зараз прихильники сепаратистів, що проживають далеко від лінії розмежування, нахабно запитують у хлопців, котрі звідти повернулися, як вони убивали людей? На це запитання також, до речі, дала чітку відповідь Надія Савченко, сказавши, що вона солдат, а не убивця.
Хоча сам володар Кремля минулого тижня показав, як насправді потрібно ставитися до сепаратистів, бо навіть за сфабрикованими звинуваченнями в участі українців Миколи Карпюка і Станіслава Клиха у чеченській війні суд запроторив їх до в’язниці на два десятки роки…