Минулого тижня наші політики і очільники держави вчергове нагадали громадянам, що в Україні є Конституція, і що їй виповнилося уже 20 років. Проте головними у святкуванні Дня Конституції став навіть не маленький її ювілей і не чотири літніх вихідних, а питання, пов’язані з виконанням Основного Закону. Бо яку її статтю не візьми, то з’ясовується, що діє вона хіба що на папері, а на життя громадян впливають зовсім інші чинники, які дуже часто на власний розсуд безкарно творять самі можновладці, мотивуючи свої дії якоюсь тільки їм зрозумілою доцільністю — чи то воєнною, чи то політичною, чи то економічною.

То як же насправді в Україні виконується Конституція? Варто розглянути хоч би кілька статей, бо за даними соціологічних опитувань 90 відсотків українців ніколи Конституцію не читали і тому й не знають ні про свої права, ні про обов’язки. От взяти хоч би й статтю 48, у якій ідеться: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Це стандарт не якийсь  абстрактний, а так званий базовий. І що ж маємо? А маємо те, що за даними ООН вже понад 80 відсотків українців проживає за межею бідності! Та й прожитковий мінімум у нашій державі наближається за своїм рівнем до порогу бідності африканських країн, а кількість наших співвітчизників, котрим не вистачає коштів навіть на харчування, за останні два роки зросла удвічі! То хіба ми до Європи рухаємося? Схоже, що таки до Африки...
Стаття 49 передбачає: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності». Можна було б обмежитися просто цитуванням цієї статті, бо в тих, хто мав справу з нашою медициною, вона викличе хіба що іронічну посмішку. Однак все-таки варто процитувати результати того ж таки соціологічного опитування. Так ось з’ясувалося, що реально «безоплатно» медичну допомогу отримали тільки 3,8 відсотка людей, а 92,6 опитаних заявили, що лікувалися за власний рахунок, купуючи необхідні медикаменти і матеріали. А щодо скорочення «існуючої мережі» лікувальних закладів, то й наша газета неодноразово писала про такі антиконституційні спроби.
У статті 53 сказано: «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі». А соціологічні опитування знову ж таки засвідчили, що у 84 відсотків батьків, чиї діти навчаються в школах, там вимагали від них гроші. Не кажучи вже про вищі навчальні заклади.
Розглядати статті Конституції можна ще довго. Але результати будуть однаковими і свідчитимуть зовсім не на користь нашої влади, яку українці ж і обирають. Та це кожен громадянин, читав він текст Основного Закону чи ні, і так добре відчуває у своєму щоденному житті.
Однак не можу не процитувати ще статтю 65, у якій ідеться «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Тобто, всіх без винятку громадян – чи то чиновників, чи тих, кому ці чиновники зобов’язані служити. То чому після двох років війни, коли вже, здавалось би, всі питання забезпечення армії на фронті мали б бути вирішені, волонтерка Світлана із Бахмата (колишній Артемівськ) Донецької області мусить сьогодні, після значного загострення обстановки на передовій неподалік свого міста, терміново шукати мішки і пісок для захисту наших бійців? І шукає по всій Україні, звертаючись до знайомих і незнайомих людей, як раніше шукала поліетиленову плівку для перекриття бліндажів. І знайде, бо для неї цей конституційний обов’язок не просто слова на папері, а справді громадянський і людський обов’язок, який виходить далеко за межі всіх статей Конституції.
Як не був цей обов’язок паперовим і для Василя Сліпака – соліста Паризької опери, котрий міг спокійно жити і працювати у Франції, але добровільно пішов захищати Україну і у складі розвідроти «Правого сектора» поклав за неї свою голову. Як не був цей обов’язок паперовим і для колишнього командира батальйону добровольців  «Айдар» Валентина Лихоліта, котрого Печерський суд намагався на два місяці запроторити в СІЗО, і на захист котрого стали побратими, активісти і нардепи, добившись таки, аби бойового командира не кидали за ґрати.
Ось тільки у зв’язку зі справою Лихоліта виникає чимало запитань, бо це вже не перший випадок, коли добровольці за різними, дуже часто надуманими, звинуваченнями потрапляють за ґрати. Ті ж, хто подає на них до суду, виявляються антиукраїнськими сепаратистами, які безкарно проживають на підконтрольній Україні території Донбасу. А бійці, котрі чесно виконали свій конституційний обов’язок із захисту «Віт-чизни, незалежності та територіальної цілісності України» після повернення з фронту досить часто піддаються нападкам усіляких покидьків, а то й гинуть саме тому, що воювали за Батьківщину, бо держава, яку вони захищали, не здатна захистити їх самих і, головне, покарати нападників.  
З цього приводу показовим є випадок, який трапився  30 червня у Києві, коли  був убитий невідомими Артур Бірюк, який підозрювався у вбивстві демобілізованого бійця 12-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ Артема Приходька, але за рішенням суду розгулював на свободі. Неможливо з повною певністю стверджувати, що це хтось помстився за смерть побратима, бо на совісті вбитого було багато чого протиправного, але якщо держава чинить вибіркове правосуддя і не захищає своїх громадян, то рано чи пізно вони почнуть самі себе захищати. Це право, до речі, також записано у статті 27 Конституції України: «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань».