Саме так, як  у двадцятих  роках гайдамаки армії УНР, а потім — у сорокових, вояки УПА, а не прилизаною, вихолощеною цитатою із вірша Маяковського мав би відповісти Президент  воюючої України у День 25-річчя Незалежності нашим воріженькам лютим.  Але чи  то дипломатичний хист Петра Олексійовича, чи боязнь втратити покупців продукції Липецької фабрики «Рошен» не дозволили йому навіть на словах стати гідним  нащадком «прадідів великих», тож маємо, як казав незабутній Кравчук, те, що маємо. Бо які «шутки», коли навіть у той самий момент, коли Порошенко цитував Маяковського: «Москаль, на Украину шутки — не скаль!», на фронті  не припинялися обстріли рашистами  наших позицій, лилася кров  і гинули українські патріоти? Але вже й на тому спасибі, що у своєму виступі Петро Олексійович  назвав москалів — москалями, зауваживши, що «Росія не змогла і ніколи не зможе поставити Україну на коліна».

 І це справді так. Свідченням тому — наша тисячолітня історія, в якій були Сагайдачний і Дорошенко, котрі прикурювали свої люльки від вогню пожежі  московського кремля,  в якій є Герой України, захисник Савур-могили генерал-майор  Ігор Гордійчук і маловідомий, як і личить  снайперу, капітан Валерій Чибинєєв, якого, для вручення Зірки Героя, на Хрещатик  «доставили» прямісінько з пекла -  Авдіївської промзони.  Тому не можна не погодитися з тими політиками, які в один голос зауважують: 24 серпня — День ВІДНОВЛЕННЯ, а не набуття Україною незалежності. І відзначати його треба саме як ДЕНЬ ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, як це роблять поляки, чехи, прибалти, які теж бувало втрачали, але відновлювали свою незалежність. Про це говорив минулого тижня спікер Верховної Ради Андрій Парубій, про це в ефірі програми «Вечірній прайм-тайм» на каналі «112 Україна» заявила лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко.
— 25 років — це чверть століття відновлення нашої Незалежності, — зазначила Юлія Володимирівна. — Насправді незалежна, вільна  Українська держава зі столицею в Києві бере початок з IX століття — з 882 року. Ми мали на початку нашої історії п’ять сотень років сильної, вільної держави, яка може по праву  вважатися одним із фундаторів нинішньої розвинутої Європи. Згодом ми мали ще 135 років нашої козацької держави — це теж   була вільна держава. Тому треба пам’ятати, що нам є чим гордитися, адже наша історія, наша країна є древньою, сильною і потужною.   
 Про потужність України  красномовно засвідчив і військовий парад,  на якому, окрім  сучасної зброї і нових  військових одностроїв, які вже нічим не нагадували зразки радянського обмундирування, світу був представлений й новий український воїн, воїн -патріот, воїн-переможець.  І неспроста  сичать, як  гадина в корчі, представники п’ятої колони, ідеологічні покручі й нащадки Бузини, такі, як блогер Шарій: «Для чого, мовляв, потрібен був цей цирк-шапіто на Хрещатику?».
— А для таких як ти, голубе, і потрібен був!- хочеться відказати. — Щоб ти, і тобі подібні, НЕ СКАЛИЛИ зуби на Україну! Щоб ти і тобі подібні нарешті переконалися: попри АМОРАЛЬНУ блокаду поставок  летальної зброї, Україна змогла створити сильні Збройні сили, Національну гвардію, силові структури, здатні не лише захистити країну і зупинити просування ворога  зі сходу на захід, а й очистити, звільнити від супостата всі окуповані вкраїнські території, включаючи й багатостраждальний Крим! І тому стократ правий секретар РНБО Олександр Турчинов, який заявив на минулому тижні в інтерв’ю «Новому времени»: «Гарантія наших перемог у боротьбі з жорстоким і підлим ворогом, не лише в сучасному озброєнні, професійності й героїзмі наших військовиків, а в єдності всієї нації».
 А єдність ця неможлива без релігійної єдності, яка в контексті України означає єдину помісну православну церкву. І в цьому сенсі минулий тиждень приніс  вірним православної церкви,  штучно розділеної на київський і московський патріархати, благу вість, на яку всі давно вже очікують: предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій не тільки помолився за Україну разом із патріархом Філаретом та очільниками всіх інших українських Церков, а й виголосив приголомшливе неочікуване привітання. У своєму «Слові до Дня Незалежності» митрополит акцентував увагу на тому, що боротьба українців з ворогом — це боротьба не лише за Батьківщину, а й за Віру. Він порівняв Незалежність України з найціннішим, із церковної точки зору, «Божим даром людської свободи», вказав на важливість об’єднання патріотів заради  перемоги, зауваживши при цьому, що справжні патріоти — це саме ті воїни, які захищають нашу Батьківщину.
Порівнюючи це послання з попередніми висловлюваннями митрополита Онуфрія, який, нагадаю, ще рік тому  відмовився у стінах парламенту вшанувати полеглих у зоні АТО українських воїнів, можна побачити «розворот на 180 градусів». У церковних колах вважають, що причиною такого різкого «повстання» Предстоятеля проти  ідей Москви з її «русским миром» послужила непристойна, ганебна поведінка  промосковського лобі в Україні в особі нардепа від Опозиційного блоку Вадима Новінського. Подейкують, що після часткового зриву патріотами  недавньої  Хресної ходи на Київ Новінський вимагав від Онуфрія …покарати і навіть позбавити священних санів деяких «проукраїнських» отців  церкви Московського патріархату!
Але воістину (і слава Богу!), Україна — не Росія, і що можливе при російському патріаршому дворі, де  православ’я перетворили в «путінослав’я», те неприпустиме в українській церкві навіть Московського патріархату. Тож через таке нахабство неофіційного представника Путіна і Кіріла Гундяєва в Україні — Новінського, митрополит Онуфрій нібито і вирішив розвернути  свій церковний «корабель» у інший від Москви бік. Чи так це чи ні, і як на таку сміливість Предстоятеля відреагують у Кремлі, ще невідомо. Але майже всі російські та «ДНР»-івські сайти вже встигли охрестити Онуфрія «зрадником Росії, розкольником, і націоналістом».  
Бліц-аналіз подій минулого тижня був би неповний, якби я не сказав про подію, яка стала ложкою дьогтю у святковій діжці меду, коли після офіційного параду, при порожніх гостьових трибунах, відбувся марш представників добровольчих батальйонів і  родичів тих 2 тисяч 504 військовослужбовців, полеглих в АТО, про які говорив Президент у своїй святковій промові. Виникає питання: чому і в добрі, і в горі ми ділимось? Чи нас — ділять? Чому очільники нашої християнської держави на кожному кроці цитують Христа і забувають його застереження про те, що всяке царство, чи місто, а чи родина, яке поділиться супроти себе — не  «встоїть»? Ну хіба  не можна було поєднати офіційну й неофіційну ходу? І куди так заспішили завсідники офіційної трибуни, панічно залишаючи її, коли добровольчі батальйони вийшли  на Хрещатик? Може, боялися, що прохолоне чи скисне борщ святкового обіду, накритого в Софіївському соборі?
Зрозумів би їх, як би із-за «парадної» трибуни вони дружними «рядами і колонами» рушили не за святкові столи з «бюджетними делікатесами», а кинулися  запускати повноцінне електронне декларування, без якого не бачити нам безвізової Європи, як своїх вух без дзеркала! Неспроста ж посол ЄС в Україні Ян Томбінський гірко зауважив: «Є невелика група осіб (упевнений, що ця «невелика група»  якраз і «дезертирувала» з  трибуни, побачивши добровольців! — П.В.), яка, блокуючи введення електронного декларування й безвізового режиму, тримає в заручниках усю Україну…».  
Зрозумів би цих  «трибунарів і трибунниць», якби їх шлях після параду  проліг  не до софіївської «чарки-шкварки», а  у Криве Озеро — на Миколаївщину, де напередодні Дня Незалежності колишні «менти», які невідомо як пролізли в «нові поліцейські», по-звірячому вбили простого трударя, в недалекому минулому — бійця АТО, одного з тисяч тих безіменних героїв, дякуючи яким і стало  можливим святкування Дня Незалежності України, з його парадом, офіційною й неофіційною ходою і  навіть гучною учтою в трапезнім залі святої Софії!