І предки шанували, і сучасники захоплюються князем Святославом. Цей славний полководець-воїн став для українців символом мужності й нескореності. Невипадково після Революції гідності чоловіки та школярі масово голять голови «під Святослава». За визначенням Михайла Грушевського, «Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фігур між давніми руськими князями… Се чистий запорожець на київськім столі». Свідок зустрічі імператора Цимісхія і Святослава візантійський історик Лев Диякон (Діакон) залишив нам опис зовнішності руського князя: «На вигляд він був таким: середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, голеною головою… Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному його боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном… Одіж на ньому була біла, яка нічим, окрім чистоти, не відрізнялася від одягу інших» (Літопис Руський»). Попри талант войовника, князь відзначався лицарською вдачою, попереджаючи ворога: «Іду на ви», тобто на вас.
Росіяни вважають Свято-слава «своїм». Вони можуть визнати, що він – київський князь. Але оскільки, на їхнє переконання, давньоруська історія – спільна, тож по праву належить син Ольги та Ігоря також і їм. У сучасній малій енциклопедії «50 великих правителей России» значиться ім’я Святослава. На двох сторінках, окрім тексту, вміщено п’ять малюнків російських художників, фото пам’ятника у Бєлгородській області – князь на коні з мечем і фрази його: «Не посрамим земли русской, но ляжем костьми, ибо мертвые сраму не имут!» Тоді як «Літопис Руський» подає слова Святослава так: «Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає». Вихований на міфології російських офіційних істориків Карамзіна, Соловйова, Ключевського, «старший брат» привласнив усе, що міг: українську територію, князів, культуру, освіту і т.п. І не соромляться того, що за часів Святослава не існувало ні Московського царства, ні російської держави. Але всіляких байок, перекручуючи історичну дійсність, видумуючи того, чого насправді не було, створили і нав’язали їх підкореним народам. Ось вона, мовляв, історична правда із правд! Тепер будете вивчати і пам’ятати, а не свою – буржуазну і націоналістичну. Забудьте її. Що ж, посіяні отруйні зерна таки лягали на душі вихолощених малоросів і не знали якого вони роду. І, чого гріха таїти, досі не відають, з якого коріння виросли, а з якого – росіяни. Мусимо пізнавати себе, очищатися від олжі.
У царській Росії Олександра Яківна Єфименко (дівоче прізвище – Ставровська), яка народилася в архангельському краї, але одружена пізніше з українцем, засланим на далеку північ, написала «Історію України та її народу». Ця чесна і мужня жінка дотримувалася принципу об’єктивності в історичній науці, полемізуючи з російськими істориками того часу, які сповідували лякливо офіційну концепцію історії Росії. Вона писала: «У всіх історичних підручниках (так є і досі – П.М.) розповідається про перших київських князів, про велике князівство Київське як про початок російської імперії. І оскільки тепер життям Російської держави керує великоруське плем’я, ми позасвідомо схиляємося до думки, що так завжди було, а отже, що руси, які плавали з Олегом у Царгород, ходили зі Святославом у Болгарію, при Володимирі хрестилися в Дніпрі, були предками теперішніх великоросів. Але це, звичайно, помилка». Були й інші російські дослідники, які прагнули висвітлити давню історію з позиції фактів і правди. Наприклад, Борис Рибаков. «Историческое значение Киевской Руси явствует из того, что летопись жизни Киевского государства, которую вело несколько поколений хронистов, а завершил знаменитый Нестор, переписувалась в русских городах на протяжении пяти столетий!» («Мир истории», с.10). Між іншим, із літопису автор перекладав без перекручень: «Да не посрамим земле Русьскые…», а не «земли русской». Цікаво, за підрахунками академіка Рибакова, Святослав пройшов походами за декілька років 8000-8500 кілометрів.
У «Повісті минулих літ» сказано, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу. На своєму шляху він виявив в’ятичів і довідався, що вони дають дань хозарам. Князь пішов на хозарів, переміг у битві Кагана, взяв Білу Вежу (Саркел), ясів (осетин) і касогів (черкес). Після того новим походом поневолив в’ятичів і повернувся в Київ. Михайло Грушевський зауважує, що це оповідання механічно розбито на кілька ніби окремих походів. «Приглянувшись ближче, — зазначає історик, — бачимо, що крім того, воно скомбіновано принаймні з двох осібних оповідань». Далі Святослав вирушає на Болгарію. Вченого такі несподівані зигзаги насторожують. Явна дописка?
Недаремно кажуть, що навіть одна волосина має свою тінь. Не сховати і брехню — щонайменшу її виявлять. Володимир Білінський у книзі другій «Країна Моксель, або Московія» виявив у описі походів Святослава незначну вставку, щоб спрямувати військо князя до «колиски великоросів». Тобто, у текст «Повісті минулих літ» додано кілька слів для спотворення змісту подій. Мовляв, пішов Святослав із Києва в пониззя Волги громити хозар, а попутно «зайшов на Оку» і прихопив в’ятичів. «Однак роки правління княгині Ольги та князя Святослава дуже незручні для фальшування, — пише Білінський. — Майже всі події того періоду так чи інакше зафіксовані одночасно арабськими і візантійськими істориками. Тому всі вставки єкатерининської «Комісії» повністю суперечать незалежним джерелам». Аби прикрити відверту брехню палацових фантазерів, російські борзописці списують помилки на безіменних літописців ХІІ-ХV століть. А хіба, скажіть на милість, вони були зацікавлені у спотворенні тексту? Безперечно, що ні. Річ у тому, що Святослав не міг, навіть при великому бажанні, йти підкорювати в’ятичів. Бо прямого шляху з Києва до Оки, через Чернігів, не існувало ні в Х столітті, ні пізніше. Проте фальсифікатори пов’язували «всю фінську землю з великим київським князівством – уже в Х столітті». Отож насправді ніяких зустрічей Святослава з в’ятичами не було. І це підтвердив дореволюційний російський вчений О. Шахматов, який дійшов висновку, що князь Святослав не здійснював походів ні на Оку, ні в землі майбутньої Московії. «Таку ж вставку років, що порушила первісну цілісність розповіді, бачимо і в повідомленні про походи Святослава».
Задумаємось над питанням: чому нинішній Кремль зацікавлений у постаті давньоруського князя Святослава? Чому зараховує його до найбільших правителів Росії? Врешті, ставить пам’ятники, називає українського витязя одним із величніших полководців Великоросії Х-ХVІ століття. В нашому тридцятилітньому князеві московити бачать свій образ слави і могутності Росії, вихід його на дорогу світової історії. Як висловився один російський вчений, завойовницькі походи Святослава ніби єдиний шабельний удар на карті Європи, Північного Кавказу, Причорномор’я і до балканських земель Візантії. Чи не є цей «військовий геній» взірцем для наслідування кремлівським амбітним «бонапартам»? Для нас, українців, коли ведеться війна з московським окупантом, крізь віки лунає мужній заклик князя Святослава Хороброго: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської…»
Gismeteo 
