Як вирішальний аргумент у суперечці з сусідами за воду зі спільної криниці сільська жінка використала той факт, що вона — мати воїна АТО.
Два роки тому мені порадили задля профілактики почистити криницю у селі. Мовляв, їй вже стільки років, пора б до неї подивитися. Незабаром два хлопці опустили потужну мотопомпу, щоб, відкачавши воду, дістатися дна. Від’їхавши у справах, повернувся до робітників через три години. Та застав їх не в доброму настрої. «А хоч би на трохи опустився рівень води — так потужно б’є джерело, — пояснили мені причину свого розчарування. — Та тут води на все село вистачить!».
Однак вже цього літа вода і в цю криницю почала надходити з перебоями. Перше, що прийшло в голову, — щось сталося з насосом всередині криниці, бо думка, що підземна річка обміліла, видавалася неприпустимою. Коли ж вода у крані пропала зовсім, довелося знову звертатися до спеціалістів за допомогою. Кілька годин їхньої роботи з поглиблення та кількасот витрачених мною гривень — і водозабезпечення обійстя знову нормалізувалося.
Після ознайомлення із загальною ситуацією зневоднення сільської місцевості зрозумів, що мій випадок, швидше, винятковий і рідкісно вдалий. У кращому разі люди повторно дістають воду після значного поглиблення існуючих криниць, або ж взагалі змушені копати поруч нові. Із п’ятисот з гаком криниць, які перебувають на балансі комунального підприємства «Благоустрій Дунаєвеччини» міської об’єднаної громади, майже половина потребує капітального ремонту. Це значить, води в них або зовсім мало, або майже немає. І список останніх щодня поповнюється. А в умовно нормальних криницях за ніч прибуває стільки води, що після двох селян, які першими засвітла наповнять нею по п’ять бідонів, третьому дістається лиш два відра.
Директор «Благоустрою Дунаєвеччини» Валерій Поплавський під час нашої розмови неодноразово зідзвонювався з керівником приватної київської фірми, яка комплексно виконує ремонтно-відновлювальні роботи з водопостачання у сільській місцевості. Вже наступного дня бригада з Київщини відремонтувала два закинуті громадські колодязі у селі Гута Яцьковецька. Важко було стримати подив, навіщо, даруйте, запрошувати людей так здалеку, адже оголошеннями про послуги типу «копаємо криниці» обвішані чи не всі стовпи у місті. Місцевих бригад справді є чимало, та от толку від них у громадському сенсі ніякого, бо жодної такої, яка працювала б на законних підставах і могла отримувати плату за свою працю за безготівковим розрахунком, як кажуть, не знайти вдень з вогнем.
Те, що робить зараз заїжджа бригада і на що з бюджету об’єднаної громади виділено майже півмільйона гривень, бачиться, як тимчасовий, рятувальний захід. Ніхто не дасть гарантії в успішному завтра відремонтованих криниць. За великим рахунком, безперспективність цієї справи ще й у тому, що, окрім кількості, неможливо забезпечити якість питної води з криниць. Відхилення від норми за хімічним та бактеріологічним аналізами в ній часто-густо є досить значними. Майбутнє — виключно за централізованим водопостачанням. А воно можливе лише на густонаселених, перспективних для розвитку територіях. Зокрема, якщо у селі немає потужного, так званого коптажного джерела, добути воду можна лише через буріння свердловини. А її повна вартість коливається в межах від 100 до 150 тисяч гривень.
Керівника комунального підприємства «Міськводоканал» Сергія Дудку я застав за розглядом колективної заяви від жителів трьох вулиць села Голозубинці про висихання їхніх криниць. На частині цього села діє водогін, який, як і ще подібні мережі в семи селах об’єднаної громади, переданий на баланс цього підприємства. Проте власних будівельних потужностей для подальшого розвитку сільських водопостачальних систем у колективу КП немає. Ремонтна бригада заледве справляється з міськими проблемами, а тут іще півсотні сіл зі своїми клопотаннями додалися. Та, як би сутужно не було, певна робота розпочата, зокрема, замовлено проекти водопостачання для трьох сіл.
За свідченнями спеціалістів, останніми роками система природного кругообігу підземної води зазнала значних змін. Переважна більшість криниць базується на використанні підґрунтових вод. Рівень цих вод через безсніжні зими, аномальну спеку різко опустився, у середньому на десять метрів. На багатьох територіях водний баланс підтримувався завдяки місцевим водоймам, переважно ставкам. Минулої осені майже повсюдно орендарі їх поспускали, а набрати води — не змогли. Отак вигода одного підприємця обертається лихом для усієї сільської громади.
Та нинішні прорахунки бачаться дріб’язковими порівняно з безгосподарністю минулих десятиліть. Що мали — не цінували, що могли — розбазарили. За Радянського Союзу у віддаленому селі Сокілець побудували потужну водонасосну станцію з водогоном вартістю 700 тисяч рублів! Зараз від того добра залишилися, образно кажучи, самі лише ріжки та ніжки. Відновлювати втрачене потрібно, але зробити це буде вкрай важко. В сусідньому із Сокільцем селі Лисець своя «водна історія». Після розпаду місцевого колгоспу водогін у селі певний час діяв, аж поки не постало питання про оплату вартості води за лічильниками. Тоді селяни відмовилися, порахувавши це невигідним для себе. Після демонтажу водогінного електрообладнання під час газифікації села ще й частина водопроводу була серйозно пошкоджена. Відомі на весь район своєю підприємливістю жителі Лисця могли б колективно самі усе відновити, проте очікують на участь держави. А в селі Гірчична одній жінці свого часу на майновий пай дісталася водонапірна башта, яку вона згодом здала у металобрухт. За іронією долі, саме цій особі так дошкуляє відсутність води, що вона зі своєю скаргою дісталася аж до обласної держ-адміністрації.
Відоме прислів’я «не плюй у криницю…» практично ніколи не використовується у прямому значенні. Та цьогорічні спекотні реалії змусили не одну сільську громаду згадати першооснову цієї народної мудрості. У центрі села Рахнівка незвичайна криниця — повноводна, діаметром чотири метри — протягом останніх десятиліть слугувала місцевим мешканцям… смітником. А на таку ж поруч громадську криницю в якийсь ювілейний для радянської влади рік — не повірите — просто зверху поставили… пам’ятник. Чи не подібний зневажливий підхід до природного багатства, зрештою, і призвів, зокрема у цьому селі, до сучасних, я б сказав, дикунських вчинків, коли вночі одні люди вибирають воду зі спільної сільської криниці, а вранці інші, кому вже нічого не дісталося, звинувачують перших… у крадіжці та закривають колодязь… на власний замок.
Проблема води, мов спалах блискавки, ще раз яскраво освітила сучасні біди українського села. Воно багато без чого зможе прожити, а от без води — ніяк. Саме з нею пов’язані тут певні досягнення хоч якихось благ цивілізації: душ і купання у ванній, автоматичне прання одежі, штучне зрошення присадибних ділянок. Не факт, що люди змиряться із цими втратами, погодяться повернутися до рівня життя 20-30-річної давнини. Про це свідчать не відразу зрозумілі дії окремих селян, які звідкись привозять великі ємності з водою та зливають їх у свої криниці. На перший погляд, виглядає це як повний абсурд: воду, яка вже наверху, скидають донизу, щоб звідти знову її дістати. Лише наші люди могли до такого додуматися: вода з криниць згодом подасться під тиском назад і нею можна буде і помитися, і попрати. Втім подібна відчайдушна діяльність надто затратна, щоб могла тривати довго, не кажучи вже про те, що далеко не всі селяни через відсутність технічних можливостей можуть подібним, з дозволу сказати, сервісом скористатися.
У водної проблеми є ще одна сторона, вкрай важлива для сільського життя. З певною натяжкою можна допустити, що самим людям наявної води якось би ще вистачило. Та не забуваймо, що селяни виживають в основному за рахунок утримання підсобного господарства, а це передбачає зовсім інші, значно більші об’єми споживання води. Хто ще фізично вправний та має транспорт, підвозить її бідонами. А для решти вихід бачиться один: потрохи збувати живність. Ще не масово, але процес здачі насамперед худоби в селах вже розпочався, розповіла мені староста Гути Яцьковецької Надія Солярик. Не міг не поцікавитися у пані Надії, чи не спричинить нинішня посуха з її наслідками хвилю міграції до кращих місць проживання. Її відповідь можна назвати оптимістично-песимістичною: «Усі, хто мав можливість виїхати, вже виїхали». І дійсно, сам факт скорочення чисельності населення — в п’яти тутешніх селах загалом проживає «аж» 650 чоловік — красномовно свідчить, що місцева громада перебуває на дні своєрідної криниці життя.
На околиці одного села проживає одинока стара жінка. З господарства у неї — три качки. Щодня для власних потреб вона замовляє кілька відер води, за кожне з яких зі своєї пенсії платить по п’ять гривень. Ця бабця бачиться збірним образом українського селянина. Протягом багатьох десятиліть її рабською працею зроблено все у цій країні. А зараз таким, як вона, людям, по суті, немає в ній місця. Вони виживають не завдяки, а всупереч усьому. Мине якийсь час, не стане цієї жінки, і так, як зараз вимушено повертаються до криниць минулого, настане пора спуститися комусь із висоти міністерських крісел на землю та перед тими аборигенами села, які ще залишаться у живих, слізно просити вибачення за злочинно недалекоглядну політику щодо села.
Gismeteo 
