— Найбільша помилка — знехтувати українцями, визнати українців слабкими, образити їх. Ніколи не ображайте українців. Вони ніколи не бувають настільки слабкі, як здаються. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців чи відібрати щось у них! Вони завжди повертаються, а повернувшись, повертають своє. Але коли українці повертаються, вони не здатні розрахувати силу та застосувати її пропорційно. Вони знищують усе на своєму шляху. Не ображайте українців, бо коли українці повертаються на землю, де поховані їхні пращури, то тим, хто їх вигнав чи образив — не позаздриш! — так говорив про українців перший президент республіки Ічкерія генерал Джохар Дудаєв, якого у тижневому віці, як і тисячі українських родин, сталіністи у «телячих» вагонах депортували до Казахстану. Неспроста ж генерал й за дружину взяв українку, бо хотів, щоб у жилах його дітей і онуків, окрім чеченської, текла ще й козацька кров.
До чого я? А от до чого. На минулім тижні, якось непомітно, (бо, дякуючи рідному уряду, парламенту і Президенту, українцям останнім часом стало не до свят), пройшла 25 річниця Першого Всеукраїнського референдуму, на якому жителі України одностайно висловилися на підтримку своєї незалежності.
Нагадаю, у референдумі взяли участь 31891742 особи — 84,18 відсотка населення України, з них 28804071 особа (90,32 %) проголосувала — за, відповівши «Так!». Однак, на тлі загальної ейфорії, тодішні наші очільники, та й усі ми, чомусь не звернули увагу на той тривожний факт, що в Криму, який потім став автономною республікою, лише 54 відсотки жителів підтримали право України на державну незалежність, тоді як 42 відсотки, як кажуть поляки, сказали — «Нє позволям!», точніше – «Нє разрєшаєм!». І якби керівництво України в особі Леоніда Кравчука зайнялося не дерибаном Чорноморського морського пароплавства (транспортна компанія «Бласко» тоді звучала, пам’ятаєте, як вишки Бойко, сьогодні це — панамські офшори), а вирішенням соціальних, у тому числі й культурно-освітніх проблем, можливо, ми й не втратили б Кримський півострів. Хай і тимчасово.
Та, згадуючи «розтринькані» нами за 25 літ результати того історичного референдуму, який і дав право українцям на повен голос заявити про Україну як унітарну, соборну і самостійну державу, мушу сказати, що коли в 1 грудня 1991 року більшість із нас «виборювали» Україну за допомогою бюлетеня, то були на той момент люди, які боролись за неї зі зброєю в руках, і не згадати, а тим більше забути їх, ми – не маємо права. Як не маємо права забути жодного героя Небесної Сотні чи полеглого на сході солдата ЗСУ чи добровольця!
Коли правда, що всяка війна не завершена, поки не похований останній солдат, то вірно й те, що вона не вважається програною, доки не капітулював останній її воїн. Якщо керуватися цим принципом, то остаточною датою завершення боротьби українського народу за свою державу можна вважати 1 грудня 1991 року! І не лише тому, що в цей день ми сказали «ТАК!» українській державі. Саме в цей день, 25 літ тому, довідавшись про попередні результати Всеукраїнського референдуму і зрозумівши, що Україна нарешті стала вільною і незалежною, як вимагала клятва повстанця, із підпілля вийшов останній бандерівець Ілля Оберишин на псевдо «Кобзар», який із… 1944 року перебував в ОУН-УПА!
А трьома місяцями раніше — 24 серпня 1991 року, після прийняття Верховною Радою Акту про Державний суверенітет, залишив свою криївку повстанець Яків Галущак на псевдо «Стецько». Ці люди залишилися до останку вірними присязі вояка УПА – боротися за Українську державу.
Світ знає ім’я останнього японського солдата — молодшого лейтенанта розвідувального загону армії імператора Хірахіто — Іонодо Хіроо, який до 1974 року, не відаючи про капітуляцію країни вранішнього сонця, залишився вірним військовій присязі у джунглях філіппінського острова Лубанг. Тож коли не увесь світ, то хоча б Україна має у день свого двадцятип’ятиліття дізнатися імена тих своїх синів, які, НАГОЛОШУЮ, — зі зброєю в руках залишились вірні повстанській присязі: «Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!»
...Минуло 15 років від смерті командира УПА Романа Шухевича. Останні рейдуючі групи Української повстанської армії давно відійшли на Захід, а ті з повстанців, хто не загинув і не потрапив за ґрати, легалізувались і, пристосувавшись до совітської дійсності, лиш у снах і в думках згадували той час, коли жовто-синій стяг гордо тріпотів над повстанськими одностроями. Була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета, і в далекому Казахстані, після успішного польоту Юрія Гагаріна, як пиріжки — один за одним «пекли» космонавтів, а Микита Хрущов, потопивши в крові антирадянське заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН, показуючи світу «кузькину мать!». А в оцей вікопомний час — у квітні 1965 року, остання боївка УПА в селі Улашанівка на Тернопіллі, вела свій останній бій із червоними волоцюгами. Саме тут співробітники КДБ виявили схрон «нерозкаяного» члена ОУН-УПА — Петра Басюка. На пропозицію здатися повстанець відповів пострілами, одним із яких смертельно поранив місцевого «сексота» — провідника кадебістів. Розуміючи безвихідь ситуації, у якій опинився, Петро, щоб не потрапити до рук ворогів, підірвав себе гранатою.
Багато літ вважалося, що Петро Басюк і став останнім українським «самураєм», який зі зброєю в руках загинув за незалежність України. Аж нещодавно з’ясувалося, що місце останього бою, в якому була поставлена «свинцева» крапка в двадцятип’ятилітній війні українського народу за своє визволення, теж знаходиться на Тернопіллі. Тут поблизу невеличкого села Рукомиш, що в Бучацькому районі, прийняв останній бій останній український повстанець Юрій Михайлецький, який переховувався в одній із травертинових печер аж до …1967 року! Входи й виходи до печери — перекрили, тож у вояка не було жодного шансу на порятунок. Та на заклик здатися в обмін на життя той відповів короткими автоматними чергами.
Сили були нерівними, проте, вірний повстанській присязі й клятві, даній Богові й Україні — «Здобудеш українську державу, або вмреш у боротьбі за неї», повстанець виконав свій військовий обов’язок до кінця. Знищивши всі папери й вистріливши в запалі бою всі набої до останнього, повстанець облився гасом і, підпаливши себе, згорів живцем. Саме цей тернопільський Данко став останнім «самураєм у вишиванці», який впав зі зброєю в руках у бою з ворогом, щоб ми не криючись могли говорити сьогодні:
Слава Україні!
Героям – слава!
Gismeteo 
