Про таке страшно навіть думати, а не те, щоб говорити вголос, але іноді у душу закрадається підступне відчуття, ніби якесь правічне прокляття чорним круком зависло над нашою стражденною Україною. На долю чи не кожного із її поколінь випадають важкі випробування: іго, гноблення, загарбницькі війни, голодомори, революції, деспотизм і тиранія вождів-катів... Ліку немає усім поневірянням нації. Чи міг бодай хтось ще рік тому хоч на мить уявити ті жахіття, що чатували на нас попереду? Навіть третьому оку маститих віщунів-провидців не припіднімалася завіса недалекої біди. Пророкували різне: і кінець світу з його точною датою, і зіткнення з кометами, планетами, іншу безглузду всячину. Та щоб таке...

Війна, вщент знищені ще зовсім недавно величні шахтарські міста і села, сотні загиблих солдатів — наших мужніх необстріляних хлоп’ят, тисячі розтерзаних диявольською зброєю тіл простого люду, яких і поховати толком нікому, — це наша нинішня реальність, до якої, як не дивно, поступово починаємо звикати, ніби до належного.
Безумовно, горе людей гуртує, робить їх сильнішими, витривалішими, робить однодумцями. Зараз ми пульсуємо, як єдине ціле: збираємо кошти, провіант, ліки тощо — усе заради того, щоб українське військо якнайшвидше звільнило рідну землю од супостата. Так і має бути. Але особисто мене і, переконана, не лише мене, до глибини душі обурює неприкритий цинізм діючих політиків, особливо кандидатів у депутати Верховної Ради України. Їх, без перебільшення, піар — на крові невинних. Пригадаймо, як ще на початку військових катавасій так звані зелені чоловічки масово захоплювали адмінбудівлі, життєво важливі об’єкти, військові частини. У цей час командири днями й тижнями ледь не навколішки вимолювали накази з верхів, а у відповідь — цілковита тиша. Верхи мудрували. От і домудрувалися. Те, що розпочиналося, як невинна антитерористична операція, переродилося у ніщо інше, як війну, яку уже навіть Президент Порошенко у своїй промові з нагоди Дня Незалежності охарактеризував як третю світову. Скільки за цей час через чиїсь неадекватні рішення, елементарно неузгоджені дії згинуло наших хлопців, скільки залишилося каліками на все життя? Сотні і тисячі. Згадаймо: то літак Іл-76 із чотирма десятками військовослужбовців та дев’ятьма членами екіпажу, який спокійнісінько міг приземлитися у Харкові, був збитий терористами 14 червня над летовищем Луганська, то бійців одного з підрозділів розстріляли та пошматували нанівець, мов сліпих кошенят, через те, що їм був відданий наказ приймати бій серед голого степу, хоч зовсім недалеко була лісосмуга, криваву розправу під Іловайськом і так далі, так далі, так далі. У таких же кілометражах можна тепер виміряти хіба що ще незагойні рубці у серцях згорьованих батьків і дружин, їх вмить осиротілих дітей. Влада твердить: їх не забудуть, їм усе компенсують, усе виплатять. Та як можна компенсувати такі страшенні втрати? І з чого? І чиїм коштом? Казна порожня. З боргів — вух не видно. Долар уже зашкалює — далі нікуди. Через газовий зашморг учням обіцяють канікули ледь не на усю зиму. Та що нам до усього того? Хіба звикати? Натомість мали нагоду викинути на вітер мільйони та похизуватися військовим парадом на честь Дня Незалежності (настільки відносної?) перед задерикуватою світовою спільнотою: дивіться, хай вам повилазить, яка в нас міць, який чудовий вишкіл. І дарма, що тієї миті десь там, на сході, сепаратисти влаштовували свій парад, своє цинічне шоу, знову лилася чиясь кров, а земля безсило вкотре здригалася від вибухів. Як на мене, якби того дня уся демонстрована техніка та військовики, котрі так чітко тягнули у марші ногу, склали підмогу на бойових рубежах своїм однополчанам, то зуміли б на тижні наблизити таку омріяну перемогу. Оце-то справді було би свято! Тим паче, що уже парламентські вибори на носі — 26 жовтня. Може, електорату добавилося б, хоча й вельми сумнівно.
Облишу, зрештою, судити про те, на що наразі народ немає жодного реального впливу. Цинізм — він же не лише у столичних верхах процвітає, а плодиться вертикаллю аж до самісіньких низів. Не покривлю душею, якщо зізнаюся: від попередньої влади, облич її представників на усіх місцевих телеканалах та перших шпальтах друкованих засобів масової інформації людей теж добряче оскомило і нудило. Але одна справа робити собі, так би мовити, піар на фоні новозведених шкіл чи дитячих садочків, капітально відремонтованих закладів охорони здоров’я, введених у дію потужних тваринницьких комплексів тощо, і зовсім інша — хизуватися тим, чому суперечать усі норми моралі. Як і раніше, обласні та районні видання рясніють повідомленнями, у яких детально розповідається, як ті чи інші новоспечені політики чи деякі керівники безконечно переймаються долею армії та земляків-військовослужбовців, як їм радо допомагають тим чи іншим крамом чи навіть особистими коштами, провідують родини убієнних або із солодощами поранених у госпіталі і таке інше. А це ось знайомі розповідають про недавній випадок: у село одного з районів на похорон загиблого солдата прибув народний депутат, який балотувався саме у цьому окрузі. Втирав скупу сльозу, висловлював співчуття, окреслював безхмарне майбуття. Та треба зауважити, що за весь час свого депутатства досі у обранця не знаходилося часу та можливостей відвідати електорат у глибинці, поцікавитися його життям-буттям, посприяти у вирішенні питань насущних. А тут знайшовся привід. Після такого хочеться крикнути на увесь білий світ: та схаменіться ж, будьте людьми! Це — ваш прямий обов’язок, мізерна дещиця того, що можете і мусите робити задля тих, хто боронить рідну землю та, ні на мить не задумуючись, жертвує за неї своє життя. Це зовсім не привід для чергового дешевого шоу, для самоствердження. На чужій біді авторитет не заробляють. Його творять справи від щирого серця, а не медові уста журналістів-фарисеїв.
На превеликий жаль, навіть рікою пролита кров поки що не в змозі очистити суспільство від цинічної підміни понять, подвійних стандартів, лжеполітиків, себто політиканів. А так уже хочеться мирного неба не лише над головою, але й у душах всього українства, чистих помислів і прозорих дій. Дай, Боже, таки вистоїмо та доживемо до цих воістину світлих днів!