Як би сумно і гірко не було це усвідомлювати, але минулого тижня нам черговий раз показали, що Україна у великій світовій політиці є звичайнісінькою розмінною монетою. Бо варто було тільки порозмовляти телефоном Трампу з Путіним, як одразу ж «старші брати» розпочали загострення бойових дій по всій лінії фронту на сході України. Мабуть, результати тих перемовин не задовольнили очільника Росії. Особливо кровопролитними виявилися бої у промзоні Авдіївки, де кремлівський господар вирішив влаштувати гуманітарну катастрофу. Так відносне затишшя, яке після трьох років війни вже навіть могло здатися раєм, воднораз перетворилося у нове смертельне пекло. А втрати серед військових за тиждень стали найбільшими за минулий рік.
І байдуже, що при цьому порушені Мінські домовленості, байдуже, що використовувалися всі види важкого озброєння, включаючи системи залпового вогню, танки і далекобійну артилерію, байдуже, що в ході обстрілів гинули не лише бійці Української армії, але й мирні жителі, у тому числі й ті, що ще й досі чекають приходу «русских братьев». Вину за все це кровопролиття і руйнування у ході потужної інформаційної атаки по всьому світу російська пропаганда знову ж таки спробувала покласти на нашу багатостраждальну країну. Саме таким диявольським способом Путін вирішив примусити західних керманичів рахуватися з його забаганками, погрожуючи суттєвим загостренням і як наслідок гуманітарною катастрофою. І все це лише задля того, щоб добитися реалізації свого плану.

А план цей виявився зовсім не новим, хоч і не менш нахабним та підступним, як попередні. По-перше, на переговорах у нормандському форматі російські представники вже зажадали не мало не багато, як взагалі припинити антитерористичну операцію. Бо, напевно, вже не бачать можливості іншим способом здолати наші Збройні сили, навіть застосувавши свій улюблений тактичний прийом — стрільбу з житлових районів Донецька, прикриваючись мирними жителями. Даються взнаки і підготовка українських військ, і їхнє забезпечення, і вміле керівництво, і добротно підготовлена лінія оборони. А все це разом призвело до того, що попри всі відчайдушні спроби влаштувати прорив оборони в Авдіївці, наші бійці, навіть зазнавши непоправних втрат, свої позиції втримали, а в деяких місцях навіть просунулися вперед. Правда, місто на якийсь час лишилося без світла, води і газу. І, здається, вперше за час війни був знеструмлений Авдіївський коксохімічний комбінат. Чим його власник Ахметов завинив перед хазяїном Кремля, можна тільки здогадуватися. Не виключено, що саме так він зібрався натиснути на партію «Опозиційний блок» та її фракцію у парламенті.
По-друге, російські переговірники вимагають (не від України), а від країн — учасників нормандського формату, щоб ми у повному обсязі виплачували пенсії жителям окупованих територій. По-третє, припинення блокади окупованих територій у будь-якому вигляді. При цьому вони навіть слухати не хочуть не те, що про передачу контролю над кордоном українським прикордонникам і митникам, а навіть про організацію постійного моніторингу кордону місією ОБСЄ, у складі якої за різними даними до 60 відсотків російських офіцерів.
Однак всі ці криваві маневри не досягли своєї мети. Бо у світі мало хто повірив у щирі наміри росіян, які нібито саме так добиваються врегулювання конфлікту. Це стало зрозуміло на засіданні Ради Безпеки ООН, де всі закиди і звинувачення представника Росії Чуркіна виявилися даремними, бо провідні країни світу показали, що всі криваві потуги російських військ і місцевих бойовиків ні до чого не призвели: їх і надалі у світі вважають агресорами і загарбниками, винними в ескалації конфлікту і нових жертвах.
Однак ні в країні загалом, ні на українських телеканалах ніхто навіть не подумав оголосити траур за загиблими та прибрати з програми розважальні шоу і різноманітні гумористичні забави і поставити в куточку екрана символічну свічку пам’яті. Як не прийшов жоден високопоставлений чиновник і на прощання із загиблими героями, яке відбувалося на столичному майдані Незалежності...
Та дивує навіть не це, а те, що в критичній ситуації напрочуд злагоджено діяли різні владні структури. Адже в нас за останні 25 років склалася система, при якій у владу йшли тільки для того, щоб використовувати державний механізм для особистого збагачення. І ця система не перестала діяти навіть після початку війни, що й засвідчило електронне декларування статків чиновників. Тому частину функцій державних органів взяли на себе волонтерські організації. Правда, і цього разу волонтери також миттєво відгукнулися на загострення ситуації і швидко збільшили допомогу не тільки військовим, але й мирним жителям.
Українські справи, якщо вірити прес-службі президента, були головними й у телефонній розмові Петра Порошенка з Дональдом Трампом, яка відбулася минулої суботи пізно увечері. «Ми будемо працювати з Україною, Росією, а також всіма іншими причетними сторонами, щоб допомогти їм відновити мир вздовж кордонів», – заявив новий американський президент. Президенти також обговорювали питання зміцнення стратегічного партнерства між Україною і США. Можливо, загострення обстановки на лінії фронту мало на меті також якось вплинути і на результати цих перемовин.
Та якщо про суть телефонної розмови президентів двох країн засоби масової інформації отримали досить детальні роз’яснення, то про спілкування при особистій зустрічі Юлії Тимошенко з президентом США нічого конкретного поки що не відомо. Напевно, Юлія Володимирівна чекає слушного моменту, аби з найбільшою вигодою для себе оприлюднити подробиці тієї розмови. І такий крок цілком закономірний, якщо зважити на результати соціологічних опитувань, які провів Київський міжнародний інститут соціології.
Згідно з його результатами, українці найбільше довіряють церкві — 56,7 відсотка, волонтерам — 53,5 та Збройним силам України — 53,1 відсотка. А ось довіра до президента впала аж до 13,7 відсотка. Приблизно на такому ж рівні — 13 відсотків — і довіра до опозиції. Верховній Раді України довіряє лише 5,3 відсотка громадян. Запитання, як за такого низького рейтингу парламент може приймати якісь легітимні рішення в умовах парламентсько-президентської республіки, залишається без відповіді. І виправити ситуацію можуть хіба що дострокові вибори. Ось тільки немає ніякої упевненості, що до зали під куполом не протиснуться все ті ж вічно недоторканні, для яких сенсом перебування у владі залишається особисте збагачення, а зовсім не служіння народу і відстоювання інтересів виборців, як це відбувається у справді демократичних країнах.