Вірш юної киянки Анастасії Дмитрук, написаний нею ще у дні Майдану, не йде з думок. Він — про Росію. Вірш, як фотоплівка, проявився в душі. І підтвердилося, що душа народу — це код, який спрацьовує в екстремальних умовах вибору. І душа українця, навіть якщо він живе за годину-дві пішої ходи до кордону — українська. І ця душа нині постійно запитує себе: «Чого він, «рускій», до нас лізе? Чого ми в нього викликаємо скажену лють?» Відповідь коротка, мов постріл: «Бо ми — різні!» І про це маємо нині говорити так часто, як часто про це думаємо. І поки мізки не очистяться, цими мізками легко маніпулювати.

Дивно: здається, їх, наших східняків і сусідів з північної держави, об’єднує найголовніше у спілкуванні, у порозумінні — мова, точніше, «язик». Але тепер він роздвоєний, як у гадюки, і перетворився в кошмар, у якому живе здиблена територія протистояння. Чийого? Наших і «рускіх»? Хлопці з однаковою злістю по обидва боки окопів кидаються врукопаш з вигуками «й…твою мать!», вигризають один одному кадики зубами, їхні «рускоязичні» катують наших таких же «рускоязичних» «укропов», наших синів, які мають одну матір — Україну. А наші мирні малюки, хлопчаки, граються у війну вже не німців і наших, а «рускіх» і наших…
«Никогда мы не станем братьями?» Розтерзані тіла наших героїв хоронять з почестями, любов’ю і народною жалобою, їхніх же вояків ховають на їхній батьківщині похапцем, як «груз-200», без пам’ятників на цвинтарях та із залякуванням родичів загиблих. Це така священна війна?
Ми ніколи не повинні цього забувати. Дарма, що Росія — наш сусід. Але ж не єдиний, слава Богу. Я за переконанням — націоналістка, але любов до України не наповнювала мене ненавистю до тих, хто любить також так само свою Вітчизну. Нехай любить, живучи в ній, а не плюндруючи мою землю і мій народ. З якої такої любові? Ми, українці, таки, справді, виховані у повазі до своїх сусідів. І цю повагу, чемність, толерантність досі, 400 літ, тягнемо на собі, як не відрізану вчасно пуповину. Але не буває дві пуповини в одному тілі, і ми зачаті, народжені в різних утробах. І нині лише ліниві розумом опинились у пастці, яку вже давно, виявляється, підготували для люблячих Росію українців їхні кремлівські боги.
«Боги» уже майже 10 літ тому, у своїх національних програмах «обустройства России» наготували «райські» місця для тих, хто нині обрав родіну, а не Вітчизну. І коли Інтернет і центральні канали українського телебачення облетіли сюжети про те, як облаштувала нова «родіна» біженців, тобто тих, хто кинув Україну у часи нинішньої війни, навряд чи в когось з нас ці жертви пропаганди викликали жагуче бажання їх рятувати. Швидше — зневагу. От сидять гуртом чи то колишні кримці, чи донеччани на старих лавках у якомусь Богом забутому поселенні в Амурській області, обмахують гіллячками комашню з ніг, досі взутих у пластикові шльопанці, і слізно пишуть листа Порошенку: «Заберіть нас звідси!». Ось так: побігли в Росію за довгими рубльовими пільгами та пенсіями, а опинились у довгій дірі, в так званих депресивних регіонах: на Далекому Сході, в Бурятії, в Хабаровську… У кадрі видно, як місцеве населення, з типовими вилицюватими обличчями корінних уродженців північних околиць, без співчуття оглядає прибульців. Зрадників не люблять ніде. Особливо, коли вони хочуть сидіти на твоїй шиї. Російська шия виявилась таки довгою, і нині наші колишні земляки змушені любити нову родіну у безмежних просторах тайги і тундри. Як колись, коли в теплушках і товарняках на початку ХХ століття московська комуновлада висилала репресованих українців на далекі околиці Сибіру. Історія повертається і чавить своїм колесом вже тих, хто під них кинувся добровільно, з дурного чи жадібного розуму. Мовляв, у Росії пенсії більші. Що ж, кожному своє.
Як писав, безсмертний наш Тарас: «…учітеся, брати мої, думайте, читайте…» Думаємо. Читаємо. Нарешті позбуваємося нашарувань пилу «спільної історії», точніше, пропаганди, дякуючи Путіну-Путлєру, і набираємось свого розуму. І тепер на піку популярності в Інтернеті, в книгарнях дослідження, книги про те, які ми насправді різні. У хмельницьких книгарнях найбільшим попитом користуються книги про міфічний російський етнос, якого насправді не існує… Дослідження Донцова, Шилова, Губернарука, Калинця, інших науковців і письменників розкуповуються і замовляються новими читачами.
Інтернет-відвідувачів на сайтах, де друкуються дослідження про так званий «рускій феномен», видуманий поколіннями імперських наймитів-брехунів, які століттями крали нашу українську славу, культуру, історію, нині нараховуються сотні тисяч. Тобто, українці, нарешті, включили і запустили в роботу мізки. І, що показово, багато цих статей — російськомовні. Оскільки чимало з вас, наших читачів, не мають доступу до Інтернет-сайтів, дозволю собі процитувати одну з таких статей, яка проливає світло на те, чому «никогда мы не станем братьями», і чому ми — різні насправді.
«Вот одного не могу понять. Как? За 15 лет царствования Х... (читай — Путін — Т. С.)вырастило такое общество? Ты льстишь Х... Это общество не изменилось со времен Батыя.
У них психотип такой: ордынцы. Вытоптали пастбище — пошли новое завоевывать. Проели-пропили завоеванные трофеи — пошли в новый поход. Завоевали город (страну) — ограбили, разрушили, опустошили — напали на другую страну. Вот эта 1/6 суши, которой они так любят хвастаться — это вытоптанные пастбища, проеденные трофеи, ограбленные и разрушенные города, загаженная природа. Вот и собрались они в новый поход — у соседей есть что грабить. Ограбят, разрушат Украину — нападут на Белорусь. Ограбят и разрушат Белорусь — пойдут в Прибалтику, Польшу, Германию.
Есть три вида цивилизации.
1. Цивилизация охотников-собирателей (рыбаков). Самая примитивная, самая отсталая. Посмотрите на племена Африки, Амазонии или Полинезии: набедренная повязка, живут в пещерах, дуплах, шалашах. Их орудие труда — заостренная палка. Технологии — ловчие ямы, силки.
2. Цивилизация кочевников. Самая агрессивная. Один пастух выпасает табун, который снабжает мясом, молоком, шкурами, боевыми конями сотню воинов. Воинов много, постоянная нужда в захватывании новых земель — постоянные войны, агрессивность. Чуть более развитая, чем охотники, но не за счет развития ремесел, а за счет военных трофеев. Живут в юртах (чумах), орудия труда немногочисленны и примитивны. Технологии — разведение скота, приготовление мяса и молока, выделка шкур, примитивное кузнецкое ремесло, примитивный транспорт.
3. Цивилизация землепашцев. Самая развитая. У них самые передовые и самые разнообразные орудия труда и технологии. Землепашцы придумали вино, сыр, плуг, колесо. (Згадаймо, колесо і плуг винайшли давні українці — Т. С.). Они научились строить жилища и украшать их. От землепашцев — вся современная архитектура, скульптура, живопись, наука и т. д. Европейская цивилизация — это цивилизация землепашцев.
Эти архетипы формировались тысячелетиями, задолго до появления стран, наций, государств. За триста лет их менталитет не переменишь. Это уже в генах.
Украинцы, белорусы и поляки сформировались, как нации, в 13-16 веках. Происходило это уже в рамках Великого Княжества Литовского, Русского, Жамойтского (позднее — Речи Посполитой) в результате слияния землепашских славянских племен. Это европейские нации, нации землепашцев. Вот почему белорусы, поляки и украинцы близки по языку, по менталитету. Мы близкие между собой и разные с москалями на генетическом уровне! Московиты, как нация, сформировались чуть позже в рамках Золотой Орды (позднее — Московии и Росийской империи) в результате слияния кочевнических монголо-татарских племен и охотницко-собирательских угро-финских племен. Из славян там была только колониальная знать и духовенство из Руси, которые мало повлияли на формирование архетипа нации. Вот почему русские — отсталые, как охотники-собиратели, и агрессивные, как кочевники. Им проще завоевать что-то, чем самим сделать. Поэтому они никогда ничего сами не сделали. Все их достижения — заслуги инородцев: от народного эфиопского поэта Пушкина и до генерального конструктора ракетних двигателей украинца Валентина Глушко.
…Русский будет лежать на печи тридцять лет и три года. Потом вскочит, рубаху рванет, завоюет что-нибудь — и снова на печь, водку пить. «Русские, русские — бесспокойная судьба. Неужель, чтоб стать сильней, вам нужна беда?» — поется в какой-то песенке. Именно! Вот когда беда, тут они схватились, сплотились, подняли на пуп, завоевали, захватили, отбили. Русские готовы довольствоваться малым (охотники-собиратели), стойко переносять походы и лишения в пути (кочевники), не жалеют людей и сами спокойно гибнут (кочевники: бабы еще нарожают, бабам у кочевников все равно делать больше нечего), но абсолютно беспомощны в мирное время. Водка — пить, земля — валяться. Опять же, на генетическом уровне, отсутсвует фермент для переработки алкоголя, который есть у землепашцев и нету у кочевников. Вот почему за последние 800 лет самый длительный период без войны в Орде-Московии-Росийской империи составил аж… 11 лет! Десять лет без войны — и нация начинает закисать, требовать встряски. Гены! Вот попадаются иногда русские, которые, с нашей точки зрения, «нормальные — и язык славянский могут выучить, и работать умеют, и менталитет у них нормальный, наш. Скорее всего — это немногочисленные потомки тех колонизаторов, которые пришли в Московию из славянских Новгорода, Пскова, Литвы, Руси. А совок — это такой тонкий слой пыли на древнем стержне цивилизации, что ни на что не влияет. Просто он попал в унисон московскому менталитету кочевников-охотников».
Чому газета дозволила собі процитувати таку об’ємну інформацію на дефіцитній площі сторінок? Насамперед, аби нагадати, що незабаром — вибори. І чимало вчорашніх слуг із наймитської робітні Януковича—Путіна знову намагаються прорватись до кормушки № 1 — парламентської. Партії, блоки у вчорашніх «янукоїдів» зараз нові, в дусі нового, європейського часу, але ми пам’ятаємо їхні обличчя і прізвища. Пам’ятаємо, хто з «кормушників» хотів знищити Майдан і Україну проголосованими ганебними законами 16 січня. Але Революція гідності триває. Небесна майданна сотня уже поповнилась жертовним легіоном воїнів-героїв зі східної війни. Війни України з ордою. І якою б кількісно величезною не була орда, ми переможемо. Бо ми на своїй, Богом даній землі.
Знову згадую рядок вірша дівчини-киянки до орди:
Вы огромные. Мы — великие!