Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 913

Це запитання все частіше ставить собі, а заодно і мені, добрий знайомий, котрий 2014-й і 2015-й роки провоював на сході України. Був контужений, але на фронті  обстановка складалася тоді так, що на лікування часу не знайшлося. Як наслідок, уже після демобілізації важко захворів і лише вчасно проведена хмельницькими лікарями складна операція врятувала йому життя. Так ось, він, маючи загострене почуття справедливості, все частіше тут, на Хмельниччині, стикається з... «сепаратистами». І ніяк не може зрозуміти «де вони такі беруться?»

Я також не мав відповіді на його запитання, аж поки на очі не потрапили результати соціологічного опитування, проведеного наприкінці грудня минулого року Київським міжнародним інститутом соціології. 34,3 відсотка учасників того опитування подій, які відбулися взимку 2014 року на Київському Майдані, вважають не мало — не багато, «незаконним збройним переворотом». А на півдні і сході країни цей відсоток ще вищий — відповідно 51,1 та 57,3. Можна, звичайно, пояснити такі настрої відсутністю будь-яких позитивних змін та поліпшення життя, на які люди сподівалися після перемоги Майдану, якби не одне але... А це «але» полягає у тому, що приблизно така ж кількість українців не підтримувала чи навіть була проти Революції гідності. І вони нині вважають, що і війна, і значне погіршення рівня життя більшості громадян України є не чим іншим, як наслідком Майдану. Тому маємо усвідомити, що третина українців не вважають те, що відбулося на Майдані, своєю особистою перемогою, яка дала шанс змінити країну на краще і, як результат, поліпшити своє життя.
Зрозуміло, що і аргументи про «злочинну» тодішню владу натикаються на запитання: «А нинішня чим краща? Тільки тим, що хизується уже не тільки дорогущими маєтками й автівками, але й статками в електронних деклараціях?». Далі ж ставляться закономірні запитання: «А долар тоді був по чому? А зарплати, тарифи і ціни тоді були які?» Зрозуміло, що аргумент на кшталт – майданівців під кулі вело не бажання зберегти стабільним курс долара чи збільшити зарплати, а почуття справедливості й власної гідності, — не сприймається в принципі.
Однак з часів Майдану ситуація кардинально змінилася, бо тепер, не вдаючись до першопричин, ми маємо справжню війну за незалежність. І багато хто з противників Революції гідності, сьогодні допомагає хлопцям на фронті. А тут, у тилу, нині дуже важливо провести чітку межу між поняттями «свій» і «чужий». Адже всі ми дуже різні, тому у кожній конкретній ситуації бачимо різні шляхи, по-різному оцінюємо одні й ті ж факти, вперто відстоюючи свою думку у суперечках. І це нормальне явище. Так має бути. Але дуже важливо навчитися правильно розставляти пріоритети і визначати, де задерикуватий «свій», а де облесливий «чужий». І вже якщо сперечатися зі «своїм», то так, щоб завтра можна було потиснути йому руку. Інакше ми приречені на повторення того, що було на початку минулого століття, коли наші предки так затято з’ясовували, хто кращий: Петлюра чи Винниченко, Грушевський чи Скоропадський, що одні українські патріоти стріляли в інших українських патріотів, а УНР сама розстрілювала своїх Болбочанів — визволителів Криму і звитяжців Поділля. І в результаті на радість численним нашим ворогам втратили незалежність України...
Ще одне соціологічне дослідження того ж таки Київського міжнародного інституту соціології показало, що 48,5 відсотка готові брати участь в акціях соціального протесту. Причому у це число входять як чоловіки, так і жінки. А ось найвищий відсоток протестних настроїв серед молодих людей з незакінченою вищою освітою.
Очевидно, що нинішня влада добре знає про такі настрої населення України, і тому у дні пам’яті загиблих на Майдані продемонструвала, як має намір їм протидіяти: вперше після Революції гідності вулиці Києва були перекриті поліцією і Національною гвардією, а самі очільники держави ледве не таємно пробиралися на Інститутську, аби покласти квіти. Дивно, але два роки тому, коли на сході країни йшли запеклі бої, таких заходів безпеки на вулицях Києва не спостерігалося! Чи не тому це відбувається, що з кожним роком, який минає з часу розстрілів на Майдані, і президенту, й іншим діячам, які прийшли до влади в тому числі і завдяки героям Небесної Сотні, все менше хочеться дивитися в очі людям. Бо ж не лише не знайдені й не покарані вбивці майданівців і ті, хто грабував країну, але й майже нічого з обіцяного на Майдані і під час останніх виборів реально не зроблено. А те що робиться, то швидше імітація, ніж робота. Бо не чути, щоб широко розрекламовані реформи уже почали давати результати, щоб корупціонери масово переселилися з палаців у тюрми, як це відбувається у сусідній Румунії. Та й щоб хоч хтось відзвітував про законність задекларованих (а ще більше не задекларованих) статків, також не чути. Тому є причини перегороджувати столичні вулиці, бо страх перед українцями таки справжній, а не зімітований.
Проте приклад Дмитра Фірташа, доля котрого вирішувалася минулого тижня у Відні, показує, що може чекати навіть товстосумів, для яких не існує в Україні законів, а є лише їхні забаганки. Бо видача його чи у США, чи в Іспанію, правоохоронці яких дуже бажають бачити його у своїх судах, автоматично ставить на одну сходинку із будь-якими тамтешнім злочинцем зі всіма можливими правовими наслідками. Інша справа, що у багатьох нинішніх наших владців, тісно пов’язаних з газовим олігархом, від такого розвитку подій може надовго пропасти апетит і сон. Та й в Україні загалом важко спрогнозувати політичні та економічні зміни, які можуть відбутися, коли Фірташ почне давати свідчення.
А тим часом профільний комітет Верховної Ради відмовився розглядати законопроект «Про тимчасово окуповані території України», що автоматично відтерміновує законодавче розв’язання проблем, які набули розголосу з початком блокади залізничних колій до ОРДЛО. А це може призвести тільки до загострення ситуації, оскільки блокувальники вже отримали суттєву допомогу і підтримку парламентської фракції партії «Самопоміч», яка, за словами її лідера Олега Березюка, майже у повному складі вирушила на схід.
І, аби не закінчувати огляд на песимістичній ноті, хотів би згадати про повідомлення з-за океану, де компанія з українськими та американськими коріннями «Maritime Launch Services» оголосила про намір збудувати космодром для української ракети «Циклон-4М». Для цього вибране місце у канадській Новій Шотландії, яка ідеально підходить для запуску космічних ракет. Адже вона має тисячі кілометрів океану на сході. Тож якщо після пуску щось піде не так, — ракета впаде в океан.  Окрім цього, Нова Шотландія ідеально підходить для відправки  корисного навантаження середнього класу (до п’яти тонн) на сонячно-синхронну та низьку навколоземні орбіти. Виконавчим директором компанії є Джон Ізелла, який має 35-річний досвід інженера та бізнесмена в космічній галузі. Відомо, що він жив та працював в Україні. І досі співпрацює з КБ «Південне», яке є ключовим учасником нового космічного проекту.