Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 1138

У цій подолянці напрочуд вдало поєдналися ніжна жіночність і справжня мужність, витонченість натури і надмірна наполегливість, вразливість і вміння долати будь-які труднощі, невгамовна енергійність, мудрість, виваженість, далекоглядність і талант справжнього керівника. По життю, зізнається, крокує з благословенням Тараса Шевченка, портрет якого завжди з нею. Як дороговказ! Як і він, народилася
9 березня. Як і його, болять їй проблеми і біди простих знедолених українців. Як  і він, понад усе, хоче добра і щастя своєму народу. Як і він, присвячує себе служінню людям, прагне процвітання рідного краю.
Очоливши Наркевицьку територіальну громаду, що на Волочищині, Любов В’ячеславівна Гула в  короткі терміни довела споконвічне: хто хоче працювати – шукає можливості, хто прагне розквіту рідного краю – робить це копіткою без відпочинку працею.

Скільки ж треба любові й вогню
Вона не апелює модним нині «працювати по-новому», бо не знає, як «по-старому», адже в цій надвідповідальній справі – новачок. Тож працює просто – на совість. Любов В’ячеславіна з п’ятнадцяти років  трудилася на залізниці: півтора десятка років була начальником  станції в Наркевичах. І підрозділ  під її керівництвом  став одним з найкращих у Жмеринській дирекції пасажирських перевезень. Вона – «Відмінник господарства перевезень». Ні, її підрозділу не виділяли більше  коштів, ніж іншим, не було жодних протекцій, проте не в її стилі  працювати як-небудь, тож і квіти самі висаджували, й білили, фарбували…
«На станції все вже було відчеканено, ми тримали високу планку. Прекрасний колектив забезпечував належну роботу, – розповідає Любов В’ячеславівна. – А так хотілося, щоб не лише на станції, а й в рідному селищі, прилеглих селах, давно забутих владою, вирувало-бурлило життя, аби й там – все  в порядку. Така вже у мене вдача – постійно треба  йти до нової мети, долаючи труднощі і перешкоди».
І Гула подала свою кандидатуру на посаду голови ОТГ. Рідні, звісно, спочатку таки були проти, бо й робота була  гарна, й зарплатня пристойна. Певно, дещо мали рацію, адже, очоливши шістнадцять сіл, що входили колись до шести сільських рад, ставши відповідальною за 6600 людей, прагнучи навести лад на кожному шматку  ввірених 214,94 квадратних кілометра, Любов В’ячеславівна вдома хіба ночує. «Нелегко, – зізнається жінка. – Попервах було навіть страшно – абсолютно нова робота, та й без залізниці незвично. Я й досі, чуючи гул тепловоза, лину думкою до  станції, що стала рідною. Але  жодного разу не пошкодувала про свій вибір. І бачачи результати зробленого й віру громади у завтра, переконуюсь у його правильності».
З головою у  роботу
На першій же сесії вирішили розподіляти кошти  пропорційно кількості населення. Втім власне Наркевичі поки дещо «обділяють» – у селищі з-поміж інших найбільш розвинута інфраструктура. Натомість є села, що роками нічого не бачили. «Розпочали з найнагальнішого, – розповідає  жінка, –  водогонів. Бо ж криниці повисихали, а як людям без води?»  У кількох селах уже завершуються роботи, в інших –  розпочинають, не залишать без центрального водопостачання жодного населеного пункту ОТГ.
У Хмельницькій області лише чотири громади використали субвенційні кошти до останньої копійки, в тому числі Наркевицька ОТГ. Водогони, вуличне відеоспостереження у Наркевичах, освітлення вулиць усіх сіл, придбали у комунальне підприємство трактор, екскаватор, міні-трактор, дробівку… Тож снігові замети вже нестрашні, й з іншими роботами без сторонньої допомоги справляються. «До цих сіл чомусь нікому діла не було, – обурюється. – Жодного спортзалу в належному стані, жодного Будинку культури, який опалюється. Там, де закінчується дорога, можна сміливо ставити знак «Наркевицька ОТГ». Хоч маємо й мали завжди такого потужного платника податків, як Наркевицький цукровий завод, та кошти осідали в верхах».
Зробили добротний ремонт Наркевицького шкільного спортзалу, облаштувавши тут модульну котельню. Проводитимуть у нім тепер і всі культурні заходи, й спортивні змагання між мешканцями сіл громади. Відремонтують спортзал і  поставлять модульну котельню й у Бубнівській школі. Замінили вікна у Бубнівському будинку культури…
Належну увагу, як і має бути, приділили дітлахам: на території ОТГ чотири школи й стільки ж дитсадочків. На прохання освітніх закладів придбали найнеобхідніше. Дітей  військовослужбовців, з малозабезпечених, неблагополучних сімей харчують коштом селищної ради, й витрати на харчування збільшили з чотирьох до шести гривень на дитину.
І духовий оркестр...
Якщо цим  не  здивуєш, то Наркевицька громада має й низку, так би мовити, ексклюзиву. До прикладу, незабаром тут діятиме створене спільно з ГУ Нацполіції в області громадське об’єднання з наведення правопорядку. «Вивчили» собі дільничного, який керуватиме громадською правоохоронною дружиною. Селищна рада забезпечуватиме хлопців формою, пальним.., аби виїздили на виклики, наводили порядок у селах. До слова, Наркевицька ОТГ перша в районі створила цю програму.
Першими в області минулоріч відкрили школу мистецтв. Зорганізували духовий оркестр, давши нове життя інструментам, що двадцять років уже пилюкою припадали. Любов В’ячеславівна вважає, що без духовного й культурного вмирають села, а її заповітне бажання  – вдихнути в них життя.
 Виграли проект на власну хлібопекарню. Створити її планують на базі комунального підприємства. Хлібобулочними виробами власного виробництва забезпечуватимуть освітні заклади, продаватимуть. Окрім власне випічки, хочуть освоїти весь цикл: так би мовити, від поля до прилавку. Але для цього треба мати землю. «Ми направили в обл-
держадміністрацію листа з проханням віддати нам 200 гектарів землі державної власності, – зізнається голова ОТГ. – Ця земля колись належала Дзеленецькому училищу, нині нею розпоряджається Волочиське училище, але використовує її не за призначенням: для дослідних цілей, а здає в оренду. Ми б придбали міні-комбайн… Самі б вирощували, у власному млині мололи б, залишок реалізовували б. Це ж і прибуток для громади, й робочі місця».
«Нам дуже потрібні лікарі»
«Проти волі громади, – веде далі Любов В’ячеславівна, – закрили років п’ять-шість тому Наркевицьку лікарню. До районної добрих кілометрів сорок. То хіба може йти мова про належну таку необхідну для села первинну медичну  допомогу? Тож хочемо на базі функціонуючої амбулаторії створити ПМСД. Проблема в кадрах. Ми віднайдемо можливість забезпечити житлом   трьох сімейних лікарів. А сім’ю медиків я б взагалі на руках носила, – посміхається. – Бо ж хіба не заслужили ті люди хоча б лікування від держави?»
…У планах в Любові В’ячеславівни і її громади ще безліч перспективних гарних задумок, яким неодмінно судилося збутися. Вдача така у голови Наркевицької ОТГ – заплановане неодмінно до пуття доводить. Є вже проекти на капітальний  ремонт дороги Трительники—Юхимівці, ремонт Наркевицького будинку культури, прокладання водогонів… У планах реконструкція шкіл й садочків, відкриття ДНЗ у Пахутинцях.
…Не нахвалиться Любов Гула співпрацею з інвесторами, в усьому, каже, суттєво допомагають. Не нарозказується про людей своїх: найкращі, стверджує, роботящі. «Я часом на якомусь заході, як подивлюся, як ота бабуся тремтячою натрудженою рукою тягнеться за цукеркою, хочу зняти їй з себе пальто, одягнути її куфайку і йти. Ну чому ми так живемо? Що можуть дозволити собі сільські трударі за мізерну важкезною працею зароблену пенсію? Тому й хочеться їм, молоді, дітлахам кращого життя. Я дуже хочу, аби розквітала моя область, мій район, та найбільше мрію, аби розквітали мої села і все для цього зроблю», –  переконує справжня українка.
«До» і «після»
Успішний керівник має надійний тил. Без підтримки рідних, зізнається, не змогла б. Розуміють і пишаються ненькою два синочки: Коля закінчує Тернопільський національний університет, уже пройшов атестацію на слідчого, Денис – шестикласник. Чоловік працює головним інженером ТМ «Насолода» в обласному центрі. «Він у мене, що на станції, що тут – «в штаті», – посміхається жінка, – завжди питаю його поради. Якщо відверто,  то моя сім’я таки обділена моєю увагою. З дому йду раненько, приходжу – пізно. Дякувати Богу, батьки чоловіка поруч живуть. Дуже допомагають. Що б і робили без Галини Іванівни і Миколи Васильовича?»
У Любові В’ячеславівни, як і в кожної подолянки, є своя коронна страва – банановий торт. Та балувала вона ним родину давно – часу взагалі нема. «Оте 14 жовтня 2015-го  і справді розділило моє життя на «до» і «після», – жартує жінка і в тому ж тоні додає: – раніше я любила готувати, тепер бачу, це любить мій чоловік».
От такі вони, справжні подолянки: все можуть, все їм до снаги і під силу, на все вистачає любові, та ще й вродою полонять.