Рівно через п’ять років столиця знову зібрала представників ЗМІ від усіх обласних організацій НСЖУ на XIV з’їзд журналістів України. На високе зібрання Хмельниччина делегувала п’ять чоловік.

Ось кілька моментів, які одразу ж кинулися у вічі присутнім. У залі, який налічував понад 230 делегатів (на обліку НСЖУ знаходиться 18832 особи), були здебільшого сиві, літні люди. Молодих представників мас-медіа, як кажуть, на пальцях двох рук можна було порахувати.
Наступне. У президії і залі — жодного представника від влади. — Ані від Адміністрації Президента, ані від Профільного комітету Верховної Ради, ані від уряду. Такого ще в історії з’їздів журналістів не було. Нехтування владою ЗМІ — багато про що говорить. Приміром, про те, що преса, реформування усіх ЗМІ — це сіль в оці влади всіх рівнів. Бо звільнення мас-медіа від кріпосництва аж ніяк не добра воля вельмож, а вимога Європи, всього цивілізованого світу. Адже держава не може і не має права бути засновником засобів масової комунікації. Доведено, що медіа повинні стати бізнесом, а не бути «політичним дрючком» в чиїхось руках. Хоча зрозуміло, що журналістика — це не заробітчанство, а праця на користь суспільства. І, головне, українська журналістика має стати частиною світових інформаційних процесів.
Одразу ж після обговорення звітних доповідей Олега Наливайка, голови НСЖУ з 24 квітня 2012 року до 17 березня 2014 року, нині голови Держкомтелерадіо та звітної доповіді Сергія Томіленка, в. о. голови, першого секретаря НСЖУ і Йосипа Бурчо, голови ревізійної комісії НСЖУ, розпочалися обговорення.
Не до честі ідеї журналістської солідарності та етики, голова правління НСЖУ Рівненської області Дмитро Тарасюк озвучив заяву від кількох колег. Даруйте, але це була, мабуть, не толерантна й коректна пропозиція висунути на посаду голови НСЖУ свого кандидата, а відро помий на голову нинішньому керівництву спілки.
Врешті-решт на з’їзді було запропоновано шість кандидатів. Це секретарі НСЖУ Гліб Головченко, Олександр Бухтатий, Віктор Чамара, Сергій Омельчук, Валерій Бебик від Київської спілки та Сергій Томіленко. Вже за результатами голосування у другому турі Олександр Бухтатий набрав 98 голосів, а Сергій Томіленко 131. Він і був обраний головою НСЖУ.
Ревізійну комісію спілчан очолила колишній відповідальний секретар Київської регіональної організації спілки Алла Малієнко, яку теж обрали таємним голосуванням.
Уже визнано світом, що в Україні професія журналіста — найнебезпечніша. Воно й зрозуміло, бо, за визначенням, справжній журналіст — це та людина, яка пише те, що не подобається. Все решта — озвучене й видруковане на шпальтах — піар і догідливість сильним світу цього. Отож наступного дня делегати взяли учась у двох конференціях з фізичної безпеки журналістів та боротьби з безкарністю за участю представників центральних офісів Міжнародної федерації журналістів (Брюссель), Бюро представника ОБСЄ з питань свободи медіа (Відень) та ЮНЕСКО (Париж).
А втім, саме тут було зазначено, що поки не зміниться система — злочини проти журналістів не будуть  розкриті.
З цього приводу данський журналіст Йоханнес Вамберг Андерсен, якого налупцювали на Майдані, переконаний, що в Україні — тотальна, дика безкарність, — то що тут говорити про права журналістів взагалі.
Фотокореспондент газети «Сегодня» Антон Черниш, якого теж покалічили «беркутівці», заявив: «Якщо система почне саджати правоохоронців за виконання наказів, то вони їх не виконуватимуть».
Отож за зведеними даними моніторингу, які проводить НСЖУ, протягом листопада 2013 — лютого 2014-го 271 вітчизняний та іноземний журналіст був побитий в Україні. Зафіксовано дев’ять арештів та затримань працівників ЗМІ, 14 нападів на редакції медіа, 31 випадок погроз працівникам ЗМІ фізичною розправою.
Крім того, у лютому 2014 року в Києві загинули двоє журналістів. Від рук «тітушок», помер по-садистськи побитий і прострілений журналіст газети «Вести» В’ячеслав Веремій, а на Майдані — студент і журналіст Ігор Костенко.
Справу В’ячеслава Веремія не можуть довести до кінця ось уже три роки. Підозрюваного у причетності до вбивства наш «найгуманніший суд» у світі системно звільняє з-під варти.
Своїм цинізмом і нахабством шокував світ і злочин проти відомого журналіства Павла Шеремета, якого 20 липня 2016 року в центрі Києва підірвали в автомобілі по дорозі на роботу.
Попри те, що Президент України доручив правоохоронним органам оперативно і результативно розслідувати обставини загибелі журналіста і над справою працюють 35 поліцейських і три прокурори, ні виконавці, ні замовники розправи досі не знайдені.
Ми живемо в країні, де, на жаль, людське життя не варте й ламаної копійки. То що вже говорити про безпеку журналістів, які повсякчас наражаються на ризик в ім’я свободи слова, демократії за гідне, а не тваринне життя в Україні?