Минулого вівторка вирішив показати внукам батькові ордени і медалі. Дістав картонну коробку з написом «Київський сувенір», у якій останні півстоліття зберігалися його нагороди, і особливо не заглиблюючись у подробиці, спробував пояснити, що вони означають і за що ними нагороджували (і, на жаль, нагороджують і нині) солдатів на війні.

Діти швидко розібралися, що й до чого, і почали приміряти нагороди до своїх маленьких грудей. На ці незграбні спроби (бо медалі начіплювалися косо й криво від плеча до пояса) спокійно сказав, що то нагороди їхнього прадіда і носити їх мав право тільки він. А в родині вони зберігаються, як пам’ять про рядового Олександра Тимощука і ту страшну війну. Проте їхні допитливі оченята все-таки помітили, що одні медалі і ордени забруднені й потерті, а інші чистенькі, ніби їх вчора тільки відчеканили. А медаль Жукова взагалі запакована у заводський целофан, бо батько її жодного разу не почепив на «святошний» піджак.
Таких, «особливих», а не ювілейних повоєнних, виявилося три: медаль «За відвагу» та ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни І ступеня. Їх батько отримав ще під час війни і на них, напевно, ще й досі є порохова автоматна кіптява та курява фронтових доріг, піднята гусеницями танків, бо воював він автоматником у 49-ій механізованій бригаді четвертої танкової армії. Про це теж повідав дітям і тут же отримав запитання: «Чому медалі не шоколадні?»
Не одразу знайшов відповідь на це просте, проте немислиме для дітей 60-70-их років минулого століття запитання. І не тому, що тоді просто не було шоколадних медалей, а тому що іще жило чимало ветеранів тієї війни, які мали по одній-дві нагороди. Іноді вони пригадували війну і, за їхніми словами, була вона зовсім не кіношно-героїчна, а страшна і кровопролитна.
То вже значно пізніше маршал Конєв оприлюднить жахаючі цифри, які були добре відомі тодішнім керівникам СРСР, але зберігалися під грифом «Совершенно секретно». Так ось, згідно з тією сатанинською статистикою, «...поранено 46 мільйонів 250 тисяч. Повернулися додому з розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків. Однооких — 155 тисяч, сліпих — 54 тисячі. З понівеченими обличчями — 501342. З кривими шиями — 157565. З розірваними животами — 444046. З пошкодженими хребтами — 143241. З пораненнями таза — 630259. З відірваними статевими органами — 28648. Одноруких — 3 мільйони 147 тисяч. Безруких — 1 мільйон 10 тисяч. Одноногих — 3 мільйони 255 тисяч. Безногих — 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками і ногами — 418905. І так званих «самоварів», безруких і безногих — 85942»!..
А щодо загиблих, то ще в червні 1945 року відомий український письменник і кінорежисер Олександр Довженко писав у своєму щоденнику після відвідання параду Перемоги: «Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю або й зовсім не жили». Не сім мільйонів, як запевняв Сталін, не двадцять, як казав Брежнєв, і навіть не двадцять сім, як стверджував Горбачов, а за останніми даними сорок три мільйони триста тисяч загиблих і п’ять мільйонів тих, хто числиться безвісти пропалими. Чи знають про ці цифри ті, хто 9 травня носився на вулицях міст Росії та й України також із гаслом-погрозою «Если надо, повторим»?
Якщо не знають, то ще півбіди, але якщо знають і все одно збираються повторити, то вже загроза для всього людства і в першу чергу для нас, нині сущих українців — нащадків тих воїнів Другої світової, які справді воювали по всьому світу. Бо за інформацією Інституту національної пам’яті, у складі радянських Збройних Сил було шість мільйонів наших земляків. У Війську Польському — 120 тисяч, в Українській повстанській армії — близько 100 тисяч, у збройних силах США — 80 тисяч, у військах Британської імперії — 45 тисяч, у французькій армії — близько шести тисяч. І воювали вони у своїй переважній більшості гідно, як Олексій Берест, котрий підняв прапор СРСР над рейхстагом, та українець Майкл Стренг, котрий підняв прапор США на Іводзімі.
І то була справді наша війна, але не наша перемога. Бо мільйонні жертви українців розчинилися у загальних втратах держав антигітлерівської коаліції, а перемогу, яка справді мала б бути на всіх одна, якось непомітно розтягли по національних хатах і тихенько її там приватизували. Така доля бездержавного народу!
А тепер ми знову маємо війну і знову маємо загиблих. Вважається, що їх 9800. А ще 23 тисячі поранених і травмованих. Проте прихильники «русского мира», які живуть в Україні, їх чомусь не причислюють до «бессмерного полка», а вважають фашистами тільки за те, що відстоюють незалежність своєї батьківщини. А ті сусіди-нападники, які прийшли на нашу землю зі зброєю і принесли із собою смерть, кров та руйнування, виходить, антифашисти? Ось тільки «антифашисти-тітушки» розперезалися так, що в багатьох містах не лише провели відверто проросійські акції, але й разом з «новою поліцією» побили захисників України. Чи стане це початком кінця тітушок, чи перетвориться на чергову пропагандистську бульку влади, покаже час. Бо поки що складається враження, що це ганебне явище вигідне нинішнім владцям, інакше вони вже давно його ліквідували б. Принаймні при штурмі офісу ОУН у Києві поліція показала, як вона вміє діяти.
...Свого часу наш земляк, справжній, а не фейковий фронтовик, письменник і журналіст Дмитро Прилюк написав, що куля, яка вбила молодого солдата, залишає цілу просіку в людстві. Після Другої світової в українському родоводі ті просіки утворили цілу смертну пустелю. А 9 травня цього року на сході країни російські кулі вбили 26-річного Павла Савлука з Одещини та 19-річного Дениса Кочубея з Харківщини, додавши ще дві просіки до тієї української пустелі. І найстрашніше те, що кінця цій кривавиці не видно. А тому ще довго солдатів за звитягу на полі бою нагороджуватимуть металевими, а не шоколадними медалями...