Не часто в історії будь-якої країни протягом одного тижня трапляються такі важливі події, які визначають її розвиток і впливатимуть на життя громадян багато десятиліть. В Україні за минулих сім днів таких, без перебільшення, історичних подій відбулося аж дві.

Перша з них, яка має вже давню історію і передісторію, — це початок дії безвізового режиму з країнами Європейського Союзу, або так званий «безвіз», який безперечно став останньою крапкою у подоланні сумнозвісного «железного занавеса». У цього ще зовсім нового явища в нашій державі вистачає як беззастережних ейфорійних прихильників, так і категоричних критиків. Проте після 11 червня їхні підтримка чи осуд уже не мають ніякого значення, бо режим почав діяти і перші тисячі українців перетнули кордони Євросоюзу фактично у статусі повноцінних громадян цього міждержавного Європейського об’єднання. Тепер немає потреби чекати від консульства дозволу на в’їзд, потерпаючи від думки, що якомусь клеркові чомусь закрутить у носі, і він відмовить у в’їзді в його країну. Бо ж не президенти чи прем’єри приймають такі рішення!
Не секрет, що безвіз для українців з різними політичними поглядами та цивілізаційними уподобаннями має різне значення. Так, хтось оцінює його з точки зору розширення особистої свободи і зближення з Європою. А хтось бачить у першу чергу крок від Москви і сіль на рану господаря Кремля, навіть у далеких планах не передбачаючи скористатися його перевагами.
Але, враховуючи довгостроковість його дії, можна віднести цю подію до беззастережного позитиву, якого в нашому житті в останні роки дуже бракує. Отож, маємо причину порадіти і за себе, і за своїх дітей чи внуків, котрим тепер відкриті двері до Європи. Ні, не ті, які Петро Порошенко помпезно відчинив на кордоні зі Словаччиною, а ті, які дозволять при бажанні побачити, як живуть люди за межами України.
А щодо помпезності, то владу нинішню також можна зрозуміти, бо ж, будемо відвертими, таки немає більше чим похвалитися. Тут же така подія, яка стосується фактично кожного громадянина. І в найближчому майбутньому важко навіть припустити, що може ще відбутися більше, значиміше і важливіше! Ну, не інакше, як рекорд, апогей і вершина владної діяльності в одній події! Тому то й удостоївся безвіз такого вибуху політичного піару.
Та якщо зустріч Президента України на кордоні зі словацьким колегою ще можна зрозуміти, то грандіозний концерт у Києві – то вже явний перебір, враховуючи, що того ж дня на Донбасі окупанти 73 рази обстріляли позиції захисників України, внаслідок чого четверо військових загинуло, а семеро отримали поранення. Але саме завдяки їхній мужності і відвазі став можливим цей позитив у житті держави. То хіба ж навіть з поваги до них не варто було обмежитися хоч би офіційною заявою по телебаченню, зверненням чи посланням у пресі, а не влаштовувати столичні майданні гоцки? Думається, що заслуга нинішніх владців у справі досягнення безвізового режиму від цього аж ніяк не змізерніла б і не потьмяніла б... Та й у Європі, приєднання до якої так натхненно декларує влада, прийнято шанувати насамперед її громадян, а тоді вже любити себе.
Другою ж подією, яка впливатиме на політику української влади, принаймні найближчих два десятки років, стало прийняття одразу в двох читаннях законопроекту № 6470. Цей коротенький документ, текст якого займає лише одну сторінку, вносить зміни до законів «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та «Про основи національної безпеки України». Він же включає до переліку національних пріоритетів України намір набуття повноправного членства в НАТО. Наша влада не вперше проголошує про такий намір, бо ще за часів президентства Леоніда Кучми офіційно декларувалося таке прагнення, а з 2003 року норма про майбутній вступ стала частиною українського законодавства. Та після обрання президентом Януковича у 2010 році була проголошена політика «позаблоковості»,  а тодішня парламентська більшість на догоду північному сусідові вичесала із законів навіть згадки про НАТО, не кажучи вже про можливе членство України в ньому.
Звичайно, проголосований нардепами закон ще має підписати президент, але сумнівів, що він це зробить найближчим часом, не виникає жодних, враховуючи, що розробляли його найближчі соратники Порошенка. А якщо так, то, набувши чинності, цей закон зніме будь-які питання щодо офіційного курсу України на вступ до Альянсу.
Та не варто сподіватися, що лише закону, ухваленого в Києві, достатньо для того, щоби вступ нашої держави до НАТО став реальною перспективою, або вже наступного місяця на схід через Шепетіву і Хмельницький загуркочуть ешелони з американськими «Абрамсами» і німецькими «Леопардами», як це було навесні у Польщі й Литві, коли туди прибули підрозділи військ країн-членів. Бо на шляху до Північно-Атлантичного блоку експерти знайшли, як мінімум, чотири серйозні перепони: відсутність політичної волі країн-членів НАТО, неготовність самої України до членства, невпевненість керівництва Альянсу в тому, що Україна знову не розвернеться на Схід через 3-5-10 років (як це вже було в 2010-му) та відкритий збройний конфлікт з Росією.
Та світова історія має приклади подолання і не таких перешкод, коли складалися сприятливі умови чи виникали реальні загрози. Тому якщо справді виконуватиметься цей закон, то, принаймні, зміни до кращого в країні обов’язково відбуватимуться. Адже політика «позаблоковості» вже довела свою неефективність. І багато експертів та й простих громадян вважають, що саме членство у НАТО, захистило б нашу країну від агресії Росії.
Однак прийняття подібного рішення тільки зараз, через три роки після початку війни, викликає дуже незручні запитання до нинішньої влади. Бо й справді, чому протягом цього часу нічого не робилося для зближення з блоком? Чому не зроблена хоч би спроба підписання відповідного договору про співробітництво і партнерство? Чому не почалося введення стандартів НАТО? Чому не була подана заявка і не отримана програма підготовки до членства? Звичайно, таку бездіяльність можна пояснити бажанням не провокувати Росію. Тільки її керівництву не потрібні нічиї провокації, бо вона сама їх створює там і тоді, де і коли вважає за потрібне.
Та сам факт проголошення наміру на вступ до Альянсу і підготовка до нього, то саме той випадок, коли життєво важливим є навіть процес, а не лише результат. Особливо за умови, що цей процес справді триватиме, а не лише декларуватиметься. Бо врешті-решт, навіть країна-претендент, отримавши План дій щодо членства і включившись у виконання його вимог, має більше шансів для свого захисту від нападу, аніж країна, яка захищається наодинці, як це й відбувається нині з Україною.
Але тут виникають питання зовсім іншого порядку. І стосуються вони пересічних громадян, котрі, голосуючи на виборах, вручають у руки безвідповідальним політикам свої долі й долі своїх дітей. Отож немає ніякої гарантії, що після наступних виборів цей закон знову не буде скасований.