Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 1066

 Набирала обертів чергова виборча кампанія. І позаяк журналісти у такий час затребувані, вирішила й собі “підзаробити”, тим паче старший колега вже відрекомендував мене керівникові штабу однієї з партій, що брала участь у перегонах. І ось я на співбесіді. Хвилин двадцять відповідаю на різноманітні запитання, і коли врешті-решт вдається поставити єдине своє “А скільки ж платитимуть за роботу?”, отримую приголомшливу відповідь: “Та як ви смієте?! Долучитися до нашої команди для кожного має бути за честь!”. Від такого працевлаштування довелося відмовитися, бо “честь”, як мовиться, на хліб не намастиш і нею, на жаль, не розрахуєшся за комуналку...

Цей випадок зі свого життя все частіше зринає у пам’яті. Повязано це,  певно, і з тим, що як журналіст спеціалізуюся на економічно-промисловій тематиці, а в цій царині проблеми трудових ресурсів та заробітної плати, вочевидь, найболючіші. Керівники практично всіх підприємств, незалежно від форм власності, б’ють на сполох уже навіть не через нестачу висококваліфікованих фахівців, а тому, що в нашому регіоні (як, зрештою, й по всій Україні)  невдовзі просто нікому буде працювати — продуктивне населення масово виїжджає за кордон. Від цифр та фактів, які прориваються у публічну площину (бо, складається враження, що на оприлюднення офіційної статистики   з цього приводу останнім часом накладено табу), стає страшно. Дозволи на працевлаштування у тій же Польщі тепер видаються не сотнями, а тисячами. Люди їдуть  сім’ями, родинами, емігрують селами та містечками. Мотивація одна — там можна заробити більш-менш пристойні гроші, принаймні  не запропонують попрацювати “за честь”,  а за кваліфіковану робочу силу західні роботодавці взагалі ладні добре платити.  Так само  здебільшого до Польщі вступають на навчання випускники наших шкіл, почасти цілими класами. Повертаються ж додому одиниці. Адже знайти роботу, яка б дозволила жити так, як живе у ХХІ столітті цивілізований світ, навіть з європейським дипломом у Хмельницькому практично неможливо. У райцентрі, а тим паче в селищі чи селі — й поготів. Дещо краще виглядає ситуація з вільними вакансіями у мегаполісах, таких, як Львів чи Київ. Але там свої особливості — значно дорожче, до прикладу, винаймання житла, витрати на транспорт і таке інше. Тож у кінцевому результаті виходить, що левову частку нехай і високої за українськими мірками зарплатні доведеться віддати на облаштування побуту та на прожиття.
А яка вона — ота зарплата —  насправді у нашій країні?
 За деякими даними, на європейських підприємствах витрати на працівників (у тому числі й на оплату праці) складають досить значну частку зароблених підприємством коштів — у середньому від 35 до 45 відсотків. Якщо виробництво  працемістке, або сферою діяльності є надання послуг, ці витрати сягають  60 відсотків та вище. У той же час на підприємствах, де виробничий процес вимагає значних обсягів капіталовкладень в основні фонди, переважна частка виручки за реалізовану продукцію йде на придбання комплектуючих та матеріалів.
Раніше з вуст вітчизняних політиків часто можна було почути тезу, що частка зарплати у собівартості  української продукції дуже низька — менше 10 відсотків (у високорозвинених країнах вона сягає більше 40 відсотків, як сказано вище). Парламентарі навіть намагалися законодавчо визначити мінімальну частку зарплати в структурі собівартості продукції на рівні не нижче 30 відсотків. Але з того нічого не вийшло. А останнім часом цю тему взагалі стараються не порушувати, незважаючи на нещодавній обвал гривні, який по суті призвів до   одномоментного  падіння зарплат майже утричі. Купівельна ж спроможність і життєвий рівень українців знизилися ще більше, якщо взяти до уваги галопуючу інфляцію, перманентне підвищення цін та різке здорожчання комунальних послуг. І навіть підняття мінімальної зарплати до 3200 гривень не рятує. Бо нині це вже не гроші, а сльози.
То чому ж наші зарплати так відрізняються від європейських? Ціна на будь-який товар типового виробничого підприємства в Україні визначається такими складниками: витрати на сировину й матеріали для виготовлення продукції; зарплата працівників; амортизаційні витрати; податки та обов’язкові внески в соціальні фонди; корупційні платежі;  чистий прибуток підприємства. Перші п’ять формують реальну собівартість виробленої продукції, шостий – результат, заради чого бізнесмен здійснює комерційну діяльність. Очевидним є те, що чим вища матеріаломісткість валового внутрішнього продукту країни (вона обчислюється як відношення витрат сировини, матеріалів, палива, енергії та інших складників до ВВП), тим нижчою є частка в ньому заробітної плати. І навпаки – чим більше в країні вироблятиметься складної та наукомісткої продукції, тим меншою буде частка витрат на сировину й матеріали в загальній ціні. І якщо нам так хочеться порівнювати рівень зарплат в Україні та в країнах Європейського Союзу, то маємо пам’ятати, що витрачаємо, наприклад, на одиницю валового продукту у 2-5 разів (а то й у 10 разів!) більше енергії (теплової та електричної), ніж вони. І коли питають, чому ж наші зарплати такі низькі, можна сміливо показати на наші будинки, які більше обігрівають вулиці, ніж оселі, а також на наші лампи розжарювання, які для тих же європейців уже стають раритетними. Оті всі нераціональні витрати і є нашою недоотриманою зарплатою.
Зрозуміло також, що чим вища кваліфікація найманих працівників, тим більше змушений платити їм підприємець. Отже, маємо другий чинник, що визначає частку зарплати в собівартості продукції – продуктивність праці (співвідношення виробленої продукції та витрачених на це людино-годин). А ось тут мені згадався інший промовистий приклад. В одному з райцентрів нашої області (назву міста та підприємства ліпше не вказуватиму, щоб уникнути звинувачень в рекламі чи мо’ й антирекламі, — авт.) за кошти закордонного інвестора збудували надсучасний машинобудівний завод. Набрали працівників,  багатьох довелося ще додатково підучити та підготувати. Зарплата на підприємстві 11-12 тисяч гривень і вище. Але коли наприкінці грудня — початку січня надійшло велике замовлення, яке потребувало попрацювати понаднормово та у вихідні (за що, ясна річ, обіцяли додаткові виплати та преміювання), на роботу вийшло кілька чоловік — решта не захотіла  жертвувати новорічно-різдвяними святами...
Ось чому ми досі такі бідні.
Постійне здорожчання енергоносіїв, матеріалів та комплектуючих призводить до зростання їх частки у собівартості продукції, що також не дозволяє підвищувати заробітні плати працівникам українських підприємств. Про це практично у кожному своєму газетному виступі говорять виробничники, промисловці та роботодавці. Тому не буду детально зупинятися на цьому чиннику.
Натомість хотілося б згадати інше — корупційні платежі. Адже саме вони є найхарактернішим та дуже поширеним видом витрат українських підприємств. Підприємці змушені платити чиновникам усіх рівнів. За доступ до ресурсів, за право здійснювати той чи інший вид бізнесової діяльності. За все! Доводиться платити суддям навіть за справедливий і законний розгляд справ у суді. Уже не кажучи про корупційні платежі податківцям, прокурорам, іншим представникам правоохоронних органів – нерідко просто так, за добре ставлення або за те, аби ті “не помічали”, що підприємство працює нелегально. Залежно від виду діяльності частка цих витрат може коливатися від 5-10 до 35-50 відсотків від усіх реальних витрат підприємців. Чим вигідніший вид діяльності, тим більше доводиться віддавати чиновникам. Якось директор однієї з будівельних компаній обмовився, що у їхньому будинку лише одна квартира придбана в кредит. Решта всі скупили чиновники за готівку. Зрозуміло, що формальними покупцями переважно були не вони самі, а їхні діти, батьки, родичі. Але звідки ті гроші — очевидно. Отже, корупційні платежі – це не просто вагома частка реальних витрат підприємців, це те, що істотно обмежує можливості підвищення частки зарплати в собівартості продукції. Корупція призводить до суттєвого перерозподілу створеного валового продукту на користь обмеженої частини суспільства. Недарма саме в країнах з високим рівнем корупції низький рівень зарплат і  прірва між бідністю абсолютної більшості населення та багатством невеличкої купки осіб. І навпаки – країни, де корупція швидше виняток, ніж правило, рівень доходів населення найвищий.