Важко навіть пригадати, чи був у новітній історії України такий значимий парламентський тиждень, як минулий. Ні, не тому, що нардепи знову побилися і напустили диму в зал засідань — то видовище хоч і ганебне для найвищого законодавчого органу, але вже звичне, а тому, що за останні п’ять днів прийняли кілька законів, які впливатимуть на долю українців у найближчі десятиліття. Адже вони дали старт пенсійній і судовій реформам, а ще визначили законодавчі засади деокупації Донбасу. А чого варта хоч би й пенсійна реформа, яка стосується всіх нині сущих громадян України і її ще не народжених поколінь!
Та ця без перебільшення чи не найважливіша для звичайного українця реформа несподівано опинилася в тіні закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», прийнятого у першому читанні. І такі пристрасті розгорнулися навколо нього, такі протилежні оцінки одного і того ж тексту, що склалося враження, ніби наші нардепи перебувають у стані війни один з одним, і живуть вони не в Україні, а як мінімум на Марсі, а українську мову розуміють якось дуже вибірково — у залежності від політичних уподобань, виділяючи одні його положення й не помічаючи інших.
То що ж у законі таке вибухове, що так збаламутив нардепів? Новий закон визначає правовий статус Луганської і Донецької областей — називаючи їх окупованими, визнає Російську Федерацію державою-окупантом. І одразу ж виникає питання: а як бути з договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаним ще 31 травня 1997 року й нині чинним? Яка може бути дружба, співробітництво і партнерство з окупантом і агресором? І як бути з іншими угодами з Росією?
Дії Збройних сил та інших військових формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації РФ кваліфіковані як незаконні, а будь-який виданий ними акт — недійсним. Тепер формування та реалізація державної політики з питань тимчасово окупованих територій належить до компетенції Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ. Та цей штаб керуватиме не лише ЗСУ, а й МВС з іншими військовими формуваннями, що здійснюють оборону Донбасу, і підпорядковуватиметься Президенту України. Новий закон надає президентові право автоматично (без згоди парламенту) застосовувати ЗСУ у мирний час. А ще всі дії силовиків на Донбасі відтепер, напевно, називатимуться не «АТО», а «заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсічі російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областях», у відповідності зі Статутом ООН. Та це зовсім не означає, що війна закінчиться завтра, чи через місяць, чи навіть через рік. Особливо враховуючи ту обставину, що Росія скоротила витрати на соціальні статті бюджету, але збільшила їх на оборонний комплекс, та ще й формує біля наших кордонів нові ударні дивізії, а губернаторами всіх прикордонних з Україною російських областей стали або колишні військові, або ж феесбешники.
Проте опоненти президентського законопроекту (бо були й альтернативні, які не набрали необхідної кількості голосів) відшукали у ньому цілу купу недоліків. На думку депутатів від «Самопомочі», норма, яка дозволяє президенту застосовувати Збройні сили України в мирний час без згоди парламенту загрожує тим, що глава держави зможе у будь-який момент розігнати «блокадників» на українській частині Донбасу, або ж застосувати армію на Закарпатті чи, наприклад, у Львові.
Відповідаючи на цей закид, голова комітету з питань нацбезпеки і оборони та депутат фракції «Народний фронт» Сергій Пашинський заявив, що в перехідних положеннях уточнено, що президент зможе застосовувати Збройні сили у Донецькій та Луганській областях. Однак відповідна стаття не містить слова «тільки» (у Донецькій та Луганській областях), що й дало підстави депутатам «Самопомочі» висловлювати свої побоювання. Ще одним каменем спотикання представників «Самопомочі» стало питання відсутності у президентському проекті закону поряд з правовим статусом Донбасу такої ж згадки про анексований Крим.
А представник «Батьківщини» Сергій Соболєв побачив іншу проблему: «Через три роки військової агресії РФ дати дозвіл на використання Збройних сил. Та це прямий шлях десяткам тисячам наших воїнів до суду в Гаагу, оскільки ви узаконюєте те, що три роки вони незаконно використовували зброю на цих територіях, захищаючи свою Батьківщину». Ось так — не менше й не більше!
Своє незадоволення президентськими ініціативами висловили й депутати від «Свободи», «Національного корпусу» та «Правого сектора». І вони не просто заявили про своє обурення, а навіть привели прихильників і погрожували взяти парламент штурмом — якщо законопроекти таки спробують ухвалити без врахування їхньої думки. А все тому, що у законопроекті була норма про дотримання Мінських угод. «Мінські угоди — це конфедералізація України, амністія бойовиків і «народна поліція». Тому подумайте перед голосуванням, вам за нього відповідати перед українцями, перед наступними поколіннями!», — заявив з трибуни ВР депутат від «Свободи» Андрій Іллєнко.
І навіть найвідданіші коаліціянти — нардепи з «Народного фронту» висловили своє незадоволення тим, що законопроект не передбачає засвідчення президентським указом факту виведення російських військ з Донбасу. Ця поправка так і не була врахована. А ще «фронтовики» обурилися тим, що до розробленого спільно з Турчиновим тексту в Адміністрації Президента дописали «різних непотрібних норм». Але для того, щоб прибрати ті норми, вони так нічого і не зробили. Напевно, побоялися бути названими «агентами Кремля», у яких «під вишиванками косоворотки», а на головах проглядаються «кокошники», як описав опонентів законопроекту Петро Порошенко.
Та то вже зовсім не новина, а швидше нова українська політична традиція, коли тих, хто не з «нами», відразу класифікують як пособників окупанта (хоча таких, схоже у парламенті також не бракує). А ті, хто з «нами», можуть безкарно порушувати закони і регламент роботи Верховної Ради й голосувати за своїх відсутніх колег (журналісти минулого тижня вкотре зафіксували факти кнопкодавства!) навіть за такі визначальні для України документи.
А щодо пенсійної реформи, то всі її приховані сюрпризи стануть відомі українцям лише згодом, адже вводитися вона в дію буде протягом наступних десяти років. Однак міністр соціальної политики Андрій Рева, виступаючи на круглому столі в Інституті Горшеніна, заявив, що страховой стаж у 35 років, необхідний для отримання пенсії за новим законом, буде гарантувати її у розмірі 35 відсотків від зарплати. Можливо, високопоставлених чиновників, які мають платню у сотні тисяч гривень, така норма й влаштовує, але для більшості українців забезпечена старість аж ніяк не світить. А це тому, що наші високопосадовці дуже люблять прирівнювати до європейських країн все, окрім рівня зарплати. От і Рева визнав, що в конвенції Міжнародної організації праці передбачено, що пенсія повинна складати 40 відсотків від зарплати, не уточнюючи, яку ж то платню отримує більшість простих українців у перерахунку до євро чи долара. А все, мабуть, тому, що вийде такий мізер, на який там навіть безробітні не живуть.
Gismeteo 
