Лікар-хмельничанин приніс мені книжку «50 великих правителей России» (ілюстрована енциклопедія), видана у Москві. А купив її мій гість у Санкт-Петербурзі три роки тому. Дивується і запитує: «Не вважаю себе сильним в історії. Та чи можна київських князів Святослава, Володимира, Мономаха, княгиню Ольгу вважати російськими «правітєлямі»? Чи я чогось не розумію?»

 

Справді, з якого це дива перші правителі Руської землі «перекочували» на сучасні російські простори? Річ у тім, що московити ще з XVІ-ХVІІ ст. нав’язують українцям і світу, окрім варязької теорії, новгородську «правду». Суть її: Київ був завойований варязькими династіями з Новгорода — перший раз Аскольдом і Діром, потім Олегом та Ігорем. Пізніше здобували Київ «правом меча» Володимир і його син Ярослав із варягами та новгородцями. Москалі тримаються цього міфу, щоб доказати, що Новгород є «резиденцією престолонаслідника» і саме звідти князі переходять до Києва. Або, як писав Михайло Грушевський, заперечуючи цю штучну комбінацію, нібито «новгородські князі фактично показалися будучими київськими князями; Новгород се розсадник київських князів» («Історія України-Руси», т. 1, с. 382). Вони ж, варяги, також принесли ім’я «Русь» Спочатку воно «емігрувало» до Новгорода, а згодом — до Києва. Це означає, що первинна назва Русь належить спадково росіянам, а не українцям.
Гаразд, якщо вірити новгородській версії, цілком слушно спитаєте ви, тоді де ділися брати Кий, Щек і Хорив, які заснували місто над Дніпром і правили полянською землею ще до приходу варягів і новгородців? І чому після їхньої смерті не продовжили правити їхні ж нащадки? Брехуни-московити, не моргнувши й оком, упевнено заявляють, що «потомки тих братів вигинули, й Київ у ІХ ст. не мав князів». Ба більше, нав’язують історики-мудрагелі маразматичну версію, ніби київська трійця братів — це вихідці з Новгорода! І що Кий, за новгородським літописом, не був князем, а «новгородським розбійником». До речі, в ньому зазначено 854 рік як рік заснування Києва (на думку археологів та істориків, виникнення Києва відноситься до другої половини V століття). Навіщо фальсифікатори «впхнули» цю недійсну дату? Аби возвеличити Новгород, а заодно і «всю святую Русь», та применшити вік (ось зародок молодшого брата!) нашій столиці.
У книзі «50 великих правителей России» читаємо про «російського» князя Олега Віщого: «В 882 году Олег предпринял успешные походы на Смоленск и Любеч, а затем появился у Киева, где незаконно правили варяги Аскольд и Дир (по другой версии, славянские князья). Обманом заманив князей к своим ладьям, Олег предъявил им наследника Рюрика и убил их. После чего, сказал: «Да будет Киев матерью городов русских», Олег утвердил свой престол в этом городе, — объединив таким образом восточных славян севера и юга в единое государство».
Русских, як таких не існувало тоді. За літописом, «хай буде се мати городам руським», тобто, за сучасною назвою, українським. Російські великодержавні шовіністи свідомо плутають етнічні назви українського народу руський із русским, бо тоді лусне, мов булька, їхнє тисячолітнє існування. Словесною облудою є твердження укладачів книги про те, що князь Олег таким чином об’єднав слов’ян півночі та півдня «в єдину державу». Знову для сучасного росіянина виставлено пастку: мовляв, якщо нинішні націоналісти-бандерівці твердять, що ми не брати, не з одного коріння — не вірте! Звичайно, більш-менш освічена людина знає, що це неправда. У VІІІ-ІХ ст. лише формувалися територіальні об’єднання-князівства, землі: у полян — Київ, у сіверян — Чернігів, в ільменських слов’ян — Новгород. Але ж треба пов’язати різні народи у міфічну спільну державність! Треба ж утовкмачувати легковірам, що князі київські були російськими, ще тоді, коли «Північної Русі» взагалі не існувало.
На щастя, не перевелися в Росії мужні історики, які заперечують видумки придворних царів і президентів. Олександра Єфименко (по чоловікові), яка народилася в архангельському краї, у книзі «Історія України та її народу» (1906), а перевидана в Києві у 1992 році, пише: «У всіх історичних підручниках розповідається про перших київських князів, про велике князівство Київське як про початок російської історії. І оскільки тепер життям Російської держави керує великоруське плем’я, ми позасвідомо схиляємося до думки, що так завжди було, а отже, що руси, які плавали з Олегом у Царгород, ходили зі Святославом у Болгарію, при Володимирі хрестилися в Дніпрі, були предками теперішніх великоросів. Але це, звичайно, помилка».
Нинішня Росія намагається монополізувати право на історію Київської Русі. Один із прикладів. Не так давно Путін завізував розпорядження про створення при президентові Росії робочої групи — далі цитуємо: «…по подготовке мероприятий, посвященных памяти святого равноапостольного Великого князя Владимира — Крестителя Руси». Тепер згадаймо указ про святкування 1150-річчя зародження російської державності, підписаний у березні 2011 р. Д. Медведєвим. Зрозуміло, що
за чиновницькими папірцями криється набагато більше, ніж низка святкових заходів. Жести двох кремлівських «богатирів» промовисті — пора відродити пошматовану колись могутню імперію і славу «святой Русі»; що її Святитель Володимир — російський князь; що це нагадування світові про велич російської держави, і початок її — анексована кримська територія, війна на сході України. Право спадщини — за нами, великоросами! Що це — політична шизофренія? Так, але вона пущена в хід, спрацьовує і впливає заразливо на той високий відсоток російського народу, який підтримує «правильного» Путіна і його слухняного «медведика». Діє, на жаль, і на тих хохлів, які звикли вірити кремлівській брехні. Власне, маємо розуміти, що Росія ніколи нічого так просто не робить. Їхні твердження, хай і позбавлені історичного ґрунту, ідеологічно націлені на близьку і далеку перспективу. Не вірять люди тепер — повірять завтра. За сталінським виразом: «Проковтнуть і те» (тобто чергову брехню). Лідер Москви в цьому не сумнівається ні на йоту.
Якось російський поет Федір Тютчев (1803-1873) іронічно зауважив, що російська історія до Петра Великого — суцільна панахида, а після Петра Великого — одна кримінальна справа. Який сумний жарт придумають росіяни про Володимира Малого як останнього гробокопача для неоімперського викидця — дізнаємось у найближчому часі. А поки що… Російська дослідниця історії Е. Ільїна дивується: «Навіщо ж привласнювати чуже? Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість минулих літ», Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні». Не терплячи перекручень, старих-нових міфів, авторка обурюється тим, що ці загальновідомі факти дискусії не підлягають. Адже Росії у ХІІ столітті не було! «Та що тут дивуватися, — зазначає пані Ільїна, — коли навіть радянський академік
А. Орлов у книзі «Володимир Мономах» пише «Русь» — розуміє «Росія», тобто «забув» академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю стала називатися щойно з XVIII століття…» Дослідниця слушно резюмує: «Такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові «помилки» зустрічаються у сучасних російських істориків — знайте: цей історик або невіглас, або так званий великодержавник». Можемо лише радіти, що не всі науковці Росії схибнуті на путінській свистоплясці. Додамо ще: Київська Русь — справді спадщина України. І вперше про це доказово й обґрунтовано довів Михайло Грушевський. Недаремно історик до наукового вжитку ввів поняття Україна-Русь (його фундаментальна праця «Історія України-Руси»). Віримо: правда — слово Боже, брехня — витвір сатанинський. На цьому стіймо.