Взятися за перо спонукав випадок у селі Білий Рукав, що на Вінниччині, де двадцятивосьмирічний демобілізований Віталій Я. покінчив життя самогубством. Пережите на війні завдало йому такої важкої психологічної травми, що повернувся до рідної оселі відлюдькуватим. Із хати майже не виходив. Побратими та рідні намагалися вивести його з важкого стану, проте марно. Війна таки забрала у батьків єдиного сина…
Відомий американський військовий лікар, психолог і консультант Корпусу миру Френк Пюселік, котрий після В’єтнаму самотужки подолав «синдром війни» і потім допомагав ветеранам восьми воєн, пише: «Військові доставили моє тіло додому за кілька днів. Проте мені знадобилося 15 років, щоб повернути голову».

 

В ідеалі психологічна допомога воїнам мала б надаватися у три етапи: під час підготовки до служби, на передовій і після демобілізації. А насправді вони отримують її лише після повернення додому, якщо пощастить, — від професіоналів, а якщо ні, то намагаються виборсатися самотужки. Війна змінює людину кардинально і потрібен тривалий час, щоб таки повернутися додому назовсім. І особливу роль у цьому процесі відіграє оточення, бо дуже часто виникають непорозуміння у родинах військовослужбовців. До прикладу, жінки журяться, що чоловіки (сини, брати) повернулися з війни «не такими». Проте до фахівців за порадою і допомогою не звертаються, бо кажуть: «Ми — не психи!» Цей рудимент радянських часів завдає неабиякої шкоди для налагодження родинних стосунків.
Аби пояснити рідним наших воїнів сутність їхніх проблем, редакція звернулася до головного лікаря Хмельницького обласного психоневрологічного диспансеру Лілії Брухнової.

— У чому складність адаптації ветерана до мирного життя?
— Найперше, з чим стикаються бійці після повернення додому, — це порушення сну, — розпочала Лілія Степанівна. — Вони не можуть вночі розслабитися і повноцінно відпочити, часто прокидаються, тривожаться, бо їх мучать жахливі картини з минулого. На ранок втомлені, метушливі, роздратовані або, навпаки, депресивні.
По-друге, ті, хто зазнав каліцтва чи пережив смерть побратимів, картають себе, що живі, що чогось не зробили, згаяли час чи не скористалися шансом. Цивільним складно зрозуміти, як такі втрати змінюють світогляд і життєві пріоритети.
По-третє, вони тривалий час жили в обстановці постійної небезпеки та боєготовності. Отож, якщо ви підійдете до чоловіка (брата чи сина), котрий повернувся з війни, і тихцем доторкнетеся до нього, — побачите різку реакцію. Цього робити не можна! Навпаки, голосно виявляйте свою присутність: «Я вдома!», «Я у твоїй кімнаті», «Ти чуєш мене?»
Не наполягайте на розмові, якщо «атеошник» не готовий до діалогу, не лізьте в душу, не просіть бути відвертими і не чіпляйте ярликів. Розпитуйте і ставте запитання, як-то кажуть, здалеку. Починайте, до прикладу, з невигадливого: «Подивись на нашу дитину, як вона виросла, яка гарненька. Вона так тебе любить, постійно згадує». Переключайтеся на приємні моменти, спільно плануйте майбутнє. Наберіться терпіння, розвивайте інтуїцію і шукайте підходи. Всі наполягання на тому, щоб люди, щойно знявши камуфляж, шукали роботу або сторч головою кидалися у вир родинного життя, недоречні. Але й бігати, як квочка, не варто — це психологічно руйнує, формує пасивну позицію до проблем та оточення. Цікавтеся їхніми думками, долучайте (без насильства і нав’язування) до сімейних турбот настільки, наскільки вони хочуть і можуть це робити.
Врешті, цінуйте та запозичуйте ту мудрість, досвід та спостережливість, котрі ваші близькі набули на війні.
На жаль, ми рідко шануємо бійців як героїв, особливо в родинах. Ми ставимося до них із повагою, але не як до людей, котрі змогли вижити на війні. Це для нас побут на першому місці, а для них було виживання, миттєве прийняття рішення, адже від цього залежало як їхнє життя, так і життя побратимів. Цьому треба у них вчитися.
Окремо хочеться поговорити про дітей бійців. Необхідно прищеплювати любов та повагу до батька. Розповідати, що в них є тато, котрий довго був на війні, але, все одно, він і там їх любив і тепер любить. Пояснювати, що він багато чому може навчити, розказати, показати. Таким чином і воїна долучати до сімейного виховного процесу. Шукайте точки дотику, щоб рухатися далі.
— Часто жінка скаржиться, що чоловік повернувся з війни дуже агресивним...
— Найперше покажіть йому, що з вами комфортно. Скажіть, що не можете одразу зрозуміти його переживання, але намагаєтеся. Попросіть його допомогти вам у цьому. Але краще, коли звернетеся до фахівців — ветеран не може швидко змінитися психологічно, він не адаптувався.
— А як щодо трудотерапії?
— Зміна виду діяльності допоможе позбутися нав’язливих думок. Тобто, потрібні заняття суто механічні, де б не був задіяний розум. Але до трудотерапії «атеошника» потрібно залучати без тиску, за його бажанням. Якщо він не хоче цього робити, — не примушуйте.
— Ліліє Степанівно, а якщо не вдається самотужки впоратися з отриманими на війні психологічними травмами?
— Звертайтеся до фахівців. До прикладу, в нашому диспансері можна це зробити анонімно. Жодної фіксації адреси чи імені! Записується лише причина чи скарга. Кваліфікована медична допомога надається комплексно — спільно психологами, психотерапевтами, а якщо потрібно, і психіатрами. Кожен приділяє увагу та надає допомогу. Крім того, в нас працює єдине вікно для психіатричної допомоги: тел. 097-277-21-46. За цим номером можуть звертатися як працівники ФАПів, так і звичайні громадяни у будь-який час. Якщо є складні випадки, ми можемо виїхати на місце. Телефонуйте, спільними зусиллями ми зможемо змінити ситуацію на краще!
P. S. На завершення рекомендуємо одну дуже актуальну пораду від Френка Пюселіка: «Якщо ваші політичні погляди відрізняються від тих, котрі сповідує ваш родич-боєць, мовчіть. Хто має рацію, обговорите пізніше. Не час бути політиком, ЧАС БУТИ ЛЮДИНОЮ. Його мобілізували, і він пішов захищати свою рідну землю, для нього ваша логіка не працює. Родина, котра не допомагає, заплатить за це високу ціну...»