Вони поздавали зброю, бронежилети, повністю розрахувалися, бо їхали вже додому на ротацію. Сорокашестирічному Олегу Майстришину з Підгірного Старокостянтинівського району повернутися живим не судилося. Привезли за кілька днів, бо 12 червня поблизу Волновахи на Донеччині ворог обстріляв його загін. Снаряд влучив у БТР, водієм якого і був Олег.

Він народився в Підгірному. В сім’ї трударів-колгоспників зростало двійко дітей: він і молодша сестра. По закінченні Немиринецької десятирічки хлопець пішов до армії. Затим тривалий час трудився водієм у колгоспі. А з півтора десятка літ Олег був військовим за контрактом.
На війні десять місяців служив у 30-ій механізованій бригаді. Боронив країну в гарячих точках Донеччини.
«Він подзвонив до мене у п’ятницю, – каже сільський голова Іван Катренюк, – розповів, що приїде додому. «Добре, Олеже, то з мене шашлик», – сказав йому. Але додому його вже привезли…». Іван Олексійович часто спілкувався з Олегом по телефону. Чув у слухавку оту страшну стрілянину. Справжній чоловік, він ніколи не жалівся, не нарікав, лише не заперечував, що «криють конкретно».
Сина і батька не дочекалися осиротіла ненька й син Ігор, який, закінчивши виш, проходить комісію, необхідні процедури для служби в поліції. З дружиною чоловік розлучений, проте підтримував гарні стосунки, син проживав з ним.
Односельці відгукуються про справжнього воїна лише позитивно. Кажуть, був щирим, добрим, неконфліктним, добродушним, завжди готовим допомогти… Був... Уже нема. Провело на кладовище небачене велелюддя з морем квітів і.., навколішки. От тільки хто осушить оті пекельно болючі материнські й синівські сльози, сльози рідних, сльози України за кращими своїми синами?