Це вже, схоже, стало обов’язковою складовою нашого життя: як тільки-но в повітрі запахне виборами, геть усі претенденти на високі чиновницькі крісла сповнюються величезною любов’ю до простого народу. Улесливі слова, солодкі обіцянки, проникливі гасла й очорнення супротивників переходять у наступальні позиції передвиборного фронту і... беруть у полон електорат. Та як тільки ціль досягнута — чиновники віддано служать своїм кріслам, а народ і далі борсається у трясовині своїх проблем. Принаймні, таке порівняння спало на думку, коли стала свідком перепалки поміж жителями села Зінькова і представниками районної влади. У гарячій суперечці люди відстоювали свою дільничну лікарню.
Можливо, хтось-таки бачить толк від нашумілих реформ у медицині. Та навряд чи почуємо масові зізнання, що нарешті медична допомога стала і доступнішою, і якіснішою для селян. У цьому зв’язку виникає запитання: для кого ж стараємося, якщо від таких новацій народ не в захваті? Зіньківчани, до прикладу, на сто відсотків упевнені, що ліквідація дільничної лікарні до добра не приведе. Швидше — навпаки.
Безжалісний меч зависає над зіньківською лікарнею вже втретє. Минулого разу, щоправда, тодішній голова Віньковецької райдерж-адміністрації Анатолій Панасевич прийняв соломонове рішення і стаціонар на десять ліжок Зіньківської дільничної лікарні, як того бажали жителі, не знищили. Він і далі виконував свої функції, але вже з новою назвою — терапевтичне відділення №2 Віньковецької центральної районної лікарні. Цього разу ніхто вдаватися до обхідних маневрів не став. Зверху сказали скоротити лікарняні ліжка, внизу відповіли: «Єсть!»
Хвиля обурення пронеслася усім селом. «На кому економлять? На простих людях! — не стримує емоцій депутат Зіньківської сільської ради Анатолій Івахов. — Хіба так дбають про розвиток села? Закриємо лікарню, сільську раду, і на ньому можна ставити хрест. Знищили багато, а що створили?! — продовжує співрозмовник. — Колись закривали дільничну лікарню в Женишківцях, казали, тимчасово. А, як виявилося, назавжди. Понад десяток лікарів із вищою освітою там працювали, а нині, виходить, їхні послуги людям не потрібні. Обладнання було непогане — тепер і його немає. Знищили і нічого не відновили. Так само в районі зникла дорожня служба. Нам вішали локшину на вуха, що буде нова структура, нарешті приведуть в порядок дороги. А на ділі — навіть розгорнути сніг немає кому. Так і з лікарнею — заберемо з села останнє, то й зникнуть у влади проблеми».
Колись зіньківчани мріяли, що їхня лікарня переселиться у просторе нове приміщення, що вже зведене поряд. Але тепер, аби завершити усі роботи і справити новосілля, потрібні надзвичайно великі кошти. Самотужки такі витрати не потягнуть.
— Раніше у сільську раду надходили субвенції на утримання нашої лікарні, — розповідає зіньківський сільський голова Олександр Гуменюк. — Тоді ми поміняли вікна на пластикові, проводили ремонти, забезпечували заклад необхідним. Ситуація змінилася, коли дільнична перейшла під опіку райлікарні — фінансів, кажуть, не вистачає.
І коли місяців зо два тому буревій зірвав дах на приміщенні, то шифер закупили, робочою силою посприяли місцеві підприємці. Район жодною копійкою не допоміг. Якщо немає змоги районна лікарня утримувати терапевтичне відділення № 2 у Зінькові, то ми самі, своїми силами, будемо старатися. За свої кошти, до речі, утримуємо посаду фельдшера і півставки техпрацівника у Станіславівці, частину коштів виділяємо на швидку допомогу для гемодіалізних хворих.
Більшість жителів переконані, закриваючи відділення, їх хочуть покарати за те, що не захотіли об’єднуватися з віньковецькою громадою, а забажали бути самостійними.
У словесних баталіях на сільському сході і справді сипалися звинувачення у бік голови райради Михайла Бойка. Мовляв, Зіньківська громада чи не перша в районі, а то й в області, вирішила об’єднатися з Покутинецькою й Адамівською. Проте ці благі починання зруйновані. Стверджують, що голова райради особисто переконував сусідів не примикати до громади Зінькова, бо у планах районного керівництва було створення лише однієї — Віньковецької. І хоч у село приїздили представники телеканалу «1+1», щоб розповісти про зіньківський почин, хоч підготовча робота вилилася у товстезні папки з документами, місцева громада потерпіла фіаско. Намір першопрохідців відтерміновується аж до 2017 року.
— Великі надії покладали ми на це об’єднання, але залишилися біля розбитого корита, — коментує місцевий житель, депутат Віньковецької райради Олександр Рудницький. — Я переконаний, що об’єднана громада утримувала б свій стаціонар, і ніхто не зміг би диктувати нам свої умови.
Головний лікар Віньковецької райлікарні сьогодні тут заявляв, що він людина підневільна, прийшла вказівка з області, з Києва — він і виконує. Голова райради теж на це посилається. А з людьми ніхто не радився, їхньої думки не спитав і себе на їхнє місце не ставив. Я вже наводив цей приклад депутатам райради і ще раз нагадаю: навіть у період окупації фашисти не знищили нашої лікарні, а ми, виходить, під ніж.
Дорікали в районі, що обходиться дорого газове опалення, — продовжує депутат районної ради. — Сьогодні проблема розв’язана — нардеп Віктор Бондар закупив твердопаливний котел, до вересня його встановлять. Громада сама збирає кошти для лікарні, якщо виникає гостра потреба.
Нехай наш заклад не надсучасний, не модернізований, але є категорія людей, для яких він вкрай необхідний. Ці люди не поїдуть ні у Віньківці, ні в Хмельницький. Їм — або лікуватися на місці, або просто чекати смерті... У терапевтичному відділенні № 2 лікуються не лише жителі нашого Зінькова, а й Станіславівки, Покутинець, Адамівки, Грим’ячки, Яснозір’я. І позбавити їх такої можливості — значить піти проти людей.
Валентина Марчук, завідувач цього відділення, наводить конкретні приклади, що є промовистим свідченням, як стають ці лікарняні ліжка порятунком для людей.
— Якось привезли одиноку жіночку, паралізовану після інсульту. Вісімдесят два дні пролежала вона у нас і померла. Але тут за нею доглядали, надавали допомогу, хотіли прилаштувати бідолашну у будинок для престарілих, але з її мінімальною пенсією цього не вдалося зробити. Ще одна сімдесятилітня хвора, теж після інсульту, перебувала у цих стінах три місяці, аж поки вдалося оформити її в інтернат. Лежача, та ще й з великою вагою — ми всі її підіймали, щоб помити, розтерти спину. А дев’яностодворічна бабуся з Покутинець, коли дізналася, що всі ліжка у відділенні зайняті, кинулася мені цілувати руки, щоб не відправили знову додому. Не поїду, каже, хоч що мені робіть...
Таких історій я розповім десятки. Трапляються й такі, що навіть важко передбачити. Веду до того, що хворим одиноким людям саме таке відділення, а по суті лікарня, потрібне, як повітря. Так, нехай тут надають значну частину соціальної допомоги, але як без неї?
Я вже пенсійного віку і можу полишити свою чверть ставки у відділенні у будь-який момент, — продовжує Валентина Василівна. — Річ не в мені. Жителям нашого і ближніх сіл справді потрібен цей стаціонар. І лікарі первинної медико-санітарної допомоги, які працюють у цьому ж приміщенні, готові надавати допомогу стаціонарним хворим на особистому ентузіазмі.
А куди, подумаймо, діватися медсестрам, санітаркам, якщо терапію № 2 ліквідують? У них же малі діти, старенькі батьки? Чому на це ніхто не зважає?
Усі ці моменти, звісно, бралися б до уваги, якби у нашому житті інтереси людей були хоча б наближеними до першочергових. На жаль, суворій вказівці зверху заперечень не знаходиться, і бюрократичні традиції, попри те, що все тече і змінюється, залишаються.
У день, коли мало не все село боронило свою лікарню, зіньківчани таки почули запевнення від голови райради, що відділення продовжуватиме працювати. Та переможне «ура!» виявилося передчасним. Вже за кілька днів потому відбулися загальні збори трудового колективу Віньковецької центральної районної лікарні, де терапевтичному відділенню № 2 оголосили чергове рішення — скоротити. Під час обговорення питання заявили про те, що занадто дорого обходиться воно лікарні, тому й доведеться назавжди попрощатися. Навіть одна з санітарок райлікарні, вважаючи за обов’язок, як кажуть, поставити на місце непокірних, виявила неабияку «компетентність» у фінансово-кадрових питаннях і висловила своє рішуче «за» ліквідацію відділення.
Переконував на зборах зберегти терапію № 2 депутат обласної ради Анатолій Панасевич; висловлювався за те, щоб утримати відділення до початку наступного року голова райдержадміністрації Віталій Лелюк. Тож про остаточне рішення поки що невідомо: чи рішуче «слуги народу» візьмуть під козирок, а чи прислухаються до побажань громади...
Gismeteo 
