До початку бойових дій на сході України, Старокостянтинівський військовий госпіталь (військова частина А 1067), працював у звичному режимі. Тут проходили лікування військові пенсіонери і відставники з міста та сусідніх районів. У 2013 р. поповзли чутки, що установу хочуть закрити, а тих, хто там лікується, перевести в обласний центр. Серед колишніх військових розгорнулася галаслива кампанія на підтримку госпіталю, і його вдалося врятувати від закриття. Більше того — військова частина отримала друге життя. З початку 2015 р. тут істотно збільшили персонал, почали приймати поранених із зони АТО, відкрили стаціонар і відновили роботу психіатричного відділення закритого типу.
За географічної локації найближче відділення такого типу, крім госпіталю в Старокостянтинові, є тільки в Києві. Психологічний стан бійців, які повернулися із зони бойових дій, — питання, яке за останній рік постало досить гостро. Про життя медичного закладу та нові виклики, що диктуються сьогоднішнім днем, ми поспілкувалися з Анатолієм Андрущаком, начальником госпіталю, полковником медичної служби В/Ч А1067.
— Анатолію Івановичу, в 2013 р. містом активно ширилися чутки про закриття госпіталю. Старокостянтинівська райміська організація ветеранів та інші організації буквально закидали різні інстанції зверненнями про необхідність збереження установи. Невже до початку АТО в його роботі не було великої потреби?
— Шпиталь був потрібен завжди, тому що в Старокостянтинові раніше було дуже багато військових частин. Є військові пенсіонери, є військовослужбовці, інші люди, які мають право на безкоштовне лікування у військовому госпіталі. Але в 2013-му в зв’язку з тим, що проводилося скорочення
Збройних сил, постало питання і про скорочення нашої установи. Звісно, військові були проти закриття. Тих, хто проходив у нас лікування, хотіли направляти в Хмельницький госпіталь ветеранів.
Тому всі колишні військові дуже гостро відреагували на проблему закриття госпіталю. У нас їм лікуватися зручніше. Всі лікарі знають своїх пацієнтів, історії їхніх хвороб, особливості, між ними склалися хороші і довірливі
стосунки. Цього року ситуація змінилася. Постало питання про збільшення складу ВСУ і відповідно збільшення можливостей госпіталю, зміни його структури та реорганізації підрозділів.
— Які завдання стоять перед вашою частиною?
— Із початку року до нас почали направляти поранених із зони бойових дій. Ми є госпіталем третьої лінії. Спочатку солдати потрапляють у Дніпропетровськ або Харків (які ближче до лінії бойових дій), там їм надають первинну медичну допомогу. Далі їх направляють до Києва і Вінниці, де ретельно обстежують, встановлюють діагноз, починають курс лікування і проводять більш складні хірургічні операції. Потім бійці вже потрапляють до нас, продовжують курс лікування і проходять реабілітацію. У цих умовах і виникло питання про реорганізацію роботи нашого госпіталю і відновлення роботи психіатричного відділення.
Деяких військовослужбовців потрібно поставити на ноги в усіх сенсах, щоб вони змогли продовжити службу. Частина наших пацієнтів підлягає демобілізації, і нам потрібно допомогти їм адаптуватися, щоб вони могли повернутися до мирного життя.
— Психологічна реабілітація, мабуть, більш складне завдання, ніж лікування бойових поранень. Наскільки складно емоційно повернути людину з війни?
— Сьогодні це питання постало дуже серйозно. Реабілітації потребують не тільки військово-
службовці, а й цивільні особи, які були в зоні бойових дій. Ми допомагаємо людям впоратися з різними емоційними переживаннями. Наше завдання — повернути людину в бойовий підрозділ або в мирне життя здоровою, врівноваженою і коректною. Армія зараз гостро потребує підготовлених кадрів, у яких вже є бойовий досвід. Ці люди і їхнє здоров’я дуже важливі. Знаєте, як кажуть: «За одного битого двох небитих дають». Наприклад, людина вже була у зоні бойових дій, отримала травму або поранення, вилікувалась і за бажанням, та станом здоров’я готова повернутися до виконання своїх обов’язків. Це дуже цінний боєць, він може поділитися своїм досвідом, він вже поводить себе зовсім по-іншому, він краще виконує свої обов’язки і у нього більше шансів не отримати знову поранень і взагалі залишитися живим.
— Ймовірно, що емоційні труднощі більше відчувають мобілізовані, ніж професійні військові.
— Навряд чи хтось взагалі цілком і повністю був готовий до бойових дій такого характеру. Починалося ж усе з автоматів, кулеметів, потім пішли міномети і танки. Дядько, якого взяли з якогось села і кинули в бій, спочатку ще міг все це усвідомити, але коли в хід пішли «Град», «Ураган» та «Буратіно», дядько перестав розуміти, що відбувається. Травми і поранення з початку конфлікту дуже змінилися, замість кульових поранень від людини часом залишається тільки частина тіла. Відповідно на це реагують і люди.
Не відкрию секрет, якщо скажу, що будь-яка людина, яка не підготовлена до реальних бойових зіткнень, наштовхується на великий ризик не впоратися з власними емоціями та враженнями. Багато в чому це проблема відсутності комплексної підготовки, яка була колись: починаючи від школи, вузу і до служби в армії. Тільки тоді можна говорити, що солдат буде більш-менш готовий до реального бою. А від поспішно мобілізованої людини було б нерозумно вимагати чогось героїчно-екстраординарного. Кожен реагує по-своєму. Є люди, які зовсім не потребують допомоги. У багатьох випадках вони мали навички, наприклад, мисливця або альпініста, тобто, і в повсякденному житті були готові до різних нестандартних ситуацій. Той, хто займався спокійною роботою і потрапив в горнило бойових дій, — йому важче. Це як вчити плавати — кинути у воду і сказати: «Пливи!». Той хто сильніший, випливе, слабший — почне тонути. Потрібні різні підходи.
— Чи є загальна статистика травм психологічного характеру, зафіксованих медичною службою за весь час бойових дій?
— Я відповім вам таким чином. Під час в’єтнамської кампанії США втратили п’ятдесят вісім тисяч солдатів. Після повернення на батьківщину, близько ста тисяч наклали на себе руки. Цікаво, що третина з них кидалися на поліцейських, свідомо знаючи, що будуть убиті. З такими ж реаліями ми зіткнулися після Афганістану. Зараз проблема такого ж характеру вже в з українськими військовими. Цифр я вам назвати не можу, скажу тільки, що приблизно третина від загального числа поранених, мають травми психологічного характеру.
— Ви вже сказали, що кожен по-своєму реагує на стресову ситуацію. Які терміни реабілітації потрібні в різних випадках?
— Тривалість курсу лікування може бути різною, від одного місяця до двадцяти п’яти–тридцяти років. Звичайно, все залежить від умов, в які потрапляє людина після поранення. Можуть бути ситуації, коли йому знадобиться повторний курс лікування. Життя підносить нам безліч сюрпризів. Добре, коли у колишнього бійця в житті все складається відмінно, немає проблем у сім’ї і на роботі, улюблена команда виграє у футбол, і взагалі прекрасна погода. Але будь-яка форс-мажорна ситуація може стати подразником і викликати рецидив. Лікування — дуже багатосторонній і багатоетапний процес. Говорячи відверто, таких людей потрібно супроводжувати і опікати все життя. Про це повинні дбати сім’я, лікарі і держава.
Наостанок хочу сказати і навіть попросити про одну річ. До травмованих солдатів потрібно ставитися дуже толерантно. Ось ми з вами говоримо «психіатричне відділення», і люди відразу думають про «психів». Ні, потрібно цілком спокійно це розуміти. Ми бачимо це так: людина була в зоні бойових дій, їй потрібно відпочити, відіспатися, заспокоїтися, виговоритися, викричатися, виплакатися. Так, комусь треба поплакатися в жилетку, але потрібно, щоб знайшлася така людина, яка вислухає, зрозуміє, і при цьому не образить і не засмутить. Це прості речі, але вони дуже і дуже важливі.
Gismeteo 
