Раїса Серафимівна Радзіцька – одна з небагатьох чорнобильців, яка нині, слава Богу, жива і мешкає в Старокостянтинові. В 1986 році, телефоністка Радзіцька перебувала 15 днів в зоні техногенної катастрофи, працюючи в 14-ти кілометрах від реактора ЧАЕС. Це коштувало їй здоров’я. Навзамін від держави вона отримала показну «турботу», як величезний плювок в обличчя людині, яка ризикуючи своїм життям, вчинила справжній, непідробний подвиг.
Раїса Серафимівна з Донбасу. В 1961 році переїхала в Старокостянтинів з міста Торез на Донеччині. В серпні, злощасного 1986 року, коли вибухнув реактор Чорнобильської атомної станції, вона добровільно пішла працювати телефоністкою в районний відділ зв’язку в Чорнобилі. Тоді ще мало хто розумів, що таке радіація. Жінка досі крізь сльози згадує ті важкі і небезпечні дні. П’ятнадцять днів по 12 годин з ранку до вечора вона виконувала свій обов’язок у надзвичайно важких і небезпечних умовах.
Ті п’ятнадцять днів у зоні техногенного лиха зруйнували її здоров’я на все життя. З того часу її постійно переслідують недуги, які потребують постійного лікування і чималих коштів. В 1990 році радіація завдала свого першого удару. Раїса Серафимівна перенесла важку операцію на щитовидній залозі. Надалі доля ніби вирішила систематично знущатися над жінкою. Згодом вона отримала дуже важкий перелом ноги (від сильного падіння ступню практично відірвало і ногу вдалося врятувати тільки дивом), але до сьогоднішнього дня ходьба дається пенсіонерці нелегко. В 2004 році від серцевого нападу помер чоловік – остання надія і опора у важкому житті. В 2015 році в пані Раїси діагностували онкологічне захворювання. Шок, розпач і пошуки чималенької суми на операцію і лікування. Благо, знайшлися добрі люди в місті, які підтримали і допомогли. На жаль, це далеко не весь тягар, який доводиться досі нести.
В одній кімнаті з божевіллям
Невеличку однокімнатну квартиру в Старокостянтинові пані Радзіцька отримала як держслужбовець. Власне, це і є її єдиною нагородою за 30 років роботи телефоністкою. Малесеньку кімнатку 6-7 кроків у довжину жінка ділить із психічно хворим сином Володимиром. Йому вже за п’ятдесят. Після служби в армії, під час застілля в одній компанії Володимира вдарили пляшкою по голові. Як результат – черепно-мозкова травма і органічний розлад особистості. Чоловік потребує спеціального догляду, який літня жінка забезпечити не може. Так і мучиться із ним уже багато років. Допомоги чекати немає від кого: дружина з дитиною залишили Володимира вже давно і від них немає жодної звістки. Кожен день життя — немов у пеклі. Поведінка такої людини дуже непередбачувана, неадекватна. Раї-са Серафимівна зізнається: «Я його просто боюся, хоча і не показую цього. Ніколи не знаю, що від нього можна чекати в наступний момент. Він погрожує мені, залякує. Виносить з дому речі. Останній раз украв мої зимові чоботи, хоч не знаю в чому й ходитиму як прийде зима. Він витягнув і десь подів мою медаль «За захист Батьківщини», яку я отримала як ліквідатор аварії на ЧАЕС. Мені важко за ним доглядати, готувати, прати, ходити в магазин, прибирати».
Раїса Радзіцька спробувала помістити сина в спеціалізований заклад для лікування, але утримувати там його через деякий час відмовилися, оскільки на це, як стверджують, необхідна безпосередньо його згода, що, погодьтеся, виглядає дуже нелогічно, зважаючи на стан хворого. Біль, розпач і безнадія оселилися в цій квартирі разом з її мешканцями. За своє життя пані Раїса спізнала багато горя і гіркоти несправедливості, адже владі усіх рівнів абсолютно начхати на її проблеми.
«Держава мене кинула!»
З 1996 року колишня ліквідаторка перебуває в черзі на отримання житла за державною програмою з поважною і заплутаною назвою: «Забезпечення житлом інвалідів війни, воїнів-інтернаціоналістів, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інвалідів по зору і слуху, військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, для відселення їх з закритих та віддалених від населених пунктів гарнізонів». Вибачте, але це як «сбор блатных и шайка нищих». Очевидно, що копійок, які держава щороку то передбачає, то “забуває” на цю програму, зовсім не вистачає настільки великому діапазону категорій людей. Держава довго затягувала рішення на всі звернення та прохання жінки. В Раїси Радзіцької дома є ціла колекція відписок з різних інстанцій і відомств міста, області, столиці. Можна навіть знайти «писульки» з секретаріату Президента Ющенка і так аж до відмовок апарату гаранта сьогоднішнього.
Здавалося, що в 2013 році квартирне питання пані Раїси вже близьке до вирішення. Знайшлася квартира, яку могла купити. Жінка сплатила мито за оформлення документів і чекала переказу грошей через казначейство, аби завершити купівлю квартири. Але кошти держава не переказала і посьогодні. І знову відписки про відсутність коштів і про «контроль Вашого питання». Стандартна процедура повторюється щороку. Звернення жінки надходять у високі кабінети Києва, звідти спускаються в область, а далі в район. Безкінечна круговерть бюрократичних відмовок...
Заборгувала держава пані Раїсі не лише житло. З 2008 року тягнеться судова тяганина стосовно виплати соціальних коштів жінці-ліквідатору в розмірі близько 100 тисяч гривень. Тож на сьогодні ні житла, ні грошей.
«Держава мене кинула, — плачучи каже жінка і з болем додає, — років мені залишилося небагато, і єдина моя мрія — пожити хоч на старості років трохи спокійно, а не мучитися так. Я сподівалася отримати квартиру, на заборговані гроші зробити там ремонт і жити”. Всі ці надії так і не збулися, а хотілося ж Раїсі Серафимівні не так багато – лише спокійної старості.
До слова, не так вже зв’язані руки у місцевого керівництва. Раїса Радзіцька неодноразово зверталася до міської влади, аби та виділила сину місце в гуртожитку, щоб його туди тимчасово відселити і оформити доглядальника. Прохання жінки залишилися без уваги.
Стикаючись з таким дійсно сповненими драматизму випадками, спадає на думку, що державні чиновники тільки й чекають, поки заслужені люди підуть з цього світу і тоді вже владні мужі не будуть зобов’язані нічим і нікому. Тоді ніхто «не посміє» турбувати їх зверненнями, скаргами і проханнями. Неспроста ж одного разу, після чергового оббивання чиновницьких порогів, почула вслід: «Коли вже ці прохачі виздихають?»
На жаль, подібне ставлення — не лише позиція нашої бюрократії. На превеликий жаль, складається враження, що логіка нашої держави: «Немає людини – немає проблеми!»
Gismeteo 
