Цифра 8 стала фатальною для родини Рибачків із Понінки, адже саме триклятого восьмого числа батьки втратили двох синів-близнюків. 36-річний Сергій помер 8 вересня минулого року, перебуваючи в міжнародному підготовчому таборі на Львівщині, а 37-річний Олег загинув 8 червня у зоні АТО. Життя Зозульки і Жуленьки, так жартівливо називали Сергійка та Олежку в дитинстві батьки, мало бути щасливим і гладеньким, як два овали, що складають цифру 8. Та жорстока доля розпорядилась по-іншому.
Зі сльозами на очах та великою любов’ю згадує Алла Адамівна дитинство своїх хлопчиків. Від самого народження їх поєднував міцний родинний зв’язок, відчутний між близнюками. Коли в 10 місяців на операційному столі в Олежика зупинилося сердечко, в той же час з невідомої причини в Сергійка вдома піднялася температура до 40. Але Всевишній дарував діткам життя, і батьки були безмірно щасливі. У радісних турботах пройшло дитинство, юність, хлопці відслужили армію в Новоград-Волинській танковій частині. Живими та здоровими, змужнілими, маючи досвід армійського життя, повернулися додому. Стали на шлях самостійного життя: Сергій одружився, всією родиною тішилися появі внука Дмитрика. Через кілька років сімейне життя не склалось, і всі знову повернулись до батьківської хати.
Страшна звістка про мобілізацію не давала спокою батькам, але тішили себе надією, що все минеться. Сини ж, дізнавшись, що в обідню пору будуть роздавати повістки, мов на крилах, прилетіли додому, боячись не встигнути поставити свій особистий підпис у військкоматівській повістці. Мама хлопців розповідає, що з майже сотні повісток, розданих того дня, особисто в руки і з радістю взяли тільки двоє — її сини. Вже за кілька днів у телефонному режимі повідомили батькам, що без сумнівів та заперечень поїхали на військовий полігон на Львівщину. По кілька разів на день телефонували додому, розповідаючи, як їм стали в нагоді армійські знання та навички, як відчувають свою потребу у дружній родині мобілізованих вояків. Мама з трепетом дослухалася до їхньої мови, боячись вловити звуки вибухів у слухавці. Материнське серце ніби відчувало, що через кілька днів підрозділ її синів відправлять на Донбас. Але біда трапилась раніше: сина Сергія привезли додому в домовині. Серед супроводжуючих документів лише чорно-білий папірець Львівського обласного бюро судово-медичної експертизи, де рівненьким рядочком надруковано: «Причина смерті не уточнена». Куди не дзвонили впродовж року, до кого не зверталися, справа так і не зрушила з місця. Єдине, що добилися для внука Дмитрика, — це пенсійної виплати, пов’язаної із втратою годувальника.
Другий син Олег ні за що не хотів повертатися додому, жадав помститися за смерть брата. Адже саме через цю неоголошену війну їх забрали з мирних домівок, через російського агресора загинув рідний брат-близнюк. Вже будучи на передовій, Олег старався не признаватися батькам, що він на лінії вогню. Завжди щось вигадував, жартував, казав, що то у Львові на полігоні, то в Кривому Розі допомагає будувати лінію оборони. На дев’ятий день по смерті брата йому приснився сон, що Сергій кличе його до себе, але він уві сні встиг відповісти, що мусить лишитися тут, доглянути і одружити його сина, свого хрещеника Дмитра. Мамі ж по телефону того дня палко обіцяв приїхати додому живим, одружитись, народити діточок. Втішена ненька зраділа, але душа передчувала щось недобре. Сама себе заспокоювала, що це результат дії збільшеної дози заспокійливого.
Після новорічних свят Олег приїхав додому, вселивши надію, що все обійдеться, але навіть слова не хотів чути про демобілізацію, хоча уже мав на це право. Дуже спішив повернутися до своїх побратимів, боявся запізнитись на поїзд, не мав жодного бажання чинити супротив страшній долі, що приготувала ще одне жорстоке випробування для батьків. За кілька днів по тому зі страшних вибухів у телефонній трубці мама дізналася, що її кровинка Олежка у самому пеклі. Сумнівів не стало, коли під час телефонної розмови він стривоженим голосом прошепотів: «Команда, в укритіє! Всьо!». За кілька годин знову передзвонив, заспокоїв, що все страшне закінчилося. Мама порадила, щоб син ховався в танк під час наступу, але він не по-синівському чужим голосом сказав мамі, що вона не бачила, і він все зробить для того, щоб ніколи не побачила, як горять танки.
«Мамо, ми всі тут помремо, але вони не пройдуть», — ці слова щоразу спливають у зболілій пам’яті вбитої горем жінки. А потім було 5 довгих днів мовчанки, коли занімілі від напруги пальці раз по раз набирали на телефоні рідний номер і сталевий голос щоразу відповідав, що абонент не може прийняти ваш дзвінок... А після того — кількаденний марний пошук по всіх знайомих телефонах бойових побратимів, військових чиновників, волонтерів… Аж доки якийсь військовий чиновник не сказав у трубку страшні слова про те, що її син загинув.
Довгі години чекання, цинкова домовина, дорога до цвинтаря. 9 днів, 40 днів — все проходить, ніби в тумані. Лише встигають зачиняти двері за сусідкою — лікаркою Вірою Ваврик, яка щодня навідується, щоб підтримати її у подальше життя. Алла Адамівна не може змиритися з думкою, що її рідних кровинок, Олежика і Сергійка вже немає. Лише на другий після похорону день зайшов до кімнати сусідський кіт і ліг на синове ліжко. Як не відгонили і як не віднаджували його, він знову повертався, просився до квартири і, скрутившись клубочком, засинав на синовому ліжку.
Від того страшного восьмого числа уже минуло три місяці, але надія не вмерла. Щодня батьки підзаряджають той телефон, який разом із карткою лишив Олег у свій минулий приїзд. Вже кілька разів на нього телефонували знайомі та колишні побратими сина, які ще не знали про те, що його немає в живих. Алла Адамівна по кілька разів на день набирає новий номер телефону сина, надіючись почути рідний голос. Вона хапається за тонесеньку ниточку надії і не може змиритися з думкою, що її дитини немає серед живих, адже не цілувала в холодні уста, не гладила захололі рученята — сина привезли в закритій домовині.
Та навіть таке страшне життя триває. Родина спілкується із побратимами своїх передчасно померлих і загиблих синів, їхніми родичами, із батьками тих, хто загинув. Те спілкування дуже нелегке, адже в пошуках правди про смерть синів, багатьох батьків чекають жорстокі звістки про те, наприклад, що їхні діти... самі винні у смерті, або що вони померли від ненаданої вчасно допомоги. Батьки Олега та Сергія Рибачків із Понінки уже втратили віру в чиюсь допомогу. Не добиваються жодних пільг, жодної правди, прагнуть лише, аби їхніх дітей після смерті залишили в спокої і ні в чому не звинувачували. Лише сусідський кіт муркотить на синовому ліжку, та в’януть квіти, принесені дівчатами на могили синів-близнюків. А пальці матері все одно знову й знову продовжують настирливо набирати цифри знайомого номера сина. Та телефон — уперто мовчить...
Gismeteo 
