Затишна кав’ярня. П’ємо пиво, багато палимо, згадуємо минуле, зі злістю і болем говоримо про сучасне. Ми знайомі ще зі школи. Він – росіянин, хмельничанин, хоча народився у Владивостоці. У 1982 році закінчив Хмельницьке військове училище. Потрапив під перше «горбачовське» скорочення і став вести  життя офіцера «на гражданці», офіцера, який не потрібен своїй країні.
І ось війна. Він воює за Україну. Його позивний «Балу» (він і справді схожий на ведмедя із мультика). За цей час дуже змінився, став  більш виваженим — як людина, котра несе справжню відповідальність за чуже життя, за життя солдатів.

Солдати
– І коли ж для тебе все почалося? – питаю.
– Перший раз прийшов у Хмельницький військкомат у березні 2014 року, потім звертався ще декілька разів, але мене, професіонала, чомусь вперто не брали на службу, зате у селах «підмітали» всіх. Потім по телебаченню побачив повідомлення про те, що 79 аеромобільна бригада формує новий підрозділ «Фенікс», ну і передзвонив за вказаними телефонами.  Військові зраділи моїй пропозиції, бо вже давно шукали артилериста зі справжнім військовим досвідом. Тож
16-го серпня був призваний на  службу  через військкомат у... Миколаєві. Коли прибув на місце і оглянув особовий склад, з яким доведеться воювати – очі, як то кажуть,  вийшли з орбіт. Двох одразу запропонував комісувати, бо у них туберкульоз, ще у двох виявився СНІД – їх на «дємбєль» також, а решта… Один — підполковник міліції, один — майор міліції (позивні «Юг» і «Петруха») – служать звичайними рядовими. Є доцент технічних наук, є бійці, яким по шістдесят, але переважна більшість — дрібні бізнесмени. Ось такі артилеристи… Але, бачу, очі горять. Почали тренування. Крос з повною викладкою, снаряди на ґрунт та знову в машину, гармату в бойове положення та на причіп. Ганяє моє військо, і я разом з ним, до сьомого поту. Рили бліндажі, аж руки нижче колін звисали. До речі, на нашій ділянці сектору «М» бліндажі «сепарів» обладнанні за останнім словом військово-інженерної науки, що свідчить про те, що вчорашні цивільні так підготуватися не могли.
– Ану, здивуй мене, скажи, що сучасні українські генерали живуть разом з солдатами на блокпостах, їдять солдатську пайку і бажають першими йти в атаку?
– Генералів немає, полковники гинуть. Тут «прикол» в іншому: мої арт–розвідники виявлять, до прикладу, «сепарську» колону, або якийсь підрозділ, що пересувається, ну і починається. Вони передають повідомлення мені, я — у свій штаб, ті — у штаб сектору, ті — у Київ, а в Києві… Хтось пішов на обід, хтось стомився і поїхав до коханки, а той, що залишився на місці, боїться прийняти рішення самостійно, бо за лампаси страшно. Коротше, поки дозвіл стріляти надійде – цілі в тому районі вже немає. Ось така цікава війна в Україні. Я б усім генералам влаштував люстрацію через блокпост. Сьогодні в армії катастрофічно не вистачає кваліфікованих молодших офіцерів та офіцерів середньої ланки.
– То як ти оцінюєш  антитерористичну операцію?
– Розпочати війну дуже легко, а от закінчити...
– Як солдати ставляться до росіян?
Він з подивом глянув на мене.
– Та як. Я ж росіянин. Ненависті до росіян немає. На велику біду, доводиться знищувати тих, хто прийшов зі зброєю до мене, росіянина, на мою українську
землю.
Під Маріуполем мої хлопці одним залпом убили якогось блатного чеченського командира батальйону «Восток» і з ним ще 18 чоловік. «Чечі» потім по рації виходили на мене, сказали, що  заріжуть.  А наших бійців-артилеристів вже починають потихеньку красти в інші підрозділи. То морські піхотинці приїжджали, «пряники» обіцяли, то ще хтось вештався, марципани обіцяв. Зрозумів народ, що гармата на фронті у потрібному місці і правильно застосована відбиває усіляке бажання супротивника до наступу.
Гармати
– Різниця між  «Градом» і гарматою суттєва, Гради б’ють далі і накривають більшу площу. Втім, якщо їх вчасно почути, то можна сховатися в бліндажі, а від наших «красунь» не сховаєшся ніде, тільки важкий бункер може врятувати життя. Найбажаніша ціль для гармати – це щільне накопичення військ супротивника, аби одним залпом смальнути так, щоб тільки друзки полетіли. Не розумію, чому під Дебальцевим  не була грамотно застосована артилерія коли противник концентрувався? Чому відступаючі війська не були прикриті вогнем, як про це пише військова наука?   
Таких «чому» до Генштабу Збройних сил України у «Балу» та й в багатьох інших українських офіцерів дуже
багато…
– Певною мірою можу сказати, що наш підрозділ у взаємодії із мінометниками та далекобійниками (важка артилерія) зупинив наступ на Маріуполь. При правильній обороні артилерія — дуже потужна штука, може зупинити будь-який прорив, тому мені не зрозуміло чому ми так багато відступали. Коли працюють гармати – наступати не може ніхто,  це зветься позиційний тупик. Але сталося як сталося.
…Замовкли, куримо, думаємо. Він офіцер–артилерист, воює на фронті, я – диванний патріот, воюю з телевізором... Хто знає, що краще для чоловіка – загинути на фронті, як воїну, чи здохнути від хвороби у ліжку?..  Але відповідь очевидна – краще жити довго при здоров’ї та в мирі.  Українські солдати точно хочуть миру, а гармати — спокою.
– Коли закінчиться війна, притягну свою гаубицю в Хмельницький, розфарбую і встановлю на дитячому майданчику, щоб діти гралися. – сказав на прощання «Балу».
P.S. Поки матеріал готувався до друку, Президент нагородив капітана–артилериста «Балу» орденом Богдана Хмельницького.
На фото: підрозділ «Балу».