Неоголошена війна
Війна, що розв'язана агресорами “во имя Отєчєства” з метою підтримки “пригноблених співвітчизників”, “братів по крові й вірі”, докорінно змінила дім Донбасу, куди ж її було закликано необачними та немудрими. Братський зашморг ще і досі намагається затягнутись на українській незалежності.
Моя перша ротація на Схід як солдата-добровольця, санінструктора батальйону імені Кульчицького Національної гвардії України відбувалася з 13 серпня 2014 року і тривала рівно 50 днів у зоні АТО, а саме розташуванням медичного пункту стала одна палата урологічного відділення Центральної районної лікарні.
З першої години нашого перебування у цьому місті відчули полярність у ставленні місцевого населення до українських вояків. На подвір'ї лікарні першими зустріли жінки-волонтери, які обіймали зі сльозами на очах, називаючи своїми захисниками. Відразу дівчата, а серед них були лікарі, бухгалтери, фінансисти, вчителі, журналісти, домогосподарки, запропонували всіляку допомогу, залишили номери мобільних телефонів, і відтоді аж по сьогодні триває наша дружня співпраця з багатьма з них. Світлана, Вікторія, Тетяна, Ліза, Анна, Наталія, Марія, Ольга, Олена... Були й чоловіки. Правда їх було менше. Дмитро, Сергій, Олександр, Віктор, Микола...Тепло такого прийому не могло затьмарити навіть настирне, проте марне для неї намагання однієї чиновниці вижити нас з приміщення лікарні. Нові мої подруги розповідали, як змінилося їхнє тепер життя, як жило місто в умовах недавньої окупації ополченцями, як з весни доглядають поранених, як переплітається все у їхньому місті зараз... Ці сильні чоловіки та жінки щодня вирішували безліч завдань – від теплого сніданку в лікарняну палату кожному військовослужбовцю до ремонту навіть техніки. Постільна білизна, медикаменти, предмети гігієни, миючі засоби, рушники, тапочки, спортивні штани, футболки, посуд, чайники, холодильники та мікрохвильові печі, продукти, дитячі листи, теплі речі – все це було під пильним їх зором. У їхніх рядах, принаймні так виглядало з боку, панувала злагоджена домовленість, обов'язкова дисципліна, щоденна солідарність. Вся важкість того невлаштованого і незрозумілого періоду впала на їх плечі. Не на владу, а на простих, небайдужих людей.
На другий день по приїзду у Артемівськ почала писати в учнівському блокноті щоденник. Найяскравіші та найприкріші моменти солдатських буднів записувала нашвидкуруч на колінах, бо в палаті не було стола.
“15.08 — Не думала раніше ніколи до цього, що можна зрадіти так лікарняному ліжкові, постелі з ковдрою та подушкою!..
16.08 — Ранений в ногу Сергій, капітан-десантник, живе у Кривому Розі. Попросив тапочки і добре було хоча б трохи обмити ноги. Відмочувала засохлу, наче з кусками асфальту кров з понівеченої кінцівки. Спочатку боялась, хотіла плакати, але стрималась. Хотілось просто обійняти його і ридати вголос. Тримався мужньо, стоїчно. Розказував, що після поранення біг по інерції метрів зо 100, кров з рани била фонтаном, одяг горів на ньому. Вдячна була, що довірив мені свою ногу, старалась мити її рушником та вологими серветками дуже обережно. На прощання – спільне пригощання кавою та кавуном. “Спасибо, тебе, сестра...”
17.08 — На відкритій машині зранку привезли молодого хлопчину Віталія... Після оглядової – інвалідний візок. Засоромився, коли помила його брудні берці. Мені також стало соромно, тільки від того, що такі молоді втрачають життя і здоров'я. Пізніше привезли цивільних, що постраждали під час обстрілу в дорозі: моложава білява жінка з розтрощеною ногою, вцілілий 17-річний Станіслав, її син-студент з Луганська. Тато хлопця загинув на місці.
18.08 — Познайомились з хірургом Чернишовим, сказав, що ніколи не чув такої мови. Дозволив нам приходити у душ в ординаторській на 2-му поверсі. Ввечері волонтерка Оля пригостила відром огірків та помідорів – привезла зі свого городу велосипедом.
19.08 — Свято розпочалось не з молитви: о 5.30. ранку привезли дев’ятьох поранених з батальйону “Київська Русь” – їх накрило градами. Потім довезли ще двох контужених. Геннадій, 45 років, поранені нога і рука, треба було мити... Хлопці чекають відправки у Харківський госпіталь. Про своє життя на передовій жартома кажуть: “У нас там є все, тільки часу не вистачає, щоб їсти, а техніки, щоб воювати”.
20.08 —...знайомство з десятикласником Сашею, який під час окупації з прапором зустрів біля міста український батальйон “Донбас”. Кмітливий та симпатичний, крім того, що відважний, юнак. Його тато родом з Летичева! Ввечері боєць з нашого батальйону Ігор, який приїхав лікувати зуб, в палаті розказував мені про передову...І ще з нами ночував мінометник Женя, історик з Києва, що переживав душевний злам від смерті свого друга з Луганська, у 38 років від раку... Привезли і солдата Влада, 19 років, з Вінницької області, з діагнозом невропатія – боїться свисту куль... Виявляється, чисельність ворога переважає нашу у 2,5 рази, на фронті реально недостатньо гранатометів та мінометів, і по хлопцях стріляють влучно, бо постійно розвідують їхні безпілотники. І ще – вночі вже холодно без спальників...Боже, врозуми владу і тих паркетних генералів!
24.08. — Як завжди, нас “привітали зі святом “ – 14 поранених, двоє з яких – з ампутацією ніг (лейтенант і майор). Шкода невимовно! Потім ходила у місто у вишиванці, так сталось, що одна. Одні підлітки крикнули навздогін: “Слава ДНР”, і кинулись тікати... Вчора з дівчатами ходили на розгортання найбільшого прапора України, на стадіоні, було дуже багато радісних людей у нашій символіці. Ввечері треба було показати одним військовим нашим хлопцям на бойовій машині дорогу – джипом у вишиванці вечірнім містом. За один день трапляється всього стільки, що неможливо навіть обдумати... Шофер однієї військової таблетки Микола Якович відверто поділився: “Нас зливають потроху. Ще не злили повністю, бо потрібні. Кожного дня великі гроші з обох сторін. А в кінці – все може бути. Треба спочатку розбиратися у Києві. Ставити підготовлених людей. Ми давно вже могли цю війну закінчити”.
27.08 — поїздка до Вуглегірська. Наші хлопці розташувались у покинутому, проте майже вцілілому особняку на околиці міста. Лис попросив дізнатися про довідку на роботу. Дзвін замовив фервекси, гепаринову мазь, диклофенак... Місто наче вимерло...
28.08 — Знову непростий “святковий“ день. Спочатку вдалося вибігти у Будинок культури на виступ популярного рок-гурту – у Артемівськ приїхали “Гайдамаки” (як мені ще з Майдану подобалась ця група!). На третій їхній пісні на телефон прийшла смс-ка: везуть багато поранених. Прийшлося покинути концерт і швидко бігти у лікарню. З’ясувалося, що наші “кульчики” потрапили під Дебальцево у засідку. Четверо – відразу “200”-ті, поранених – 31 боєць. Місцева лікарня досі ще не приймала одночасно стількох... Було страшно... Я ніколи у своєму житті не бачила стільки людської крові... Хлопці були скрізь – у маніпуляційній, у передопераційній, покотом у коридорах... Простріляні голови, руки, ноги, у багатьох – політравми... Декілька без свідомості...Не вистачало рук... З міста поприбігали на допомогу медики з інших лікарень – навіть стоматологи та гінекологи. Я була навіть деякий час в передопераційній і двома руками за допомогою рушників стримувала кровотечу з ноги та правого боку у бійця Богдана. Його кров скапувала з каталки на підлогу...Я знала про нього лише, що він з Харкова і є багатодітним татом. Треба було чекати черги, коли звільняться хірурги, що оперували спочатку важкого з пораненням у живіт. Навпроти лежав Квіточка і попри все жартував. У нього було відірване вухо, перебита сильно нога ... Бідолашний журився, що хто ж тепер полюбить його без вуха, просив сестру не різати його улюблені труси і не викидати шкарпеток, бо другий день як взяв до ходу. Ми сміялись крізь сльози... А ще хлопці просили зберегти берці та портупеї... не викидати шнурків... Все ж таки того дня закривавленого порізаного одягу прийшлося викинути декілька мішків... Серед потерпілих був і наш комбат, легко поранений в голову та руку. Після стабілізації бійців відразу евакуйовували на Харків... Все відбувалося двома потоками: одних піднімали ліфтом на 4-ий поверх, інших спускали – на каталках, візках, хто міг, той на своїх двох. Залишилися найлегші та найважчі, яких не можна було ще транспортувати. У той день переконалася, якою важкою є професія лікарів, мала можливість бачити зблизька, як злагоджено та без паніки працювали місцеві хірурги-травматологи та операційні медичні сестри, дівчата з санпропускнику... Закінчилося все десь о другій ночі... Були хвилини, що, здавалося, це я просто дивлюся кіно про війну... Того ж дня було важко поранено Бойчука Володимира, непритомного його доставили в Артемівську лікарню і через декілька днів після стабілізації евакуювали на Харків. Після тривалого лікування Володя згодом став діловодом нашої медичної роти. Моя нова подруга Вікторія, вчителька, прибігла ввечері і принесла поїсти – фарширований перець. Їй, мабуть, були зрозумілі мої почуття, бо вона довго гладила мене по голові, щоб вивести з якогось оціпеніння. Вранці відчула, що болить моє серце... проте, воно просто мусить боліти... Через декілька днів у Харківському госпіталі помер у комі один з найважчих – дядя Федя. Його я запам'ятала добре, бо його привезли першого, я допомагала біля ліфта. Бідолашному, а це було очевидно, дуже боліло, він нецензурно сварився вголос, і вловив мене сталево за руку. Відчула, як міцно людина зі всіх останніх сил може чіплятися за витікаюче вже з тіла життя... Вічна пам`ять! Герої не вмирають, вмирають вороги!
01.09 — свято Першого Вересня. Вікторія Федорівна запросила у свою елітну школу № 11. Три уроки – у 5, 8, 9 класах. Ставлення неоднозначне, відчувала неприязнь багатьох присутніх батьків та навіть учителів. На лінійці дивились на мене у формі хто з переляком, хто з опаскою, хто з маскованим презирством. Зате коли поверталася до лікарні, на перехресті вітально сигналили мені з подарованими букетами в руках наші хлопці на зеленому джипі. А діти, серед яких було немало переселенців з Донецька, Єнакієво та Горлівки, написали бійцям листи, що мала передати їм у лікарню чи на передову. У вільний час перечитала їх, дещо виписала на пам'ять.
З учнівських листів:
- Любий солдате! Велике дякую тобі за те, що захищаєш нашу Батьківщину!
- Мені не зрозуміло, чому гинуть молоді хлопці. Все одно, росіяни чи українці, але це життя! Я хочу, щоб ти та всі хлопці були цілі, щоб не знали голоду й туги. Люблю вас! Живіть!
- Мне хочется хотя бы забрать немножко вашей боли, страдания! Я буду молиться за тебя и твою семью!
- Я уважаю ваш труд. Удачи тебе, боец. Я знаю, что вы победите. Желаю удачи! Спасибо за защиту!
- Любий солдате! Дякую за те, що захищаєш нашу Україну від усіх ворожих людей! Я дуже хочу допомогти тобі в цьому шляхетному ділі. Щоб усі кулі пролетіли повз тебе, щоб не зачепили тебе. Я вірю у у Вас і твердо знаю, що Ви переможете. Нехай береже тебе Бог! Я гадаю, що це письмо підбадьорить тебе і вселить надію й віру!
- Спасибо тебе за то, что ты спасаешь родину, за твой труд и доброту. Мне жалко вас, что вы даже без воды, без еды, но вы воюете до конца. И вы настоящие мужчины. Спасибо за Отчизну! Слава Украине!
- Мой город уже овобожден. Когда по моей улице ездит военная техника, мы с братом, мамой и папой вывешиваем украинский флаг на балконе. Я желаю вам вернуться домой живыми! Вы наша гордость!
- Я каждый день думаю и понимаю, что рискуя своей жизнью, вы защищаете нашу. Я очень хочу гордиться своей страной, своими символами: флагом, гимном, гербом, калиной, своим чистым и голубым небом и урожаем желтой пшеницы.
- Дорогой солдат, защити нашу Украину. Пожалуйста, пообещай мне, что ты не исчезнешь из этого света. И когда ты будешь воевать, вспомни меня, и я буду защищать тебя! Обещаю!
- Я желаю тебе, чтобы ты вернулся живым к своей семье! Я так хочу вернуться в Донецк — это мой любимый и родной город!
- Любий боєць! Я бажаю тобі одужання, будь сильним! Я хочу, щоб ти повернувся додому живим до своїх дітей! Думай тільки про все хороше! Усього доброго!
06.08 — Їздили швидкою до міста Лисичанська забирати одного бійця. У дорозі з нами нещодавно прибулі волонтери з ГО “Рабів до раю не пускають” - Василь Задорожний та Юрій Подебрий. Дорогою заїхали на позиції 3-го львівського батальйону. Які гарні служать там господарі! На дереві надійно прилаштовано умивальник, у перерізаному навпіл скаті – септик, на вогнищі – відро кип'ятку для кави-чаю, у великому котлі – смачна уха. Осторонь – відведене спеціальне місце для сміття. Кругом чисто, охайно. У дбайливо складених ящиках зберігалися банки з паштетами, салом, згущеним молоком... Під наметом на дереві – телевізор-плазма (подарунок Ірини Сех), чорні офісні стільці. І це все у лісовій посадці! Виглядало, наче у дитячому спортивному літньому таборі, якби не війна, якби не замасковані неподалік військові вантажівки та бронетехніка. Нас люб’язно нагодували армійським обідом.
07.09 — відвідини Святогірської Лаври у колі нових друзів. Електричкою через Червоний Лиман та автобусом. Краса там неймовірна — білий храм у зеленій скелі!
08.09 — треба було терміново супроводжувати евакуйованого на Харків. Шевченко Євген, 36 років, з Київщини, обоє очей вражені скляними осколками. Спочатку був непритомний, пізніше трохи розмовляв. За кермом — Шаман Юра. Доставили бійця благополучно. Це була моя перша поїздка до військового госпіталю. Поверталися пізно ввечері, було моторошно без світла проїжджати блокпости. Документи наші перевіряли ліхтариком. Страшно було відходити вбік у туалет, начута вже була про розтяжки та чеченців, проте прийшлося перебороти себе перед кущами. Перед сном глибокої ночі випила з хлопцями 20 грамів горілки, щоб швидше заснути. І цього дня моя ще та вчительська свідомість зазнавала болісного розширення меж та власних можливостей хоча б сприймати досі небачене.
Передаю дослівно зміст листів, написаних рукою дорослих, місцевих жінок.
«Дорогой солдат!
Это обращение так непривычно звучит сейчас, в 21 веке, что мне кажется, что я пишу школьное сочинение на тему Великой Отечественной войны. И очень трудно представить себе то, что сейчас происходит на моей земле, это не страшный сон, не какое-то страшное кино с кадрами из военного прошлого, а реальность. Поэтому только начинаю писать, как на глаза наворачиваются слёзы при мысли о том, что сейчас, в это самое время, жаркое зелёное лето, когда в наших парках обычно полно детишек, на ставках – лодочек с отдыхающими, когда мы все думаем, как провести каникулы и летние отпуска, жители моего города прячутся в подвалах, наши дети дрожат от страха при звуках выстрелов, пенсионеры боятся выйти из дому, что есть смерти и разрушения, а те, кто в страхе покидает город – остаются без работы, без денег, без жилья и без представления о том, что ждёт нас дальше. Мне страшно и больно представить, что сейчас ты, вместо того, чтобы ходить в горные походы, загорать на пляже, гулять в парке с любимой девушкой или женой с детками, надеваешь бронежилет, каску, берёшь в руки оружие, и, рискуя своей жизнью ради меня, моей земли и моей страны, находишься под обстрелом пуль, снарядов.
Очень трудно подобрать слова, чтобы выразить тебе мою благодарность за это. То есть любых, даже самых глубоких и искренних слов будет недостаточно. Главное, я хочу, чтобы ты знал, насколько мне, моему городу, моей области нужна твоя защита. Те края, которые ты видишь сейчас, много лет были для меня самыми родными, любимыми, красивыми и безопасными. Я здесь росла, училась, работала, отдыхала вместе с дорогими и близкими людьми. И всем нам, тем, кто здесь родился, вырос и живёт, очень тяжело от того, что наш регион стал ареной подлой борьбы против единства и благополучия нашей страны, местом раскола и вражды между людьми. Я и мои близкие – мы очень хотим мира и не просто мира, а жизни в счастливой и благополучной Украине.
Я и не прошу тебя быть храбрым и мужественным – то, что ты сейчас находишься на войне, уже говорит о твоей храбрости и мужестве. Я прошу тебя быть осторожным, беречь себя, верить в то, что тебя поддерживают миллионы жителей Донбасса и Украины, хотят, чтобы ты как можно скорее вернулся в свой дом живым и здоровым. Больше всего я хочу, чтобы вопрос мира и покоя в нашей стране был решён на уровне политики и экономики и чтобы тебе не пришлось больше стрелять и находиться под обстрелом. Но если придётся участвовать в бою, то главное – останься цел и невредим!»
С благодарностью и надеждой на скорую победу жительница города Донецка Мягкова Наталья 30.07.2014
«Дорогие наши защитники! Мы – обычные жители города Артёмовска, хотим вам сказать: “Спасибо за то, что вы выбрали тяжёлый путь войны для того, чтобы мы жили в мире!”. У каждого из вас есть жёны, дети, матери и близкие люди, но сейчас такое время, что вы стали и для нас близкими людьми. Вам очень трудно, потому что война убивает жизнь, а каждый человек создан для жизни. Всё живое трепещет перед смертью и хочет жить. Жажда жизни – неуничтожимые желания человека. В надвигающемся хаосе вы смогли проявить волю к действию и противопоставили катастрофе войны свои хрупкие жизни.
Никогда не отчаивайтесь, вы нужны нам. При всех тяготах войны сохраняйте в себе пространство мира, ведь в нём живут все те, кто дорог вам, и в нём теперь живём мы.
Нас ожидает прекрасное будущее, оно настанет, обязательно настанет, если мы все будем знать, что нас любят, что любви в мире гораздо больше и даже, если кажется, что это не так, то это только кажется.
Пройдут тяжёлые времена, мы все многому научимся и обязательно доживём до того времени, когда исполнятся наши заветные мечты о мире, а благодаря вам они обретут вполне реальные очертания.
Сейчас самая важная задача – сохранить человеческое лицо в нечеловеческих условиях. Вы сильные и мужественные, волевые и целеустремлённые, а ещё нежные и трогательные в своём стремлении изменить мир к лучшему.
Мы очень любим вас! Пусть Господь бережёт вас и Украину. Слава Украине! Жители города Артёмовска 01. 08. 2014
11.09 — І знову у релігійне свято надзвичайно непростий день.
Зранку стало відомо про смерть від снайперської кулі 21-річного гвардійця з Черкащини Єременка Віктора, якого привезли вдосвіта. Берці загиблого героя добу стояли в коридорі під дверима нашої палати. На моїй тумбочці – його військовий квиток. Боже, це ж ще зовсім дитина! Пізно ввечері зателефонували зі штабу і наказали по можливості негайно вирушити на Попасну, де зав'язався бій, в якому поранений офіцер стікає кров'ю. Кавказ, Удав, Шаман кинулись до машини. Ігор – навіть у шльопанцях на босу ногу. Повернулись вночі, проте врятували молодого капітана, що на животі лежав бездиханно на закривавлених носилках. Наступного дня я не впізнала його: ходив вільно по палаті з перемотаним боком та рукою. Рани виявилися неглибокі, просто велика крововтрата, хлопцю повезло неймовірно. На шиї його зауважила великий коштовний хрест. Як сказав тоді відважний наш Кавказ: “ Вчора Бог відпустив нам всі гріхи, бо ми витягнули його з самого пекла, з-під безперебійного обстрілу, земля горіла під нашими ногами. Нам нічого в берцях, а Петрович майже босий!”. І при цьому весело сміявся... За іронією долі, коли ми випадково зустрілись з товаришем капітаном Артемом (не знаю його прізвища, тільки те, що він з Луганська) рівно через рік у Сєвєродонецьку, де проходить зараз його служба, і куди ми привозили лікарів медичної роти на чергування, то молодий офіцер з жалем розпитував мене про обставини смерті загиблого вже на той час Кавказа, по суті також свого рятівника... Артем першим упізнав мене, привітно й по-щирому радісно вибігаючи до воріт частини назустріч. Очі світилися вдячністю, він досі добре пам'ятає, як доля подарувала шанс народитися вдруге.
12.09 — зустріч з Романом. Ми познайомились ще у серпні, тоді він виглядав втомлено, просив психологічної допомоги, весь час кашляв. Ми разом часто у вільний час говорили просто про життя. Онук та син офіцера, він відчував покликання стати священиком, проте в його душі за велінням часу переміг патріот. Тоді ж у його руки передала одну з молебних стрічочок з лаври, які залишили мені дівчата. У щоденній круговерті, коли Романа виписали, подумала, що відправили його далі – продовжувати лікування у Харкові чи за місцем проживання. Виявилось згодом, що він повернувся на передову. І ось сьогодні, Роман у тій же палаті, тільки ліжком навпроти і з важкими пораненнями обох кінцівок. Коли зайшла у другу палату (до речі, у відділенні травматології була така спеціальна для військових легендарна палата, яка практично у той час ніколи не пустувала. Бійці перебували і в інших, проте ця особлива), то Роман відходив після операційного наркозу. Впізнав мене відразу, попросив побути біля нього. Як він страждав, коли дія знеболюючого припинялася! Кидав худими ноженятами, понівеченими від стоп до самих колін... Просив через деякий час додатковий укол, коли вже було нестерпно...Розказав мені про стрічку, якою перемотав сам собі ногу замість другого джгута. Я подивилась на берці за ліжком і з одного дістала закривавлену, добре мені знайому, намолену стрічечку... Поправши її з милом під умивальником, повісила сушитися на бильцях лікарняного ліжка під вікном...Пару днів ще побув Роман у Артемівській лікарні, цього разу Харківський госпіталь не оминув його. Проводжала його у візочку, немов вже рідного мені брата...
13.09 — Останні дні були напрочуд напруженими...Хлопці кожен день їздили по позиціях або в штаб до Слов'янська. Кілька днів з лікаркою Галею ми залишалися одні. Так випало, що з продуктів залишилося тільки сало, яке ми їли три дні підряд, ходити до магазину не було тоді як. Ввечері приїхали ночувати в лікарні волонтери зі Львова. Подивились на наші запаси і виділили для нас мішок продуктів: кави, печива, шинки, сиру...Кожного дня ми ділилися зі всіма тим, що мали. Надворі на бетонному виступі, коли застеленому, коли ні, ми розливали чай чи каву...Особливо пізно ввечері, коли було прохолодно. Бувало так, що доводилося не спати до першої-другої години ночі, а інколи навпаки — вже просипатися, бо когось з наших привезли чи везуть... Проте, воістину, ми всі разом робимо благословенну справу! І коли потрібна допомога, вона обов'язково приходить! У нас сьогодні закінчились гроші, а одному бійцеві-пацієнтові потрібно було купити в аптеці ліки. Один солідний місцевий чоловік, що амбулаторно лікувався і щодня приходив на процедури, у коридорі, почувши про нашу проблему, дістав зі свого гаманця 500 гривень.
14.09 — Хлопці взяли мене з собою в Дебальцево, де в розташуванні стояв наш батальйон. Люб'язно запросили нас на солдатський обід. Їли тушковану капусту та дуже смачні пиріжки, попросила рецепт у кухаря — пані Світлани. Ця невтомна і красива жінка готує на дві сотні бійців! (через півроку радо зустрілись у Києві, у військовій частині, зараз Світлана Яківна – помічник народного депутата Оксани Продан. Тепер я вже знаю про їх активну участь на Майдані). Розмовляла з багатьма бійцями на блокпостах. Попросили замовити електронний чоловічий годинник, наручники, обкладинки на українські паспорти (щоб перевиховувати злісних сепаратистів), символіку, одноразовий посуд, маркери на прапори. Виручила сестричка Галя, що передала “Новою поштою” посилку.
16.09 — Запросили на урок мужності в початкові класи школи №24. Хороші, допитливі діти, люблять українських солдатів, що пригощають дітей цукерками... Вночі була атака: сотні бойовиків на танках – під Дебальцево, наші відбили. На цей раз, Слава Богу, поранених не було! Вчора один боєць, також вчитель, закінчив Драгоманова, запевнив, що ми обов'язково переможемо, коли такі жінки зараз не на курорті у Ніцці, а тут, на Сході.
17.09 — Ввечері прибули кияни – кореспондент з “ІСТV” Олена Астахова разом з колишніми майданівцями приїхали до нас з медикаментами.
20.09 — Євромайдан “Артемівськ – Маріуполь”. Ми виступали з Вікторією Федорівною. ”Если бы не война, эти женщины, учительницы из Запада и Востока никогда бы не встретились”, – говорили про нас ведучі. Було дуже піднесено, співали гімн, майоріло багато прапорів. Історія єднання.
22.09 — Приїхали наші дівчата з Дебальцево – солдати Настя й Алла. Виписували відомості з історій хвороби “кульчиків”. Настю знала ще по Нових Петрівцях, вона була нашим діловодом, а з медсестрою Аллою познайомилася сьогодні. Вона прибула до нашого батальйону нещодавно, разом з чоловіком та сином, а дома, у Києві, залишилося двоє молодших дітей — 16 та 20 років. У мирному житті вона юрист і постійно відвідувала салон краси. Попросила дозволу помити у нашій палаті під умивальником теплою водою голову.
P.S.: Алла Григорівна Нещадим, неординарна медсестра-юрист стала однією з активних фундаторів формування медичної роти, з літа вона виконує представницькі обов’язки командира роти у розташуванні військової частини у Києві.
25.09 — Вчора хлопці, танкісти, що підірвалися на міні і перевернулись у танку, отримавши контузію, у палаті, вже трохи оговтавшись, жартували, що потрапили наче у п'ятизірковий готель, бо на позиціях приходилось спати по-різному. Якщо доводилося у свинарнику, то можна сказати, що то “три зірки”. А ще порівнювали себе із зайцями, що тікають по полю, коли треба під обстрілом доливати воду, яка закипає у моторі, у старі списані танки. Один із них, Микола, цілий тиждень просидів у своєму танку, навіть у туалет ходив там. Воювати ось так більше не зміг – попав у кардіологію.
28.09 — Помер у Харкові Кучеренко Владислав – важкий, якого привезли з поля бою позавчора... Його рана на голові була настільки глибока, що рука входила вільно. Його комбат розмовляв з лікарем особисто. Евакуацію здійснювали спеціальним реанімобілем... На жаль, врятувати медикам життя героя не вдалося...
29.09 — Розмова-спогад про Майдан бійця Дмитра з Вінниці, він придумав антиснайперський приціл. Розумний надзвичайно чоловік, має філософського складу думки.
Совершенство 1 (переписала з його мобільного):
Лишь тогда, когда мы перестанем ублажать свою гордыню, когда перестанем гнаться за званиями, наградами и почестями, когда перестанем ценить материальное выше духовного, когда честь будет важнее жизни, когда мы поймем, что мирное небо – это дело всего человечества, мы сможем победить. И не только в этой войне, но и в любой другой. И в мирной жизни тоже. Когда мы научимся ценить то, что имеем, и преумножать его, когда начальники станут лидерами, а командир будет умнее и опытнее подчиненного, тогда у нас будет возможность изменить ход событий. Когда мы перестанем полагаться на истину авторитета и начнем почитать авторитет истины, тогда начнется новая эпоха. Эпоха Возрождения. Эпоха счастья и достатка. Эпоха, которая описана во многих трудах как утопия. Эпоха, которую пришлые поколения будут называть райской. Сегодня мы живем той жизнью, которую заслуживаем. Да, у нас есть айфоны и ноутбуки, тойоты и мерседесы, мы смотрим спутниковое телевидение, но все это не имеет отношения к личностному развитию, к осознанию себя как части социума, части одного целого – человечества. Мы делим себя на белых и черных, японцев и украинцев, православных и католиков... Но мы забываем, что мы лишь клетки одного организма, который очень болеет из-за того, что почки против печени, правая рука воюет с левой, а сердце отказывается подавать кровь мозгу...
30.09 — знайомство з Людмилою Василівною Федоровою, енергійною місцевою пенсіонеркою, у минулому – завідувачкою гінекологічним відділенням місцевої лікарні, а нині – активною волонтеркою. Позитивна, життєрадісна, напрочуд ерудована жінка. Зі своєї скромної пенсії виділила 500 гривень на медикаменти, принесла з дому посуд, пледи, светри, шоколад... Розповідала, як на початку літа закупила з власних заощаджень сучасних українських книжок для публічної бібліотеки на суму 6000 гривень. Запропонувала мені прочитати придбану нею нещодавно літературну новинку - “От я вся — я свято, або Віхола лохів” Станіслава Бондаренка (роман для високочолих майже без убивств). Так добре на серце лягали з цієї неординарної книжки паліндроми – “Кона ранок... Майдан з-над ям... І не сон осені, і не сон оце, ні...” Або про себе хотілось би сказати лиш: “Тіло – політ... Я шита з затишшя... От я вся – я свято...”
02.10 — Привезли з лікарні м. Дзержинська пораненого ще 28 вересня бійця без ніг вище колін у супроводі дружини. Як гідно він тримався! Саша родом з Ульянівки, що на Кіровоградщині, майданівець, стояв на Інститутській 20 лютого. На фронт спочатку їздив як волонтер, потім записався добровольцем. Двадцятивосьмирічний Олександр Чалапчій у мирному житті викладач ПТУ – навчав майбутніх зварювальників. На полі бою сам собі зупинив кров, зумів допомогти ще пораненому товаришеві. Це сталося вранці, а вже ввечері сестра з дружиною приїхали до нього на Донеччину в лікарню. Тішився, що вціліли руки. Дома – шестирічна донечка-першокласниця. Дружина Таня вагітна другою дитиною. Гарна пара, достойно зносили важке випробування. Кілька годин Таня спала у нашій палаті, вночі – далі на Харків, у військовий госпіталь. Зі сльозами на очах проводжали їх у дорогу...
Р.S. : Через два місяці ми провідували Сашу у військовому госпіталі у Києві. Він тримався молодцем, починав ходити на протезах, займався у басейні, підбадьорював всіх хлопців у відділенні. З Танею кілька разів спілкувалися по телефону. Для нас усіх він справжній герой!
03.10 — зранку отримала посилку з Хмельницького – Леся Василівна вислала з обласного конкурсу дитячі малюнки, теплі їхні листи хлопцям на передову. Частину передала у Слов'янськ, де стояли земляки-правоохоронці. Окремі почепили у палатах травматології та санпропускнику, більшість роздали у руки тим військовим, кого бачили у лікарні. Завдячуючи цій акції, пощастило зустрітися протягом дня з п'ятьма земляками: з Волочиська, Ізяслава, Чемеровець, Полонного, Городка.
05.10. — У день вчителя, по обіді, вирушили колоною на ротацію з міста Артемівська... Бахмут, до побачення! Ми повернемося ще неодмінно до тебе!
Медична рота
Ідея створення медичної роти прийшла ще під час першої ротації в Артемівську. Необхідність появи окремого медичного підрозділу була очевидною для тих, хто побував вже на Сході й здобув перший “бойовий” досвід. Кістяк майбутнього колективу складали колишні майданівці. Після короткочасної відпустки у листопаді почалась активна робота по організації нашої нової структури. Почався тривалий і тернистий шлях. Шукали підтримки і в кількох народних депутатів, і керівників волонтерських організацій, і у посадовців у високих владних кабінетах...У рамках співробітництва на базі Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України як резервісти прослухали “Курс підвищення бойової ефективності підрозділу”, тим самим набули вмінь з надання психологічної самодопомоги та способів захисту особового складу від негативного інформаційно-психологічного впливу. Більше двох тижнів новостворений колектив проходив курс фахового удосконалення та факультативне ознайомче навчання на кафедрі “Організації і тактики військово-медичної служби” Військово-медичної академії. Куратор Левченко Едуард Володимирович проводжав нас у зону АТО з розчуленням, бо ми встигли за той час гарно заприятелювати з ним. Півтора місяця перебування у розташуванні військової частини 3001 по вулиці Щорса, що на Печерських столичних пагорбах, проживання всіх разом – і чоловіків, і жінок, – у великій солдатській казармі медичного пункту частини, після оббивання багатьох порогів, після підписання командуванням Національної гвардії наказу про створення 1-ої медичної роти Північного територіального управління від 31.12.2014р., з прапорами та під духовий оркестр, у спогляданні багатьох кореспондентів та журналістів, у випроводжанні друзів та однодумців, із засніженого плацу сформованою колоною з волонтерських автівок, новостворена команда у складі біля тридцяти військовослужбовців, з придбаним небайдужими людьми майном та складом медикаментів, виїхала на виконання бойового завдання 5 січня 2015 року у прифронтовий Артемівськ Донецької області, у сектор “С” зони АТО.
Увечері того ж таки дня на під’їзді до Харкова стала відомою страшна новина про жахливу аварію на дорозі до Артемівська, в якій загинуло 12 військових і біля 20 бійців зазнали важких ушкоджень. Серед потерпілих було багато знайомих з батальйону імені Кульчицького... Двоє наших лікарів, які виїхали до місця дислокації в якості волонтерів ще у грудні, прибули на місце трагедії надавати медичну допомогу тим, кому вона була ще потрібна. Їм прийшлося з металу витягувати скривавлені тіла... А наступного вечора, напередодні Різдва, Ігор Петрович, розвернувшись у дорозі, супроводжував тіла загиблих у Харківський центральний морг для вскриття. На вулиці тоді стояв 27-градусний мороз. Вантаж з “200” прийшлося вночі на морозі перегружати в інший рефрежератор – поламка вивела з ладу спеціальний автомобіль. Ось таким чорним Різдвом, найтяжчим у житті для багатьох, розпочинався непростий рік.
І чорним понеділком 12 січня увірвалося у надто складну нашу, ще не зовсім влаштовану армійську службу. Світла душа лейтенанта Ярослава Чомка, терапевта-майданівця з Івано-Франківська, взявши на себе удар, відвернула велике лихо, що нависало над усіма нами у розташуванні лікарні. Борсалися тоді, як могли. Багато чого не розумілося і не моглося. Роботи довкола ставало більше і більше. Особовий склад розмістився у семи палатах трьох відділень двох лікарень... Харчоблок, невеличкий і по-новому облаштований, знаходився за квартал від основного розташування. А нове виділене приміщення колишньої залізничної поліклініки стояло поки що пусткою без води і тепла. За сприянням міської влади дружно працювали бригади ремонтників, щоб під'єднати будівлю до загального постачання електроенергією, водою та теплом. Добрим та надійним куратором нашого облаштування неодноразово виступав Анатолій Васильович Кліщ, для якого, здавалося, не існує невирішуваних питань. Щоранку відповідальний посадовець заїжджав в медроту, наче вже на свою другу роботу, і безкорисливо й терпляче допомагав нам всіляко у круговерті ремонтних та побутових проблем. Кожного дня доводилося переносити безліч ящиків, коробок, мішків з медикаментами, продуктами, теплими речами... І при цьому одним виїжджати на передові позиції згідно бойових розпоряджень і другим приймати на санпропускнику ЦРЛ потік поранених, що стабільно зростав... Кульмінаційним моментом першого місяця стало 27 січня, коли гради влучили у Світлодарську лікарню. І незважаючи на транспортний колапс, вдалося перевезти цивільних пацієнтів та кількох медиків до Артемівська. Відтоді в нашому підрозділі з’явилася операційна медична сестра Світлана Капьонкіна, висококваліфікована, старанна та життєрадісна жінка. Того непростого дня безперервний практично підвіз ранених бійців, паралізованих пенсіонерів, жінок з малими дітьми, біженців з клунками... Була свідком такої зворушливої сцени. На подвір'ї лікарні зустрілись випадково рідні: брат – поранений з-під Дебальцево боєць, – і сестра, з малою, дворічною донечкою. Оскільки евакуйовували спочатку тільки військовослужбовців, то солдат, уступивши своє місце, просив слізно забрати сестру з дитиною. Координатор спочатку не погоджувався, а потім все ж таки дозволив. Чергували тоді через ніч, тобто спали через добу. Люди від утоми падали з ніг... Один молодий нейрохірург, що прибув на підсилення лікарям ЗСУ, у телефонній розмові у коридорі на сходах комусь нервово зізнавався : “Ты даже не представляешь, в какой я заднице!”. Наша перша ротація в порівнянні з новими випробуваннями здавалася легкою прогулянкою. Пригадую, що неодноразово доводилося засинати з їжею в руках... Не покидало відчуття загальної безповоротної приреченості... Проте найбільші втрати чекали нас попереду. Двоє медиків – санінструктор Сардарян Алік та хірург Срібний Вадим – опинились в оточенні в Дебальцево. Ввечері 9 лютого по дорозі на Дебальцево на фугасній міні підірвались наші побратими, що намагались їх виручити – троє з них загинули у перестрілці через засідку. Не повернулись з бойового завдання Задорожний Василь Богданович, Логунов Дмитро Анатолійович, Овчарук Максим Валерійович. Того ж дня в іншій сутичці з сепаратистами пропадає без вісти наш аптекар Кацабін Сергій Борисович. З великими зусиллями виходять наші хлопці з оточення 18 лютого. Тіла ж загиблих було знайдено та ідентифіковано 23 лютого, а ховали героїв зі всіма почестями у Львові 25 числа. Про Сергія невідомо нічого до цих пір.
Як розповідали вцілілі танкісти з 128-ї бригади, що коли зупинялися старі танки, і не було вже як відстрілюватися з броні, наступав жахливий момент: по них просто їздили, не стріляючи, а тільки чавлячи. І під ворожими гусеницями окремо заминалися у землю відірвані ноги, руки, голови... Як на полі після бою лежали одні напівтіла...
Надзвичайно вразив одного разу прикрий випадок пізнього вечора на санпропускнику, коли доставили одного контуженого бійця, що голосно щось викрикував незрозумілою мовою. Молодий ще зовсім чоловік, високої статури, у світлого кольору комуфляжній формі, у розпачі кричав, немов бився з кимось, гатив по автівці, яка його привезла, зі словами: “Зверь, вставай! Зверь, вставай!”. З'ясувалося згодом, що бідолаха після контузії шукав на полі бою відірвану від вибуху голову вбитого командира, до кінця не вірячи у смерть друга. Наш парамедик Паша Скшетуський декілька годин буквально не відходив від нього, як тільки можна заспокоював-розраював.
Серед глухої січневої ночі привезли молодого бійця – Кабанова Геннадія, 1991 р.н., з пораненням плеча. Коли роздягнули його лежачого на носилках, він був схожий на підбитого горобчика – покірний, смиренний зі своїм недитячим болем, худенький, з пошматованими до крові тоненькими брудними пальчиками, а поруч – його довго непраний з окопів одяг... Всім присутнім тоді на чергуванні солдатик годився в сини. Хотілося якось захистити, пригорнути, зігріти і вберегти цю чиюсь дитину. Не можна було без сліз дивитися на подібне... Подія з молодим пораненим була мінорним закінченням одного того втомливого дня.
Хочу запитати нинішнього начальника медичної служби всієї Нацгвардії, про що він думав і чи давав оцінку своїм словам та діям, коли свідомо перешкоджав та затримував наш виїзд в АТО, не посприявши абсолютно ні в чому у забезпеченні медичної роти згідно посадових інструкцій, адже було визнано, правда, значно пізніше, усіма, що без нашого підрозділу в той час на Артемівському напрямку був би повний завал. І коли він приїхав до нас через місяць начебто з перевіркою, а насправді антикорупційний комітет разом з журналістськими розслідуваннями розхитали під ним владне крісло, і той шукав якогось порятунку, то по інерції, прискіпуючись, навіть не поцікавився, як істинний керівник, в першу чергу, долею щойно загиблих, пропавших без вісти, поранених, що безліч пройшло через руки медиків роти, не поцікавився вже частково подоланими побутовими й організаційними труднощами у лютому, а вишукував навмисне у щойно обладнаних палатах термометрів, цікавився потоками гуманітарної допомоги, безпідставно у всьому звинувачував в присутності підлеглих командира роти. І як наступного дня, 11 лютого цей переляканий посадовець на генеральській посаді, так званий офіцер стояв навпроти нашого шпиталю на перехресті і з неабияким страхом (мабуть, пожалкував, що так необачно приїхав туди, де запахло смаляним) просто перекошено споглядав, як наші екіпажі, у числі яких були і жінки, швидко грузилися по машинах, щоб вирушити на Дебальцево, де наші здійснили спробу прориву і є поранені. Господи, помилуй, бо мені захотілося просто тоді його застрелити. За те, що на Майдані стояв навпроти за 500 гривень на добу, а після Революції Гідності, залишившись працювати у теплому кабінеті Головного управління НГУ, не тільки дозволяв собі негарно висловлюватися, зокрема мені у вічі, про весь Майдан, але і пальцем не поворушив, щоб стало кращим медичне забезпечення бійців ввірених йому за посадою підрозділів. За те, що і досі не покаявся, не визнав і своєї в тому важкої провини перед тисячами вже загиблих. За тих хлопців, що стікали кров'ю без аптечок, носилок, джгутів, без машин... За тих, хто за себе ніколи вже не скаже... не попросить... не спитає і не буде справедливо вимагати... Для нього людське життя – це тільки цифра у написаних для нього і під нього законах. Подібні йому – це злісні саботажники та невиправні агенти іншої країни, сусіда-агресора, це наші вороги, які присмокталися і безсовісно цинічно п'ють кров з народу України. Чи немає його власної в тому вини, що вже під Верховною Радою аж ніяк не було забезпечено медичний супровід багаточисельної акції 31 серпня, коли від ран загинули молоді нацгвардійці?! Однак це все не завадило теперішньому гарантові Конституції напередодні свята Захисника Вітчизни представити цю людину до Почесного звання – Заслуженого лікаря України, до речі, єдиного у всій Нацгвардії.
Але світ не без добрих людей. І тоді 12 лютого, в епіцентрі випробувань, ми отримали величезну підтримку з міста Житомира – головний лікар обласного дитячого будинку, Заслужений лікар України Урсуленко Світлана Володимирівна у супроводі своїх рідних спорядила та привезла новий реанімобіль, дбайливо завантажений до самого верху і ліками, і продуктами, табуретками та душовими кабінами, віниками та хлібом, водою та салом... А найголовніше – освячені владикою Гавриїлом дві ікони Казанської Богоматері, обереги міста Артемівська. І, мабуть, саме це допомогло пережити наступний день – обстріл міста, коли високо в повітрі ревіло металом і люди, яких застало на вулиці, тікали врізнобіч. Тоді вперше у своєму житті двічі спускалася у бомбосховище, в бронежилеті та касці. Думалося тоді, що це межа незвіданих досі у випробуваннях вражень, проте попереду наближалося 18 лютого.
У криваву річницю розстрілів на Майдані з Дебальцівського котла проривалися неймовірними зусиллями дві з половиною тисячі бійців на ста п'ятдесяти одиницях техніки. До першої години дня було зареєстровано рекордне число потерпілих – 190 бійців, яких нескінченним конвеєром підвозили до Артемівська вцілілими. Бувало, що вантажівками просто насипом... по колесах яких капала солдатська кров.
Того непростого дня весь особовий склад був піднятий по тривозі, всі були при ділі. Людей прибувало все більше і більше. Лікарняне подвір'я було заповнене вщент. Пропускалися тільки військові та медичні машини. На дорозі перед ворітьми зібралося багато репортерів, вітчизняних та іноземних. Наші дівчатонька з приймального відділення – Лариса Мосіндз, Ліля Зінковська, Галя Головій – уважно вдивлялись і вслухались у кожного, бо треба було чітко записати дані та швидко розподілити потік потерпілих людей. Хто міг сам йти і мав легке поранення, тих тимчасово відводили у розташування медичної роти. Хто потребував операційного втручання, піднімали в хірургію чи травматологію ЦРЛ. Одночасно відбирали готових та стабілізованих на евакуацію, що здійснювалася реанімобілями та гелікоптерами. Всім цим непростим процесом, крім нашого командира, керував координатор ЗСУ Сергій Борисович, про якого до цих пір згадуємо з теплом.
Для мене цей незабутній день пройшов у відділенні травматології на 4 поверсі. Разом зі мною з наших людей там цілий день працювали прибулі до роти помічники – полтавчанка Юля Зінченко і львів'янин Юра Садига (Чуб), а всіх людей було дуже багато: штатні медики, лікарі з інших відділень, місцеві волонтери, студенти медучилища. Ми розрізали одяг на поранених, одягали їх після операції, пакували їхні вцілілі, ще придатні речі, слідкували за документами, грошима, виносили у мішках забруднений, порізаний одяг, непридатне вже взуття...
Війна не розбирає ні старого, ні малого, не милує як солдатів, так і офіцерів. У той день у потоці скривавлених тіл впізнала в передопераційній знайомого з вигляду ще з літа полковника. Пригадала, що при першій зустрічі подивувалася, що офіцер у такому званні має лише сорок років. І ось нова зустріч при таких обставинах. Олексій Володимирович Донов (написано було на добротному жетоні) також упізнав мене. Під час виходу їхньої частини під прицільним вогнем чоловікові сильно роздробило стопу, його готували до ампутації. Незважаючи на пекельний біль, полковник терпляче зносив свої муки. Просив дізнатися про долю свого товариша, з яким вибиралися в одній машині, також полковником. Дещо пізніше, у сусідній палаті розмістили і Винокурова Дмитра Валерійовича, що втратив ногу до коліна. Ці два достойних воїни у своєму поводженні за таких нестерпних для них умов повели себе стосовно до життя підлеглих, оточуючих, один до одного найвищі людські якості, притаманні справжнім офіцерам.
До пізнього вечора місто наповнювалося бійцями. Місцеві люди організовано по телефону розбирали по своїх домівках їх митися і переночувати. Близько шестисот хлопців прихистили артемівці. А у приміщенні нашого шпиталю хлопці ночували кругом: на всіх коридорах, на всіх поверхах, навіть на горищі. Розчулено дякували за гарячий чай, теплі шкарпетки, шматочок мила... Воістину, світ війни простіший, ніж звичайне життя, хоча на ній буває не тільки жахливо, а ще й примітивно, вбого і бридко, та одночасно красиво.
Того дня народ наш переживав вкотре Христові муки. Дорога відплата і гірка спокута. Україна не тільки у вогні, але і у крові! Світе, почуй нарешті!
Наступних два дні вцілілі хлопці не мали притулку. Виглядало, наче у влади не було вже ніякого плану на тих, хто вижив. Торішня влада допустила розстріл Небесної Сотні, нинішня легковажить вже тисячами.
Невдовзі доля подарувала нагоду познайомитися з Володимиром Володимировичем Буровим, медиком з передової, з 43-го батальйону, народним цілителем з Кривого Рогу. Скільки цікавого розповідав цей досвідчений воїн світла про себе та своїх хлопців! Родословну свою знає до дванадцятого покоління, сам з династії знахарів, щоранку вдосвіта з молитвою долає 12 кілометрів, обходячи тричі довкола розташування підрозділу. Як висновок – не було зовсім довгий час бойових втрат. Лікує своїх підопічних і трав'яними чаями, і добрим словом. За позивним Шаман казав, що все мусить бути добре в нашого народу.
Ми витримали і пережили важку зиму. Весна з теплом принесла надію на не за горами жадану перемогу. Проте пройшло у начебто перемир'ї гаряче літо, минає по виборах вже золота осінь, і знову на порозі у невідомості зима. Що принесе вона в український дім?
Медична рота залишається далі нести службу у прифронтовому Бахмуті, збереженому у війні місті, що має виняткову ауру, багату історію, славиться працьовитими людьми. За десять місяців служби створена унікальна електронна та видрукована база даних відповідної обліково-медичної документації, що відображає кількість, характер та причину звернень, шляхи подальшого лікування та евакуації військовослужбовців не тільки Національної гвардії, але і ЗСУ, СБУ, підрозділів прикордонної служби. При цьому всіх українських бійців забезпечували у можливому обсязі наявними медикаментами, одягом, харчуванням, засобами гігієни... Викристалізований колектив, невеличка модель ланки громадянського суспільства, у якому несли та несуть службу уродженці та жителі 15 областей України, кілька подружніх пар, двоє рідних братів, три однокурсники, дві мами та два тати зі своїми синами... Совістю роти називаємо товариша лейтенанта, водія – ординатора Андрія Харитоновича Ткачика та старшину Олександра Вікторовича Лавренка.
Не одну сотню бійців стоїчно годували наші дівчата: Оля, Саша, Любов Арсентіївна – з прилаштованої кухні залізничної лікарні, безперервним потоком там смачно могли поїсти у найскладніший період всі підряд військовослужбовці. Уклінно дякуємо всім людям, які у найважчі моменти протягали нам руку підтримки. Принагідно тут згадати про сподвижницьку роботу столичних науковців з ДУ “Інституту Травматології та ортопедії НАМН України” — Костюка Анатолія Никифоровича та Сивака Миколу Федоровича, які в якості волонтерів під час відряджень працювали в операційній і своєю лікарською майстерністю врятували здоров'я багатьох бійців та цивільних людей. А київська мільйонер, донечанка за походженням, Ірина Олегівна щедро відправила не одну вантажну автівку з необхідними речами, меблями, холодильниками, стелажами, коли ми тільки облаштовували закинуте приміщення. Про Капелана, Змія, Удава, Одесу, стоматолога Головія знають чи не у всіх ближніх бойових підрозділах. Серед нас є поети, аудитори, спортсмени, співаки і вже п'ять депутатів місцевих рад. З дівчат би з трьома пішла навіть у найскладнішу розвідку – з Лілею, Мирославою, Оксаною. Наш госпіталь неодноразово відвідували головні військові хірурги Верба Андрій В'ячеславович та Заруцький Ярослав Леонідович, народний депутат Корчинська Оксана Анатоліївна. Неодноразово виручав нас у скрутні моменти побратим по Майдану Гук Андрій Петрович, столичний нейрохірург, виділяючи кошти на медичні костюми та заправку автомашин. А друг нашої сім'ї Мельник Мирослав Дмитрович зі Львова декілька разів сам приїжджав до нас сюди з необхідними товарами армійського вжитку та щедрими дарами людей з мирної землі. Треба сказати, що серед простих людей і далі панують почуття товариськості, взаємопідтримки, і саме на цьому тримається оборона держави у прямому та переносному сенсах. І найбільше у цьому, як на мене, заслуга саме львів'ян, що у душевній щирості й щедрості вміють дружно працювати та навіть у біді співати.
У актовій залі багато разів виступали славетні митці, письменники, співаки, композитори... Вже більш-менш налаштований у приміщенні побут та порядок... є певний досвід і набута практика. Наш підрозділ знають навіть за кордоном, звідки підтримують та посильно допомагають у цій незрозумілій, гібридній війні.
Складаємо щиру подяку колективу Українського католицького університету, що з Австрії через Львів за сприянням отця Петра навесні допомогли обладнати палату інтенсивної терапії, а також отримати щедру гуманітарну допомогу у вигляді теплого одягу, дефіцитних медикаментів, медичного обладнання, миючих засобів...
Неоціненний внесок у життєдіяльність госпіталю внесли українці італійської діаспори, що через пані Ірину декілька разів підтримували нас. Легендарна рота, до речі, залишається такою єдиною досі. Осередок українства, лігво бандерівців у прифронтовій зоні. І консолідуючу роль командира – лідера у цьому всьому важко переоцінити – його завдання й місія, як у вожака пташиної зграї, найдужчого та найсильнішого, – розсікати своїми грудьми повітря, щоб легше було тим, хто летить позаду, щоб навіть кривенька качечка була здатна у гурті подолати потрібну задану відстань. У затишній, оздобленій іконами та вишиваними рушниками капличці, що з'явилася біля будівлі госпіталю перед Великоднем стараннями народних умільців з Івано-Франківщини, охрещують військові капелани дітей і майже щонеділі проводять службу Божу – ”…За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!”
Gismeteo 
