Треба сказати, ім’я Миколи Мельничука притягує до себе достатньо різнополюсних думок. Хтось відверто захоплюється його характером, стабільним авторитетом, а дехто – навпаки. А ми спробуємо «розкрити» його для себе, поспілкувавшись зі Старокостянтинівським міським головою за чашкою чаю.
— Миколо Степановичу, вчетверте бути обраним міським головою – своєрідний рекорд. Як самі розцінюєте чергову перемогу – не було серйозних суперників чи й справді кількість ваших симпатиків у Старокостянтинові переважає?
— Конкуренти були. Була й непроста боротьба, адже окремі опоненти вдавалися до брудних технологій. Я на такі виклики не реагував. Бо завжди залишаюся прихильником здорової конкуренції.
Як і в кожному домі, у місті також має бути господар. Хорошого господаря завжди помічають. І жителі нашого міста бачать, як змінилося воно в останні роки на краще. Для мене розвиток міста — головний пріоритет.
— Але ось уже два десятки років нас змушують жити за правилом: купи-продай. Таке враження, що різні плази, гіперсупермаркети, які витіснили потужні заводи, мають стати порятунком. Хіба у такій ситуації можна говорити про розвиток, перспективи?
— Так, був час, коли й у Старокостянтинові підприємства зупиняли роботу. Але ми зуміли віднайти інвесторів, доклали максимум зусиль, щоб ситуація змінилася. Якщо в деяких містах від колишніх заводів залишилася тільки назва, то у нас виробництво відродилося. Реконструйовано за сучасними технологіями молочний завод — дуже великі кошти вкладено у це підприємство, і його продукція сміливо конкуруватиме з європейською. Також повністю оновлюється цукровий завод. До речі, підприємство будує власну ТЕС, як альтернативу газопостачанню. Також відбувається реконструкція заводу залізобетонних шпал. Попри те навіть вдалося за нинішніх умов збудувати нове підприємство — акумуляторний завод. Зараз тут трудиться майже 200 чоловік, але кількість робочих місць зростатиме. У минулому році введений в дію і новий елеватор.
Люди цінують створену для них можливість працевлаштуватися у рідному місці і, зрозуміло, підтримують ці зрушення. Як відомо, вдалося зберегти військові частини у Старокостянтинові. І навіть у цей час зводяться будинки для сімей військовослужбовців.
— Хоч Вас, Миколо Степановичу, сповна можна вважати міським жителем, але путівку в життя, мабуть, давало село?
— Так. Моє рідне село носить назву Криниця. За історичними даними, у ХІІ столітті тут пролягали торговельні шляхи. Були у Святій Криниці, як тоді називалося селище, церква, монастир. Славилося воно і тим, що тут зберігалася чудотворна ікона Божої Матері з немовлям на руках.
Та одного дня вороги вщент спалили Святу Криницю. Жителі втекли, рятуючись, у сусіднє село Лисинці. Там же переховували ікону. А через кілька десятків років стали повертатися у рідні місця, обживатися. Повернулася в село і чудотворна ікона. Кажуть, що пізніше її віддали на реставрацію. Де сьогодні вона – невідомо.
Я поставив за мету віднайти історичну реліквію і повернути її в Криницю. У цьому мені допомагають волинські та житомирські науковці, працівники музеїв. Маю надію, що таки вийдемо на слід цієї історичної пам’ятки.
Хоч і давно залишив батьківський дім, зв’язок з селом не пориваю. Коли був депутатом обласної ради, то домігся, аби в рідне село Криницю Старокостянтинівського району були спрямовані кошти на будівництво доріг. За мого сприяння зробили в селі ставок. Свого часу, коли очолював будівельну бригаду, то звели в селі тваринницький комплекс, зерносклади, зерносушарки…
Тут могили моїх рідних. І час від часу я знову проходжуся вулицями Криниці, спілкуюся з людьми.
— До речі, ким Вас хотіли бачити батьки, і чи збігалися Ваші дитячі мрії про майбутню професію з батьківськими?
— Чітко пам’ятаю, що коли всі дізналися про політ Гагаріна в космос, теж хотів стати космонавтом, як, мабуть, і більшість хлопців. Але то була, так би мовити, прохідна мрія. Бо з дитинства я знав, що повинен сам заробляти на шматок хліба. І не цуратися ніякої роботи.
Батьки мої познайомилися у поїзді, коли мама поверталася з розбудови Донбасу, а Степан Мельничук, відслуживши армію, прямував на Західну Україну, додому. Ця зустріч стала для них доленосною, і у рідні краї того разу батько так і не доїхав.
Значно пізніше я дізнався, що його справжнє ім’я — Петро. В юному віці був він воїном УПА. Але ті дуже складні часи змусили змінити ім’я, піти служити в Радянську армію і, врешті, поселитися на Старокостянтинівщині. Працювали мої батьки в колгоспі. Мама важко хворіла. І коли мені виповнилося 13 років, померла, залишивши сиротами четверо дітей. З нами проживали ще й двоє дітей материної сестри. Щоб нагодувати усіх, батько трудився день і ніч. У нього було велике бажання, аби діти не пухли з голоду, мали таку-сяку одежину і головне — виросли не злодіями, не ледарями, а добрими людьми.
Кожен з нас пішов своїм шляхом, життя будував власними руками. Після закінчення школи я відслужив в армії. А потім у моїй трудовій біографії було чимало нових сторінок. І кожна – цінна, бо черпав досвід, знання, які мені знадобилися у житті. Я не сторонився тяжкої роботи. Довелося бути і простим їздовим, і трактористом, і водієм у колгоспі. Пізнав, що таке робітничий клас: працював на заводі «Катіон» у Хмельницькому, на «Металісті» у Старокостянтинові. Пройшов шлях стропальника, технолога, майстра, виконуючого обов’язки начальника цеху. Пізніше понад шість років займався фермерством. Це була нова для мене справа, і я засів за літературу, дізнався про всі препарати захисту рослин і тощо. Орендував 36 гектарів саду, 15 гектарів відвели під овочівництво. Треба сказати, що господарство мало успіх — був збут продукції, люди отримували високі зарплати...
І коли, як вже згадав, працював разом із будівельною бригадою, намагався досконало вивчити справу, вмів проектувати, кошторис скласти. Коли згодом був призначений на посаду начальника жеку,
пригадую, на прийом прийшов ветеран із проханням відремонтувати балкон на третьому поверсі. Пообіцяв, що все зробимо і дав завдання своїм спеціалістам. Минає місяць, другий. Знову приходить цей чоловік і каже, що нічого не зрушилося з місця. Кличу до себе заступника, майстрів. Приїжджаємо на місце з усіма будматеріалами. Я узяв собі одного підсобника і за кілька годин своїми руками перекрив балкон, «обшив». Коли колеги побачили, що я таки тямлю в роботі, вже ніколи не шукали відмовок і знали, що спитаю з них суворо.
— А, як гадаєте, підлеглі Вас побоюються?
— Чого мене боятися? Даремно я ніколи не «наїжджаю», а за добрий результат в роботі – обов’язково похвалю.
— Ось Ви розповідали, що займалися певний час приватною справою, знаєте і «смак» державної. Не жалкуєте, що працюєте на когось, а не на себе?
— Повірте, я ніколи не переймався багатством і якимось підвищеним комфортом. Жив у двокімнатній хрущовці загальною площею 38,5 кв. м, коли прийшов на посаду міського голови, і тепер у ній мешкаю.
Хтось, правда, намагався поширити плітки, що в мене будинок на Гавайських островах. Кажу: хто знайде його – одразу подарую.
Не розкіш головне в житті. Ми голими прийшли в цей світ і ні з чим підемо.
— Те, що про Вас пліткують, зачіпає?
— На побрехеньки не реагую. Інакше ні працювати, ні жити не зможеш. Знаю, що кожен судить відповідно до своєї розбещеності.
— А ворогів у Вас, Миколо Степановичу, багато?
— Я дивлюсь на це з іншого боку і завжди кажу: в мене багато друзів.
Навряд чи можна назвати ворогами тих, хто мислить інакше, хто не поділяє твоїх поглядів. Ці люди, швидше, опоненти. А взагалі мій принцип такий: не шукай ворогів, а шукай друзів.
— Так ось саме від ваших друзів довелося чути, що Микола Мельничук — великий шанувальник гумору і любитель розіграшів.
— О, розіграші я справді люблю. Першого квітня, у День сміху, на мій «гачок» потрапляє з добрий десяток знайомих. Якось стався прорив на свердловині, бригада майстрів усе полагодила, водопостачання відновили. А через кілька днів — перше квітня. Дзвоню керівнику: «Віталію, знову прорив». — «Біжу!» — вмить відповідає. І вже там, на місці, згадує про День сміху.
А на відпочинку з друзями і без цього жартуємо. Тільки й чекаєш, що хтось «підловить».
— Мабуть, на полюванні таке практикуєте?
— Ну, на полюванні я був загалом разів два-три, не більше. У минулому році взагалі працював без вихідних.
А дотепні жарти, анекдоти, гумор — люблю з дитинства. І знаю, хто наділений цим почуттям, не таїтиме у собі жовчі, злості, підступності.
— Якийсь улюблений анекдот розкажете?
— Їх багато. Але один розповім. Приходить кум до кумів. Господиня накрила на стіл, чоловіки чаркують, гомонять. Згодом кума каже до дітей: «А йдіть-но, послухайте, про що вони говорять». — «Про якихось дівчат», — відповідають дітлахи. «То добре», — каже жінка. Через якийсь час — знову: «Йдіть, послухайте». — «Про роботу, мамо». — «О, пора розганяти ті посиденьки…»
— Мабуть, це вже міцна українська звичка, що при будь-яких застіллях все одно мова заходить про роботу. Але цікаво і те, що, кажуть, аби вирішити якусь важливу справу, варто сісти за один стіл.
— З власного досвіду скажу, що «стіл» — це не обов’язковий атрибут успіху. Значно важливіше знайти переконання, вагомі аргументи в розмові. А для цього треба досконало знати питання, тоді й буде бажаний результат.
За всю свою діяльність на посаді міського голови хабарів нікому не давав, могоричів не возив. Вирішення справ у такий спосіб — не мій метод.
— І попри те навряд чи хто заперечить, що коли у високих кабінетах зустрінеш земляків, то часто саме вони стають підмогою там, де треба заручитися підтримкою високих чинів.
— І дуже добре, коли земляки йдуть назустріч і допомагають. Знаємо, що в Києві працює Хмельницьке земляцтво, серед представників якого є і старокостянтинівці. Річ у тім, що посадовцям мого рівня дуже часто доводиться «вибивати» кошти для міста, для будівництва об’єктів, доріг, подібного. І коли бюрократичні, інші перепони допомагають долати земляки, це позитив, насамперед, для жителів міста. Ось хоча б спорудження очисних споруд поблизу автовокзалу № 2. Було важко, але це питання вдалося вирішити, мікрорайон тепер буде з очисними.
Хто знає мене, підтвердить, що я впертий і цілеспрямований. Обов’язково знайду спосіб реалізувати задумане. Коли ще був обраний депутатом обласної ради і працював у бюджетній комісії, то, пригадую, ніяк не хотіли давати погодження про виділення коштів на Старокостянтинівський район. Завтра — сесія, мав прибути до нас міністр фінансів Мітюков, а Мельничук уперся і до хрипоти доводить, що кошти необхідні вже тепер, а не колись. І мені таки пішли на поступки.
— У кожної людини є свої недоліки. Які вони у Вас?
— Мені важко говорити про себе. Але, мабуть, я буваю надто жорстким, коли зустрічаю безвідповідальність, і коли відстоюю свої позиції. Тому навряд чи це можна вважати значним недоліком.
— Бачу, на столі у Вас Біблія. Це своєрідний реквізит робочого кабінету, чи все-таки знаходите час почитати?
— Я віруюча людина, ходжу до церкви, мрію, як і більшість, про єдину помісну церкву, щоб українці молилися рідною мовою.
А Святе Письмо усім нам хоча б іноді треба перечитувати. Буває, щось мучить тебе, не дає спокою, не знаєш відповіді на запитання. Відкриєш, почитаєш і можеш «прозріти».
— А ікона Миколи Чудотворця на стіні…
— Це подарунок колишнього Хмельницького міського голови, нині нардепа, Сергія Івановича Мельника. Вона для мене — оберіг.
— Чого категорично не зможете прийняти у своєму житті?
— Повернення України до колишнього режиму і зради великій ідеї. Під час Революції гідності старокостянтинівці розмістили на Майдані намет і стояли до завершення. Мені довелося виступати перед громадою в один із найгарячіших днів. І ті відчуття залишаться зі мною назавжди. В ім’я пам’яті полеглих побратимів не можна зрадити святій ідеї.
Чуємо про те, що нині багато розчарувань у людей. Але ж берімо до уваги інше: субсидії у такий важкий час надають, зарплату, пенсії виплачують — не кістками, не цукром, як колись. А скільки автомобілів з’явилося на вулицях! За хорошими кваліфікованими робітниками сьогодні «полюють» багато підприємств. Хочеш заробляти — армія за контрактом дасть цю можливість. І безвізовий режим таки запровадять у нас! Я вірю, що все буде добре, треба лише трохи потерпіти.
— Якби була можливість змінити життя, яку б сторінку в ньому переписали?
— Залишив би все, як було і є. Кожна невдача — це урок. Кожна спроба — це досвід. І все, що даровано Всевишнім, треба сприйняти і цінувати. Я ніколи не проживу чиєсь життя. Тільки своє...
— Дякую за чай.
Gismeteo 
