Замість того, щоб після закінчення у червні 1941 року Ржищівського педучилища вирушити за розподілом до Акерману (нині це Білгород-Дністровський — авт.) 18-річний уродженець села Великий Букрин Іван Бабак 22 червня 1941 року змінив мирну професію вчителя української мови і літератури на військову і добровольцем пішов на фронт. Він пройшов усю війну від початку і до кінця — 1418 днів і ночей.
Сьогодні генерал-майор — інженер танкових військ Іван Іванович Бабак мешкає у скромній трикімнатній «хрущовці». Він легенда Хмельниччини — танкіст, найстарший ветеран, визволитель Проскурова.

Він брав участь у багатьох військових операціях. Курсантом Київського танко-технічного училища      ім. маршала Тимошенка тримав оборону Києва по правому сектору Брест-Литовського шосе. Літом 1943-го, вже лейтенантом, техніком по ремонту танків 111-ї танкової бригади 25 танкового корпусу Західного фронту, брав участь у Курській битві, де отримав перші важкі поранення та першу медаль «За відвагу».
Ось що згадує він про битву: «Мені вже, слава Богу, багато років, але я не можу забути цієї битви. Це було справжнє пекло! Повітря і земля тряслися від грому гармат, постійних «Ура!» атакуючої піхоти, стовпи землі, яка злітала доверху і залишалася висіти чорною масою попереду, справа, зліва, позаду..., чорний дим палаючих танків, спека, сморід... Танкова броня плавилась, а радянський солдат вистояв, вижив і пішов уперед, знищуючи фашистів. Це залишається у пам’яті на все життя!»
— Між боями, коли траплялася рідкісна нагода поспати, бачив своє дитинство, найперше — матір, солодшав сон, коли згадував її обличчя, — зазначає Іван Іванович. — Мама рано пішла з життя, залишивши трьох дітей на виховання батька. Лише змикалися очі, снилося рідне село Великий Букрин, що на Київщині.
З молодих років Івану Івановичу довелося пережити чимало, тому й у бою був міцний, як скеля. Та, на жаль, не обійшлося без поранень, зокрема під час Курської битви отримав поранення у спину.
Потім майже весь 1944 рік і до перемоги Іван Іванович брав участь у звільненні Прибалтики. Так, влітку 1944-го Іван Бабак, вже на посаді заступника командира роти з технічної частини брав участь у 7-місячній битві за місто-фортецю Нарва. Це окрема, «чорна» сторінка його пам’яті, і таких — «чорних» — потім було чимало!
— Пригадую, як за 15 днів наш полк втратив три склади бойового парку — три танкових полки в людях і техніці. Ці бої до найдрібніших деталей я бачу і донині. Ми прорвали лінію «Пантера», яка прикривала місто Нарву і західний берег річки Нарви, та почали штурм лінії Таненберг. На п’ятачку оборони 50 на 40 км воювали 2 ударна і 8 та 59 загальновійськові армії. Праворуч від нас Фінська затока, звідки
5-6 німецьких кораблів постійно лупили по нас     300-мм снарядами, у воронках від яких міг запросто заховатися танк. Лише обійшовши ворожі сили з тилу, ми змогли звільнити Нарву. А вже восени 1944-го брали участь у наступальній операції, звільняючи Таллінн. Потім — десантна операція на островах Моонзундського архіпелагу, де ми форсували протоку Вяйкевяйн і найбільший острів Сааремаа 180 км довжиною та 80 км шириною.
Надважкими були бої за Ірбенську протоку. Німець впирався надзвичайно. Танкісти, а Іван Бабак вже був призначений командиром роти танків Т-34, били прямою наводкою в напрямку протоки, з наказом не пропустити морем жодного плавзасобу для підсилення Курляндського угруповання німців, а це були заблоковані в котлі 16 і 18 армії групи «Північ». Тривали дуже важкі та виснажливі бої. Німці не здавалися.
— Прийшов переможний травень, настало 9 число, наші радисти, телефоністи вже сповістили усіх про перемогу. Та для нас День Перемоги настав лише 13 травня, коли наші війська розчленували німецьке угруповання на частини і таким чином примусили їх капітулювати. Ми тоді взяли у полон 7 фашистських генералів, 420 офіцерів, 54 тисячі 600 солдатів, заволоділи 58 танками, 1100 гарматами і мінометами та 320-ма автомобілями. Святкування Перемоги з парадом нам було призначено на 17 червня у Таллінні. Фотографія мого погруддя на Т-34 з параду тоді облетіла багато перших шпальт радянських газет.
Після завершення війни капітан Іван Бабак продовжив військову службу, закінчив академію бронетанкових військ. Довелося служити в різних військових округах. Разом з двома доньками та дружиною змінили 10 гарнізонів та 20 квартир. Довелось послужити у Забайкаллі, на Далекому Сході, в Німеччині, в Сирії. У запас Іван Бабак звільнився після 34 календарних років військової служби з посади заступника командира 17-ї мотострілецької дивізії з озброєння.
92-річний генерал переконаний, що найголовніше у житті офіцера — бути класним спеціалістом — професіоналом у своїй справі, бути кращим із кращих. Іван Іванович пишається тим, що усе життя любив важку гусеничну техніку, а саме свій рідний Т-34-85. Високе звання «майстер водіння танка», яке здобув під час одного з міжокружних змагань, він підтвердив за рік до звільнення у запас.
Крім того, педагог за першою освітою, Іван Іванович має літературний хист і виклав свою фронтову історію в книзі «С уважением к прожитому», де розповів про війну реалістично, так, що бере за душу. Ні жалю, ні лірики. Окрім свідчень, частина видання — чорно-білі світлини, на них — обличчя героїв, з якими його звела війна, фото дружини, заради якої, певно, вижив.
Ще Іван Бабак є самобутнім художником, у творчому доробку якого нині майже дві сотні картин, більшість з яких дарував і дарує друзям, близьким. Є вони нині у США, Канаді, прикрашають квартири друзів у Москві, Омську, Києві, доньки Наталі у Харкові...
Фронтовику дуже приємно, що про нього та його побратимів згадують не лише на свята.
— Нас постійно кличуть до шкіл, у коледжі, інститути та академії, — каже Іван Бабак. — Нам є що розповісти підростаючому поколінню. Вони переймають наші знання, нашу стійкість, і це відображається в подіях на сході. Розповідаємо про героїзм та високий патріотизм наших воїнів. Ви знаєте, в період війни ми щоденно втрачали до 20 тисяч воїнів, за годину близько 800, а за одну хвилину у 13 людей обривалося життя. Командир взводу на фронті в окопах виживав у середньому лише тиждень, командир стрілецької роти — 2 тижні, танкіст у бій ходив у середньому два рази. З фронту не повернулося понад мільйон офіцерів, це переважно молодші офіцери.
Така важка арифметика. Слава нашим воїнам та вічна пам’ять тим, хто віддав своє життя за звільнення нашої Батьківщини від гітлерівської чуми.