Із Михайлом Купчишиним зустрілися у Старій Синяві. Зазвичай пенсіонер добирається до райцентру пішки, хоча шлях із Теліженець й не близький — понад десять кілометрів. Хіба ж повіриш, що Михайлу Івановичу виповнилося дев’яносто три роки?
Не лише легкою ходою здивував довгожитель, а й розповіддю про свій життєвий шлях. Пам’ятає і дати, і роки усіх важливих подій. Згадував і фронтові дороги до дрібниць, наче вчора повернувся з війни.
Вже у вісімнадцять років Михайло став директором Старосинявської друкарні. Та недовго довелося йому займати цю відповідальну посаду. У перші дні війни евакуйовував майно — друкарські машини та шрифти — у глибокий тил. Повернувся, щоб з матір’ю попрощатися, бо на фронт збирався, а вона якраз занедужала, просила, щоб Михайло наглянув за чотирма дітьми — братами й сестрами, бо сама їм ради не дасть. “Батько помер ще у 33-му році, а я став для неї єдним помічником, — розповідав Михайло Іванович. — Під німцем жилося несолодко, хоча на кожну душу вділили шмат землі, але наче панщина повернулася. Селяни сіяли, збирали зерно й аж у Адампіль у млин його возили, та усе доводилося окупанту віддавати”.
У березні 44-го, після визволення рідного села Уласово-Русанівки, пішов на фронт. І відразу ж, у першому бою під селом Климашівка, неподалік Проскурова, був поранений. Підлікувався і уже з 547 стрілецьким полком стояв під Тернополем.
— Чимало полягло новобранців. Та які з них воїни? Тільки й уміли землю обробляти, — згадує Михайло Іванович. — Та й зброї не було. Не кожен з них гвинтівку отримав — голіруч йшли у наступ на ворога. А в Карпатських горах втратив свого побратима. Ми з ним якраз розмовляли, коли снайпер убив. Зачаївшись у горах, фріц не одному бійцю віку вкоротив. Мені вдалося цього снайпера вистежити й знешкодити. За це й отримав свою першу нагороду — “Медаль за відвагу ”.
Та й в ордена Червоної Зірки і медалі “За бойові заслу-ги”, які вгледіла на лацкані піджака, є свої історії. Бо дісталися вони у запеклих боях, коли форсував Віслу, визволяв Польщу. А далі наступ на Німеччину. Радість переповнювала, коли 2 травня 1945 року йшов вулицями Берліна. Сержанту Михайлу Купчишину якнайшвидше хотілося повернутися до мирної праці, але його полк рушив у Прагу, охоплену повстанням.
Ще понад рік служив в армії, і якраз на Михайла, у день свого народження, переступив поріг рідного дому й обійняв матір. Родина страшенно бідувала, у повоєнні роки теж лютував голод.
Свою дружину Поліну зустрів у сусідньому селі Теліженці, коли гостював у брата. “Якби вона мене не полюбила, то ніколи б з нею не оженився, бо не було б злагоди поміж нами, — продовжує Михайло Іванович. – Виховали двох синів і доньку. Вони вже пенсіонери. А я переконався: якщо троє дітей у сім’ї зростає, доля їх щастям не обділить”.
Де б не працював Михайло Купчишин: чи у колгоспі бригадиром, чи директором рибгоспу — завжди знаходив час для озеленення сільської місцини. З його легкої руки у Попівській долині з’явився кленовий парк, а край дороги тополі красуються. Та й на його обійсті ростуть кілька десятків ялин. “Хто садить дерева, той здоровим буде довіку,” — впевнений довгожитель Михайло. Він не уявляє свого життя без пасіки: ще у 47-му змайстрував перші вулики й донині займається бджільництвом. Вважає, що ці Божі комахи продовжують вік людини.
Я ж переконалася — ритм життя пенсіонера незмінний. Минають його дні у щоденній праці — уже й город засадив, сам куховарить, бо дружина через травму прикута до ліжка. “Хоча сім років тому була надія, коли Поліну прооперували, та все ж лікарі розвели руками — вік такий, що на одужання годі сподіватися”, — бідкався пенсіонер.
Проте жінка не нарікає на своє життя, каже, що не залишилася наодинці з недугою. Діти та онуки навідуються, а чоловік завжди поряд — і у радості, і у біді.
Уже біля воріт, коли прощалися з Михайлом Івановичем, він повідав про свої бажання й сподівання. Йому завжди хотілося, щоб українці здолали шлях до свого розквіту, й у нас запанувало щасливе й гідне життя, таке, як у країнах, що визволяв.
Він завжди мріяв поїхати у Польщу чи Німеччину, але це було так непросто і нелегко. І знову зблиснула надія. “Як запровадять безвізовий режим, то спробую вирушити в Європу,” — сказав мені чи жартома, чи всерйоз.
Проте найперше, чого прагне фронтовик, — миру Україні. Бо ж так і не вщухли бої на сході, а йому нестерпно щодня чути, як гине цвіт нації. “Ми уміємо боротися за свою землю, то й переможемо загарбника”, — упевнений Михайло Купчишин.
Gismeteo 
