Вже другий рік триває неоголошена війна на сході України. Оцінити її адекватно, сидячи в тилу і користуючись доступною інформацією, неможливо. Ймовірно, це можна буде зробити років через надцять.
Чому? Візьмемо, до прикладу, офіційні військові джерела. Вони про ситуацію на фронті, м’яко кажучи, недоговорюють. Чуєш: за зведеннями штабу АТО за такий-то день поранені один-двоє, вбитий — один. А медичний персонал прифронтових шпиталів у соцмережах волає про волонтерську допомогу, бо за цей же день хлопців у критичному стані або з важкими пораненнями надійшло в ДЕСЯТКИ разів більше. Приховується реальність, бо можлива дестабілізація? Тоді чому, запитується, допускається, щоб у тій же Інтернет-мережі сепарські сайти, з поміткою «ликвидирован укро-каратель», безкарно викладали фотографії загиблих захисників України з усіма біографічними подробицями, а проукраїнські ЗМІ цнотливо ховалися за безликими «двохсотими»? І це лише частка «надійного» тилу. Бо іншу частку складають такі собі «втомлені» від війни. Втомилися? Навідайтеся у найближчий шпиталь!
Нам ще треба буде дізнатися про справжні причини і наслідки війни. Цей жорстокий гібрид — наші біль і сором. Але це аж ніяк не зменшує заслуги перед Батьківщиною воїнів-героїв, патріотів, котрі нині захищають Україну.
При зустрічі з Василем Гапонюком із села Топірчики Ізяславського району без передмови запитала про передову. І, мабуть, так розбурхала спогади бійця, що він почав розповідати уривчасті, плутані, трагічні, а, подекуди, нелогічні фрагменти фронтових буднів. Виструнчити їх у звичну оповідь не вдавалося ніяк, бо не вкладалися вони у мирне мірило. Мій співрозмовник посміхався і запевняв, що в нього все добре. Однак за розкутою поведінкою приховував і важкий досвід боїв, і болючі спогади, які переповнювали душевну чашу страждань.
Потрапив Василь на Луганщину в одній із перших хвиль мобілізації. Пам’ятає, як почався обстріл блокпоста ворожими «Градами». Уперемішку з землею навсібіч летіли куски розпеченого металу, а від кукурудзяного поля за мить лишилася тільки січка. До сих пір стоїть перед очима зовсім юний 19-річний хлопчина з відірваною рукою.
А ще гіркіше від фронтових спогадів доймає коротка та вибіркова пам’ять штабістів. «На території частини, що базується у Львові, відкрили обеліск полеглим бійцям 80-ї окремої аеромобільної бригади. Однак прізвища багатьох хлопців чомусь на ньому не викарбували. Я зустрічався з ними, знаю, що загинули, а про них нічичирк, наче їх і на світі не було», — підсумовує колишній десантник. На жаль, рідні так і не дізнаються, де склали голови їхні діти чи батьки, бо хтось не вважав за потрібне порахувати, а скільки-то їх не повернулося з боїв. Так і блукають десь їхні неупокоєні душі.
Місцеве населення, за словами Василя, ставиться до українських солдатів по-різному. Буває, підійде бабуся та жалібно хліба попросить, а потім – проклинає.
«Ми — десантники, — веде далі. — У нас постійно змінювалося місце дислокації. Та одного разу до розташування пристрілявся ворожий снайпер. Ось такими бронебійними кулями цілив у хлопців. То я взяв в одну руку каску та зброю, в іншу – «бронік» і ходив туди-сюди, привертаючи його увагу, щоб він видав своє місцезнаходження. Чому тримав у руках? Коли куля такого калібру потрапить у бронежилет, то змінить траєкторію і розверне все нутро, а так лише прошиє тіло наскрізь».
Проте невдовзі в одному із боїв Василя Гапонюка важко поранило — весь бік зрешетило осколками. Прийшов до тями у харківському шпиталі (першому із чотирьох подальших – авт.). Здавалося тут, у тилу, загояться вкупі тілесні і душевні рани. Де там! Сон став нестерпною мукою та жагучим бажанням водночас. Щойно заплющував очі, — йшов у бій, а за тишею ховалася небезпека, яку відчував усім тілом. «Навіть удома спав не більше двох годин на добу», - гірко посміхається.
Після тривалого лікування повернувся на рідну Заславщину. Очікував, що тут «все для фронту, все для перемоги», а зустрівся із закостенілими бюрократами та байдужими владцями. До прикладу, ось уже тривалий час не може відновити документи, які згоріли під час обстрілу. Тричі збирав довідки для надання статусу учасника АТО, а їх тричі губили в лабіринтах кабінетів. Тричі! Гірко від того, що «туристи», котрі далі штабу носа не висовували, уже давно отримали всі звання та пільги. А тут знову починай все спочатку. Прийшов у такий жаданий мир і відчув себе чужим. І хоча рани ще ятряться, рветься до своєї бригади. Сумує за фронтовим братерством. Там, каже, все ясно і зрозуміло — є свої, є чужі. Війна проявляє визначальні нахили людини: у когось на «передку» проявиться цілісність натури, а в когось вилізе гниле нутро. Далі захоплено: «Знав я кулеметника років шістдесяти з гаком. Так він фору міг дати молодим. Моторний, такий, веселий, ідейний. Справжній!».
Лише один раз за час розмови обличчя Василя Володимировича просвітліло — коли згадав про чотирилапих вартових. Двійко бойових котів якнайхутчіше тікали до найближчого бліндажа перед початком обстрілу, сповіщаючи про небезпеку, чим, власне, рятували життя бійців.
Якось один із священиків сказав: «На війні виживають ті, про кого пам’ятають і безупинно з великою вірою моляться». Думається, люди, за своєю вічною непереробною роботою, швидко забудуть одіозних політиків та нечистих на руку чиновників, а пам’ятатимуть героїв, про яких варто написати в підручниках, аби й нащадки пам’ятали.
Gismeteo 
