Є дуже ємкий вислів: «Тарас Шевченко створив Україну, а Іван Франко заселив її українцями». Два пророки, яких дав нам Бог. Аби не загубилися ми у Всесвітній історії… Доля не щадила їх — вела через терни страждань і випробувань, але була і щедрою, нагородивши геніальним талантом. Звичайно, при житті вони себе такими не вважали. Іван Франко, байдужий до славолюбства, казав: «Я не геній, я звичайний чоловік». Додаючи при цьому, що він «для геніїв грядущих поле дикеє орав». Іншими словами, своєю невтомною сорокарічною працею український Мойсей прагнув лише вивести галичан, усіх співвітчизників із темряви на світло через освіту і просвіту («запліднити ниву життя»), самоствердити їх «у народів вольних колі».
Каторжний труд приніс плоди — на зораному полі нечуваним урожаєм заколосилася творча нива. Дотепер не можуть його зібрати — 50-томна спадщина, залишена спраглим до читання у 70-80-х роках минулого століття, виявилася далеко не повною. І ось франкознавці «Наукової думки» збирають духовні скарби із ниви Титана праці. Вже вийшло додаткових чотири томи, що дає підставу сподіватися: що нарешті матимемо стотомне видання творів Івана Франка. Дай Боже, щоб так сталося.
«Твоїм майбутнім душу я тривожу». Поет не лише зізнавався у зболених думках, а й творив заради майбутнього. Не по-дилетанськи, а на високому науковому рівні, який досі залишається актуальним. Скажімо, чи доводилося вам чути від фахівців, які би посилалися на економічні праці Франка? А його ж перу належить 181 твір з цієї проблематики! (т. 44) Чимало з них друкувалися на різних мовах, а отже, мали загальноєвропейське значення.
Послухаймо таку думку, співголосну із теперішнім часом: «… незалежність політична взагалі нічого не значить порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи прусака братиме і витрачатиме уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і прусак, лише про самих себе, а не про благо народу?» Іван Франко застерігав, що економічні проблеми в умовах державної незалежності будуть в Україні ще складнішими, ніж у колоніальний період. І роз’яснював чому. Одна з порад: майбутнє українського народу – в єдності наших сил і в праці наших рук.
Нам треба наблизитися до нашого мислителя, енциклопедиста, якого ще за життя називали «академією наук» або «університетом» в одній особі. Не для пустого хизування «я дещо читав», а для розуміння самих себе у контексті нації, України. Минулого генія не буває, бо він завжди сучасний. Маємо набратися з його колосальної спадщини не тільки повноти знань, а впертого завзяття у державотворенні, перейнятися франковим оптимізмом у досягненні поставленої мети.
Наведемо ще один приклад із публікації «Дещо про польсько-українські відносини. Відповідь п. Т. Романовичу на статтю «Хатні справи українців» (т. 46): «… Я незламно переконаний, що нам, як українцям… нема іншого шляху порятунку, як піднімати всі народні маси до національної і суспільної свідомості, до участі в цивілізаційному житті, а отже, до боротьби за ніколи не старіючі права людські, політичні й національні. Знання, талант, маєток, позиція і впливи не повинні, на мій погляд, бути привілегіями, що звільняють від праці в цьому напрямі, а навпаки, накладають більше обов’язків, які слід виконувати, відчуваючи тяжку відповідальність перед народом і всім його майбутнім».
Автор не ідеаліст, який літає захмарно і схлипує зневірено. Іван Франко – реаліст із раціональним розумом і гарячим серцем. Як літератор, науковець, політик, публіцист, він ніколи не ображав опонента і не підвищував голосу, впадаючи в емоції, не любив пустої балаканини і дріб’язкових дискусій. Мав за правило бути лицарем слова, постійно працювати і завжди самому вчитися. Він не виставляв себе зарозумілим, неприступним, пихатим. Був скромною і доброю людиною, з опечаленим поглядом, — надто багато болю носив у собі, чужого і свого; надто безжалісно й підло били-товкли чужі та свої. Та цей селянський унікум не зламався ніколи і за жодних обставин не падав. Хтось ізрік, що має «дротяні нерви». А він відповідав:
Ще те не вродилось
Остреє залізо,
Щоб ним правду й волю
Самодур зарізав!
Про себе не дбав. Не переймався тлінними благами. Виогнював дух — для бою, поступу, волі та щастя:
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Закликав: «Борітеся! Терпіть! По всій землі
Рівняйте стежку правді!»
«К чорту боязнь навісну!»
«Неправді й злу не потурайте,
В зневірі рук не покладайте».
Стверджував: «Нашим ідеалом повинна бути Русь- Україна». «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатися до нього…»
Нагадував: «Не маючи в душі свого національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общерускім морі, а ті, що лишилися на своєму грунті, попадали в зневіру і апатію».
Застерігав: «Московський урядник усюди одинаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і ніяк не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки!»
Просив: «Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити…»
Обурювався: «Право, сумління потоптані всюди…», «Красти, ошукувать всім буде вільно», «Чесних почнуть злодіяки тиснуть».
Мучився: «І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?»
Соромив: «Ми всі такі! Що в інших ганьби знак,
Се ми приймаємо, як хліб насущний!
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упідлились, ще й горді підлотою».
Журився: «Народе мій, замучений, розбитий».
Запевняв: «Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить».
Підбадьорював: «В нашій хаті наша воля,
А всім зайдам зась!»
Радив: «…нам усім, яко нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання».
Сповідався: «… А щодо себе самого, я завжди держався тої думки: нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ!»
«Зробив я те, що міг зробити.
Чи добре – не мені судити».
Вірив: «Встане мати Україна,
Щаслива і вільна».
Р.S. Обласна організація Національної спілки письменників України, Хмельницьке управління культури і туризму міської ради проводять масові заходи, приурочені Року Івана Франка.
У парку біля пам’ятника поету відбулася літературно-мистецька академія «Несе Франко нащадкам хліб щоденний». Перед старшокласниками ліцею № 17 і учнями школи №6 виступили Тетяна Чмир, завідувач відділу обласної дитячої бібліотеки, її колега по роботі Леся Романюк, письменник Петро Маліш. Він, зокрема, наголосив на тому, що Іван Франко не вважав себе ні велетнем, ні корифеєм літератури, а лише «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку». Будучи чоловіком скромним, поет говорив на своєму ювілейному святі з нагоди 25-річчя творчої діяльності: «Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам’яті будущих поколінь, але мені це байдуже; я дбав поперед усього про теперішніх, сучасних людей».
Капела бандуристів «Елегія» музичного училища ім. В. Заремби виконала кілька українських пісень. Ліцеїсти декламували поезію Івана Франка.
Gismeteo 
