Курси валют

Коли знайомишся з подіями і людьми воєнного покоління, нерідко душу охоплює велика повага, змішана із сум'яттям: як вони могли пережити усі випробування, усе лихо? І чи зуміємо ми, нащадки, винести правильні уроки із, здається, недалекого минулого?
Перед очима в мене безцінні документи – щоденник, листи, газетні публікації уродженця села Чотирбоки Шепетівського (колишнього Грицівського) району Андрія Гуменюка. Цей чоловік, за фахом і покликанням учитель, багато років викладав природничі науки: спочатку у Вінницькій області, згодом у Бутівцях, у Ленківцях Старокостянтинівського району. В Бутовецькій середній школі та Ленковецькій семирічці Андрій Федорович працював директором, здобув авторитет як фахівець у своїй справі та чудова людина. Відгуки про нього бережно зберігає в сімейному архіві донька – Неля Андріївна, яка проживає в Хмельницькому. Та йдеться не лише про варту пошани спадщину відмінного педагога, а й про історичну місію цієї людини, яка стала свідком і учасником Другої світової війни. Андрій Федорович був вперше мобілізований ще у 1939 році, у зв’язку з окупацією Польщі і необхідністю «захистити своїх братів на Західній Україні». Через кілька місяців він ненадовго повернувся до мирного життя, а в червні 1941 року знову був призваний – у горнило однієї з найжахливіших в історії людства воєн. З відступаючою частиною Червоної Армії потрапив під нищівний обстріл, а згодом в оточення під Лохвицею, що на Полтавщині. Звідти втік, з великим трудом дістався на малу батьківщину – в Чотирбоки, де до березня 1944 року працював у Вербіївському лісництві і допомагав партизанам. Два наступних роки воював у складі Радянської Армії, нагороджений орденами «Червоної Зірки» та «Слави» третього ступеня.
"На спомин дорогій донечці" – так озаглавлено першу сторінку блокнота, в якому містяться вірші, пісні, і, що найцінніше, – листи у формі щоденника, адресовані Нелі Андріївні. Записи датовані 1942-1944 рр., а описуються події, які передували війні на території Радянського Союзу та безпосередньо мали місце тоді, коли вона тривала. Автор розповідає про побачене, почуте через призму власного життя, де центральне місце відводилося його сім'ї, яку він надзвичайно любив. Але саме цей світ окремого чоловіка і дає розуміння того, що творилося навкруг людей, які були лише "коліщатками і гвинтиками" у страшній великодержавній системі. Деякі сторінки, рядки із щоденника Андрія Федоровича Гуменюка хочеться запропонувати увазі читачів.

"...Сергій Васильович Довгань приніс жорстоку звістку, від якої похололо всередині, відняло мову. Здивуванню немає меж... Сьогодні ще ми з мамусею були на базарі, бачили безліч жвавого, балакучого, в базарних турботах люду. Ніхто нічого не підозрював. А тут о 12 годині така жахлива звістка: «Сьогодні о 4 годині ранку Німеччина вздовж усього південно-західного, західного та північно-західного кордону напала війною на СРСР. Ворожа авіація бомбила аеродроми та залізничні вузли Києва, Одеси, Ленінграда, Житомира, Бобруйська...» Літній ясний день спохмурнів, зробився сірим, аж темним, сонце, здавалося, вкрилося сірою поволокою, пташки і комашки замовкли. Усе наче завмерло. Люди похмурі, задумливі: чоловіки з насунутими на очі кепками, та із закрученими низько головами жінки кудись спішили, збиралися в купки, гомоніли тихо і озиралися. В усіх на думці одне те страхітливе слово: війна. Війна! Це нові мільйони калік, сиріт, удів, мільйони біженців з голодними і обдертими маленькими дітьми, які на дощі та вітрові з червоними носиками просять у матусі хліба і питаються татка. Це безмежне число руїн, воші і тиф та інші заразні хвороби. Це гори трупів людей і коней і моря крові.

Всі ми попрямували до педкабінету, де стояв наш радіоприймач РПК-10. Швидко увімкнули Москву. Звідтіля передавали марші і пісні Червоної Армії. 5... 10... 15 хвилин, один марш за іншим. Марші змінюються піснями. І все такі сумні звучать, аж за серце щипає, волосся стає дибки... Хочеться кудись бігти, щось робити. Аж ось: «ВНИМАНИЕ, ВНИМАНИЕ! Слушайте выступление зампредсовнаркома СССР и наркминдел товарища Молотова». Ми із завмиранням серця прослухали виступ по радіо Молотова і стало все зрозуміло. Світлі та ясні, радісні і бадьорі хвилини закінчилися. Треба з усіма попрощатися назавжди, або ж на невизначений час. Всі порозходилися мовчки і вночі не спали. А о 5 годині ранку сільвиконкомівці уже розносили повістки райвіськкомату, і скрізь висіли великі червоні аркуші паперу та накази РВК про загальну мобілізацію всіх військовозобов' язаних віком з 22 до 45 років. Згодом другий, доповнюючий, наказ: про мобілізацію всіх військовозобов'язаних з 17 до 55 років, окрім тих, що були на спецобліку. Виїхали з колгоспів автомашини, люд потягнувся до сільради, а звідти  в Дзигівку, Кісницю, Ямполь (до війни і у перші її місяці А. Ф. Гуменюк жив і працював у Ямпольському районі на Вінниччині — авт.), а дехто прямо у свої військові частини. Це продовжувалося на другий, третій і в наступні дні. Село опустіло від чоловіків. Праця перейшла на жіночі руки, але праця не йшла. Розпочали будувати військові укріплення, об’єкти ПТО.
Радіо приносить все нові і нові тривожні звістки. Уже втрачено Західну Україну й Білорусію. Бомблять усі поїзди по Україні, нафтосклади і бази з пальним. Уночі було чути страшенної сили вибухи на чернівецькому напрямку, де проектувався льотний майданчик. Згодом стало відомо про бомбардування Вінниці, Вапнярки і... Ямполя.
14 липня десь далеко в напрямку на Могилів-Подільський було чути довготривалу артилерійську канонаду, яка в наступні дні все ближчала і голоснішала. Через Клембівку з Бессарабії потягнулися валки біженців. А згодом з колгоспів почали виганяти за Дніпро худобу, вивозити трактори та сільгоспмашини. Жах опанував усім селом. Ревіння корів, скигління та кувікання свиней, блеяння овець, гуркіт моторів заповнювали найглухіші кутки села і звучали у вухах вночі. По шляху то тут то там валялися трупи худоби, перевернуті трактори, комбайни, молотарки і жниварки. Все знищити, чого не можна забрати з собою при відступі, нічого не залишати ворогові  такий наказ Сталіна. Всі документи шкіл, сільради, кооперації та інших установ  спалити. Свині порізати, роздати колгоспникам, хліб з магазинів роздати удовам, сиротам та сім'ям мобілізованих. Вулики з бджолами роздати. Нічого не залишати в колгоспі...

Я з дня на день чекаю виклику до військкомату. З обстановки видно, що ворог займає і нашу область, швидко наближається. Обговорили з мамусею наше становище і вирішили... попрощатися... може й назавжди. Вирішили, що мамуся з тобою виїде в м. Хворостянець на Поволжі, до батьків учительки Анфіси Коржук, а звідти до тьоті Наді у Павлово. Мені виїзд заборонений як військовозобов’язаному. Усі документи забрав військкомат і наказав чекати виклику. Я без документів і не збирався нікуди вирушати, знаючи свій обов'язок щодо військової служби.
…Вночі 16 липня ми прокинулися від брязкоту шибок і здригання будинку. Десь неподалік стріляли важкі гармати і на небі відбивалася заграва від спалахів вогневих ударів. Уже було не до сну, і ми швидко спакували все що треба в мішки, приготувавшись у дорогу. Ти, донечко, спокійно спала в колисці, глибоко і рівно дихала. Рученятка розкинуті, одна ніжка закинута на бильце ліжечка… Крізь прочинені вікна до хати пробиралася ранкова прохолода і запах матіоли наповнював усю кімнату. Ми з мамусею сиділи на кушетці біля тебе і мовчали. Десь далеко гаркали гармати, глухо здригалася земля та віконні шиби. До нас у двері постукали. Відчинили й побачили Анфісу Коржук, готову в дорогу. Зараз потрібно вам вирушати в далеку небезпечну путь, залишати свою батьківщину, дідуся, бабусю, дядьків Петю, Ваню, тьотю Любу, Раїску. Залишати зігріте кубло, шматочок хліба і їхати кудись під відкрите небо на голодну смерть. Розлучитися тут чи залишитися, поставши під смертельний вогонь і… разом загинути? Анфіса чекала в хаті, а надворі завантажена підвода, до якої мав додатися ваш вантаж, та зверху – ти на ньому...
Хвилини дві, три минають у чеканні. Тишу порушую я. «Вірусю! Дуже не хочеться мені розставатися з вами, хоч і знаю, що коли не сьогодні, то завтра хтось когось має залишити. Я прошу тебе, Вірусю, зостатися вдома ще хоч на сьогоднішній день!» Мені на серці було важко-важко, а до хати долинали глухі вибухи. Матуся промовила: «Ні, Андрійку, якщо я втрачу цю підводу, то де я її дістану потім? Фронт наближається, і завтра він може бути тут, в Клембівці. Поїду разом з подругою».
Я почав виносити пакунки на віз. Там було чимало Анфісиних речей, на яких сидів Валентин, а на руках бабусі була ще маленька Лімочка. Мамуся тебе розбудила, одягнула і востаннє глянула на спорожнілу кімнату. Тримаючи тебе на руках, вона важко заплакала. Ти теж почала плакати… Посходилися мамині подруги і колеги, і вони не могли стримати сліз. Вийшли проводжати вас тьотя Маруся, Настя Іванівна, Даша Андріївна, Марія Прокопівна. Тебе мамуся посадила на віз до Валентина і ти заспокоїлася. До мене йти не захотіла.
По нерівній дорозі, порізаній глибокими дощовими рівчаками, підвода попрямувала в напрямку до могилок, повз які пролягав шлях на Вапнярку. Я не раз бачив процесію, йдучи по цій дорозі на кладовище. Але тоді попереду на возі лежав в домовині небіжчик, його оплакували рідні. Дивне порівняння виникло у мене в голові. Тепер в перших рядах процесії сидиш ти, моя люба Нелюсю, і щось щебечеш. Позаду йде мама з подругами і колегами, а позад усіх йду я, сякаючись у хусточку. Ось-ось я не витримаю цих сліз і заридаю в тон іншим. Озирнувшись, я побачив, що всі проводжаючі залишись уже далеко позаду, і мама погнала мене крізь сльози. Я ще ніколи так в житті не плакав, як тоді… Стягнув тебе з воза, пригорнув вас обох, почав цілувати. Мамуся врешті вирвалася із моїх обіймів і пішла з тобою за возом. Ішла дорогою, обсадженою кленами, рівною як стріла, між достиглих хлібів. Дорідне жито никло-хилилося до сірої землі. В голубому небі пливли пухнасті білі хмарки. Ви віддалялися і віддалялися, все меншали і меншали. Вже і не видно твоєї ручки, лиш біліла мамусина хустина. Ви заїхали вдалину і зовсім зникли, а я ще довго стояв серед шляху самотній… А за Дністром, в напрямку Бельц і Могилева, не стихали гармати.

Повернувшись додому, я до вечора лежав на кушетці, навіть не йшов слухати повідомлень «Советского информбюро». Осиротілі кімнати нашої квартири дихали пусткою. Перед моїм зором усе стояла підвода з клунками, на якій ти, Нелюсю, разом з іншими, а за підводою дві постаті із заплаканими очима. Я не міг нікуди йти, ні з ким говорити, не хотів нікого слухати. Заснув на кушетці і проспав одягнутий аж до ранку. Вранці мене навідали друзі: Чорний, Коржук Андрій, Вінцевич, Довгань Сергій Васильович, Філіскевич, Олекса Григорович, Гром Павло та Мельник Василь. На столі з’явилося спиртове вино Ямпольського плодозаводу та різні закуски. Привівши в порядок свою кімнату, я додав до закусок ще маминих квашених огірків та смаженої молодої картоплі. Всі ми чекали виклику до райвійськкомату і тому ні до якої роботи не бралися. Цей день, 18 липня, я провів у хмільній компанії своїх друзів, з яких двоє залишилися у мене ночувати.
Ніч на 19 липня була неспокійною. Зовсім близько, десь у напрямку Ямполя, рвалися снаряди, гупали міни і ясна заграва освітлювала темне небо. Шкло у вікнах не переставало дзвеніти, а стіни будівлі здригатися. Десь під Томашполем літак бомбив «кукушку» і обстрілював її запалювальними кулями. Заснули ми аж під ранок, а коли прокинулися, в селі вже окопувалися червоні. На кладовищі стояли далекобійні гармати, а на полях колгоспу «Більшовик» метушилася піхота. Посильний сільради приніс повідомлення військкомату – з’явитися у Качківку на 19 годину. Я взяв дві пари білизни, харчів, документи і пішов у сільраду. Ключ від помешкання віддав дідові Кривому. Залишилася квартира з майном, придбаним за роки праці, город з гарною картоплею, огірками, буряками, помідорами та ще всякою всячиною.
Біля сільради стояли підводи з військовозобов’язаними останнього резерву. Там були: Чорний, Волянський, Коржук Андрій, Наконечний Михась, Довгань та ще багато інших. Під Ратушем нам смерклося, і чорна густа нічна імла огорнула все. Позад нас залишилися рідні і знайомі місця, де я провів вісім років свого життя, де знайшов собі вірну подругу, створив сім’ю і знайшов щастя, де народилася перша і єдина моя донька і де я за такий короткий час втратив усе це, дороге моєму серцю, а тепер сиротою їду в невідому далечінь. Гонорівський цукровий завод горить, Дорошівка в різних місцях горить, по селах тоскно виють собаки. Високі стебла зеленої кукурудзи з напруженим шелестом чекали чогось, наче вони знали якусь таємницю і готові були її відкрити на настирливе прохання. Назустріч нам гналися вантажівки з погашеним світлом, йшли колони піхоти, побрязкуючи зброєю та касками. Очевидно, готувався бій, а нас везли на мобпункт. Проте до Качківки нас не довезли, бо начальник нашого ешелону одержав наказ їхати на Крижопіль. Там ми не забарилися: пересіли на інші підводи і поїхали на Теплик. Так нас везли днів з десять, міняючи підводи, в різні місця. Скрізь було видно сліди війни: поїзди мчалися з пробитими обгорілими вагонами, на площадках навалено станків і деталей машин евакуйованих заводів. Поміж станками, на буферах, на сходинках вагонів, на тендерах паровозів було повно біженців. З клунками і мішками, з кухликами і пляшками, з малими дітьми вони сиділи, висіли, готові провалитися у прірву, під колеса вагонів. Всі вони залишили свої рідні краї, мчали у невідомість, спасаючи діток від страшних побоїщ. Зустрічалися й такі ешелони у виямках: з понівеченими паровозами, з шматками дрантя та дитячого м’яса, перемішаного із землею та піском, смертельним вантажем німецьких пікерувальників. Такі картини я на власні очі бачив на станціях Бахмач, Гребінка, Печанівка та інших. Можливо, Нелюсю, і ти тепер десь лежиш, присипана землею, під уламками вагонних платформ, а я їду невідомо куди…
За 20 кілометрів від Умані нас затримало НКВС і направило південніше, на Ладиженку, а в Умані в цей час йшли гарячі бої з танковими частинами ворога, який туди прорвався. Три доби було чути артилерійську канонаду, свої й ворожі літаки поодинці й ескадрильями літали над Уманщиною.
Це була жнивна пора. На полях стіною стояла пшениця, жито і кликали комбайнерів. У височині співали жайворонки, розливаючи світлі й прозорі переливчасті звуки на густі пшениці. Але по селах і полях, по дорогах і в ярах лежали догори колесами трактори і молотарки, ліниво вигріваючи свої боки, байдужі до оточення…
29 липня 1941 року. Сьогодні ми в’їхали у величезний глибокий яр, обнесений кручами, порослий чагарниками. У цьому яру розмістилося місто Чигирин, оспіване Шевченком. Як тільки проминули місток через річку Гнилоп’ять, нас направили в одну із шкіл, де розміщувався мобпункт. Тут мали чекати до 12 годин ночі, щоб пароплавом по Дніпру попливти в Дарницю. Тут ми сердечно розпрощалися із Наконечним Михайлом Гнатовичем, з ямпольськими хлопцями, і з новою командою відправились по Дніпру на Київ. Зі мною їхали Василь Васильович Чорний та Андрій Коржук – решта вирушили на Кіровоград та інші міста. Ми розташувалися в третьому класі теплохода «Воровський». Там були переважно військові та учні ФЗН. До самого ранку з Василем Васильовичем пробули на палубі. Хоч і напроти течії, проте теплохід йшов швидко, залишаючи позад себе села, заховані в зелені, та міста. Ніч була тиха і тепла. Спати не хотілося, і ми вдалися до спогадів про наше спільне життя і дружбу в Клембівці. У мого друга залишилася сім’я з п’яти душ, і всі непрацездатні. Хто їм заробить хліба? Як поставляться до дружини і дітей «гості»? Так ми просиділи, поки не почало світати. Передранкова прохолода проймає все тіло і хочеться в теплий куток, пригорнутися до любимого друга і заснути, забувши про все пережите... Сумно поблискує річка в передранковому тумані, дзюрчить по прибережних камінчиках-голяках. Від берегів до середини річка спокійна, гладенька, сіро-блискуча її поверхня здається нерухомою. На середині темна, неспокійна, бурчить, спішить униз. Крутим обривом збігає до води високий правий берег. Він горою насунувся на Дніпро і перед самим широким місцем річки зупинився. Лівий берег увесь в піщаних лисинах…
Поснідавши, ми пішли в третій клас і полягали спати. Об 11 годині ранку нас розбудили, коли «Воровський» своїми охриплими гудками салютував Києву. На піщаних берегах – багато людей, що купалися і відпочивали. Човники і катери сновигали по широкому водному плесу.
На річковому вокзалі було безліч біженців, які чекали нагоди виїхати з Києва за Урал. Ми пішли у місто. Скрізь було видно підготовку до ППО. Весь Хрещатик – у мішках з піском, з виритими окопами та сховищами. Нижні поверхи будинків були перетворені на фортеці. Магазини торгували, як і завжди, товарами в широкому асортименті. Особливо багато було продуктів: хліб багатьох сортів, м’ясо, ковбаса, шинка, оселедці, взагалі риба різна, цукор, варення. А кондитерських виробів – на вибір! Холодне пінисте пиво чекало на кожному перехресті вулиць. Солодких вин, шампанського безліч, лише «Пшеничної» 40-градусної немає. У повітрі стояв шум моторів «яструбків» та автомобілів, дзенькіт трамваїв. Лише тричі було оголошено тривогу від повітряного нападу, тоді все в місті завмирало. Тривоги тривали по 10-15 хвилин. Пробули ми в Києві дві доби, запаслись милом, цигарками і пішки пройшлися по набережній до дерев’яного містка, звідти – на Замостя, Слобідки, потім трамваєм поїхали в Дарницю, де я розпрощалися з Коржуком Андрієм. У Дарниці нас розподілили на взводи, відділення, та й пішли строєм на Прилуки. 180 кілометрів подолали за 5 днів і прийшли до цього міста. Аж тут я попрощався з Василем Васильовичем і сам з новими товаришами в нових, суто військових, умовах розпочав своє життя. Василь Васильович потрапив у саперно-будівельний батальйон, я – у 76-й ЗАП (запасний артполк – Л. В.)13-ї запасної бригади.