— Якби стріляли «Градами», нас би вже не було. А від танка ще якось можна врятуватися. Ти бачиш його, чуєш шум двигуна і маєш час заховатися. Найменша ямка — і тебе вже врятує. Але, коли сидимо в укритті, і по нас луплять, тоді теж важко. Ми одного разу нарахували 25 пострілів з танка. Сидиш і розумієш: якщо хоч один з них влучить, то тут уже буде братська могила. Двадцять чоловік там так і поховає. Треба комусь сісти при вході, щоб, коли буде засипати, вистрибнути, щоб хоч один залишився живий, і знав, що там хтось є...

Він сидить переді мною і ось так, майже спокійно, розповідає про війну. Сорокаоднорічний Олег Рожко з Кузьмина Городоцького району. Звичайний українець, селянський син, привчений до постійної праці на мирній землі. В Яромирці, рідному селі, у нього є пай — 2,5 гектара саду. Він вирощував там яблука, така сонячна й люба серцю робота. Крім того, їздив на заробітки в Польщу, Москву (висококласний майстер євроремонтів). Його руки переробили стільки роботи! Копав город — й орати не треба було, така була в нього сила...
 Тепер він уже нічого не може, навіть відра води не можна піднімати: лиш три кіло в руки. Проклята війна для нього скінчилася, навічно забравши здоров’ я і силу.
Старший сержант, мінометник
 Олег Анатолійович Рожко був мобілізований у серпні 2014-го — у третю хвилю мобілізації:
 — Я взагалі старший сержант прикордонних військ, тому й тепер повинен був би на кордоні стояти. Але хіба тут виведеш толк? Усіх цікавить насамперед кількість солдат, а не їхні професійні навички. Спочатку був Яворівський полігон, а потім — відомий уже всім Широкий Лан, ви ж знаєте, як там протестували проти нелюдських умов перебування. Так-от, протестувати починали ще ми, бо та болотнеча і тоді вже була. Але вийшло лише п’ять сміливців, їм закрили роти, і все, — ні- хто не підтримав, боялися.
 Якраз першого вересня відправили нас на Донеччину. Ми стояли в Мар’їнському районі, село Тарамчук. Наші три міномети охороняли чотири блокпости. Я в чотирьох серйозних ситуаціях був там. Нас недарма шукали, бо ми біду їм робили. Наш міномет мобільний, хоч і важить 310 кілограмів. Збирається швидко. Ми вистрілили, зібрали його — і бігом-бігом з місця! Щоб не розстріляли. Я заряджаючим був, кидав міни. Одна міна важить 16 кілограмів. В одному бою, пам’ятаю, кинув 48 мін (це якраз бойовий комплект машини). Нас тоді обстріляли сильно, і дві мінометні обслуги «вкакалися», розбіглися по кущах, по корчах поховалися. Залишилося чотири чоловіки, і ми давали відсіч. Був один танк наш, але він теж просто стояв, не стріляв. Лиш одна зенітка нас прикривала. Командир каже: до бою! Як? Луплять же безперестанку! Але ми вчотирьох, гайда, гайда! Наш міномет не стріляє вже, беремо другий. Їдемо, відтягуємо бій на себе, від села далі, бо там ще ж люди є. І розуміємо: якщо не дамо відповіді, цілий день будуть стріляти. Ось тоді я цілих 48 мін кинув (уявіть — 768 кілограмів! — авт.). Командир тисне нам руки (він теж мобілізований, але старший лейтенант): спасибі, хоч ви не втекли. А наш один каже: медалі нам! Другий: хоч би додому пустили на десять днів. Додому хотілося, про нагороди не думали. А тепер, знаєте, як обідно, що зараз уже ті медалі майже просто так роздають. За що? Там же половини з тих нагороджених і близько не буває! Зате всі груди в медалях!
 До речі, 5 грудня я мав їхати додому у відпустку. Одруженим і тим, хто має дітей, давали. Я не хотів, бо як міг залишити друзів? Це ж уже двох рук не буде вистачати на обслузі! Кажу жінці, що не поїду. Але вона таки впросила, щоб поїхав. То зібралися, чекаємо машину. І тут — обстріл. І ми давай відбивати. А наші міномети стояли від нас метрів за 500. Ще добігти туди! Потім командир каже: машини до нас не можуть доїхати. Відпустку відставити!
 Ось так. А через день мене контузило. Відкриваю очі, а під носом нашатир, і мене машиною везуть у лікарню. Ще осколок від снаряда про-йшов через мою ногу, вирвав трошки м’яса. Але я затулив, кров витер. Якщо нічого не відірвало, то яка проблема?
 Був у Дніпропетровську, потім відправили за місцем проживання. У вас там непоганий шпиталь, сказали.
«А, може, це жінка вас у груди вдарила?»
 Мені самій соромно писати ці слова. А я думаю, як почувається лікар, який наважився сказати таке бійцю, пораненому в зоні АТО (чому, власне, мусимо писати оте брехливе слово АТО)?! Якщо кожен з нас знає і бачить, що це триває кривава війна, в якій гинуть українці, наші сини, брати й батьки. Так-от, як наважився сказати таке захиснику нашої Батьківщини медик? Його, власне, не пече сором?
 А вони не вірили. Вони вперто, до останнього, не вірили Олегу. Люди в білих халатах, які зобов’язані виставляти правильний діагноз і надавати необхідну допомогу. Люди, які самі могли б (або й діти їхні) воювати на сході.
 Більше того, вони звинувачували пораненого бійця у тому, що він, мовляв, симулює, бо не хоче повертатися знову на фронт. А в 40-річного Олега почалася страшенна задишка. Він ніколи в житті не палив цигарок, а тут просто дихати стало важко. Малесенька перешкода на шляху — і все, повітря у грудях бракує. І ноги стали набрякати.
 — Але спочатку мене цинічно запитали, чи не дружина часом у груди вдарила? А потім лікарі вигадали, що маю пролапс клапана І стадії. Я дуже хочу подивитися тепер їм в очі!
 А згодом виявилося (це вже аж в Одесі помітили), що в мене хорди в серці обірвалися — так сильно під час контузії бронежилетом ударило. Там же, в Одесі, й зробили операцію на відкритому серці — більше трьох годин оперували.
 Розповідаючи, Олег дуже нервує, наново переживаючи свої страждання. Бо далі почалися ще більші митарства:
 — Ви знаєте, яку довідку мені видали в лікарні? Що маю захворювання, пов’язане з проходженням військової служби. Значить, коли був в армії? Двадцять три роки тому, коли служив у Сімферополі? Мені не написали, що це сталося у зоні АТО. Так, у військовому квитку зазначено, що я отримав контузію, струс в зоні АТО. А серце — просто як наслідок. Бо довідку про травму в частині не дали. Зрештою, там практично нікому не дають. Через це все й затягувалося.
 Кажу лікарям: «Прочитайте, у мене були контузія, струс. Тож хорди в серці в мене обірвалися на фронті!» Ой, важко, дуже важко доказувати.
 Нарешті, у вересні 2015-го засідала медична комісія. Дали мені третю групу, довічно. Якби друга група, то пенсія була би більша. Мої документи відправили на перевірку в Київ. З Києва прийшло підтвердження, що мені повинна бути саме друга група. Тож віднедавна я інвалід війни другої групи. Хоч у цьому справедливість запанувала... І вже, слава Богу, першу пенсію отримав. Бо ж з 15 червня минулого року грошей ніяких не отримував. А до того половину зарплати виплачували.
 Та що там казати, якщо посвідчення учасника бойових дій мені дали лише в грудні 2015-го: цілий рік добивався! Більше того, мені казали, що я в Курахово не воював! А це перше місце, куди я потрапив! Добре, що в мене виписні є. А то вони й не пишуть. І в кого нема, то що? Усе робиться для того, щоб учасникам АТО менше платити.
 Не виплатили ще одноразової допомоги при пораненні. А як довго ми чекали виписку з грошового атестата з Одеси! Навіть дивуватися сил немає.
 Якщо чесно, скажу вам, люди в нашій області не розуміють до кінця, що таке війна. Ніякого співчуття! Їм якби тут кілька разів вистрілили, тоді, думаю, подобрішали б. Бо кругом прямо стіна байдужості. Без волонтерів її неможливо пробити. Але хіба ми волонтерів на фронті захищали? Державу! Чому вона тепер не хоче по-справжньому займатися нашими проблемами? Я думаю, чиновники якраз на те і розраховують, що людина здасться, не вистачить у неї сил боротися.
«Вони хочуть, щоб ми здалися»
— Так, вони цього хочуть. Знаєте, скільки атеошників нині п’ють, на синьо п’ють! Якби в мене не ця болячка, я сам би запив. Запив! Мені не можна, бо буде на півкроку ближче до могили. І так не знаю, скільки ще поживу. Зібрав собі болячки та й борюся з ними. Але, все одно, не здаюся. Якщо я не можу, в мене є дружина, Таня. От вона поїхала в Одесу, у військову частину, і мене звільнила (бо я не міг). І здаватися не буду...
Ми ж ішли воювати не за гроші. Тоді ще й патріотичний настрій був, і героями хотілося бути. І нині, коли дивлюся на прапор український, пошматований у боях, на якому розписалися мої бойові побратими, гордість відчуваю, і серце стискається. Ось підпис танкіста, який не встиг добігти до бліндажа...
 Серце стискається ще й від того, що побачив, що нічого не вартують смерті наших хлопців. Багато обіцянок дають, а на ділі все забувають. Багато пам’ятають тих, хто загинув?
 Я з Городка йшов на війну. Нас троє йшло, а повісток, уявіть собі, аж п’ятдесят було! Але я пішов, бо, думаю, як в очі дивитися тим, двадцятирічним, які нас захищають? Один хлопчина молодесенький з нами. Його мама підходить до мене і просить: дивися, синочку, за моєю дитиною, бо він у мене нерозважливий, усякого може натворити.Просить і плаче. Він загинув, той хлопчина, не повернувся до неї...
 Я отримав повістку і за півтора дня зібрався. Хоча, чесно, не уявляв до кінця, наскільки все серйозно і страшно. Не думав тоді, що це вже війна. Думав, бігом вгамується.
 Але ця партизанська війна надовго. Ту нечисть уже важко вичистити. Її ж стільки напустили! А можна ж, можна було ще тоді, у 2014-му, вигнати, випхати за кордон. І ми відчували, що захищаємо Україну. І хотіли не стояти на місці, коли нас обстрілюють, точніше, розстрілюють, а йти вперед. Моя куля — значить, моя куля. І можна було наступати. А так сидиш в укритті, і по тобі луплять. Або ж тих, хто поряд, накривають вогнем, а ти не маєш права допомогти. Сиди і чекай! Чи їхньої смерті, чи потім —  своєї...
Замість післямови
 Для Олега війна скінчилася, забравши назавжди здоров’я. Але вона і далі впритул торкається їхньої родини: уже півроку в зоні АТО його зять, теж Олег — Слободян. Весілля, до речі, відбулося напередодні минулих новорічних свят, коли наречений приїхав з війни додому на три дні. Наречена, вісімнадцятирічна Христинка, стала щасливою молодою дружиною і, здається, ніхто так не вміє кохати і чекати чоловіка з фронту,як вона. Христина навчається у Хмельницькому національному університеті, щойно закінчила перший курс (рік навчання, до речі, коштує 12500 гривень). Вчиться дуже гарно, бо здібна й старанна. Нині у молодят щасливі дні — Олег приїхав у відпустку.
 Олег-старший задоволений вибором дочки: хлопця знає змалку, він отримав диплом учителя фізкультури, хоча за фахом працювати не довелося. Звісно, Олег Анатолійович дуже переживає за зятя, адже добре знає, як у тім пеклі.
 Сину Дмитру днями виповнилося шістнадцять років, він навчається у політехнічному коледжі.
 Дружина, Тетяна Віталіївна — вчителька початкових класів у місцевій школі. Це саме вона його опора і надія. Бо саме вона не дозволяє здаватися, допомагає боротися. Бо саме в нашій державі можливе таке злочинне безглуздя, коли захиснику Батьківщини доводиться захищати самого себе й добиватися своїх прав самотужки.
 Зрештою, це стосується не лише якихось бюрократичних проблем. А й усіх нас, від чого дуже соромно. Бо скільки разів довелося плакати Тетяні Віталіївні тільки тому, що її чоловік воює, а дехто, ситий і спокійний, по кіосках сидить і з неї та її Олега кепкує! Невже й справді, аби стати милосердними, нам треба, щоб стріляли уже за нашими городами? Але ж не забуваймо:  щоб нападників зупинити, треба проти них іти воювати.
 Слава тим, хто йде захищати нашу землю! Слава героям!