Сергій Чайниченко, — колишній хмельничанин, п’ятий рік працює в Німеччині. Здавалося б, доля у хлопця і вдома складалася незле: відразу після школи вступив до вишу, гарно навчався, отримував підвищену стипендію. Після закінчення навчання — аспірантура, захистив кандидатську та став висококласним програмістом.  Такими кадрами «не розкидаються» — і йому запропонували  викладати на рідному факультеті.

Сергій добросовісно виконував свої обов’язки, віддаючи улюбленій справі ще й увесь вільний час. Та якось, на порозі свого 25-ліття, він на мить зупинився і спробував відповісти на запитання з популярної пісні Макаревича: “А що ж у нього за плечима, коли позаду вже півшляху?” І з сумом усвідомив: за великим рахунком, — нічого. Працює, отримуючи жалюгідну зарплату, в черзі на вищу посаду промине десятки літ, мешкає у батьківській квартирі. Разом із ненькою, котра, маючи групу інвалідності, змушена працювати, ледь зводять кінці з кінцями. За таких обставин не те що одружуватися, а навіть зустрічатися з дівчиною не міг собі дозволити. Не кажучи вже, щоб створити сім’ю та народити дітей.
І він, досі такий нерішучий до змін, відважився — розрахувався з роботи та поїхав  у пошуках кращої долі до столиці. Попервах навіть довелося бути охоронцем в одному з київських супермаркетів. А за півроку таки отримав пристойну роботу в одній з «айтішних» компаній, яка  вже тоді працювала не лише на внутрішній, але й на західний ринок. Якось і його, Сергія, відрядили виконувати замовлення до Німеччини. Він настільки блискуче впорався з поставленим завданням, що німці запропонували інвестувати у створення закордонного філіалу Сергієвої фірми. З умовою, що очолить його тільки Чайниченко. Від таких пропозицій, звісно, не відмовляються...
Тепер Сергій живе досить заможно навіть за тамтешніми мірками. Ця країна належно цінить працю подібних фахівців. Тож Сергій за неповних ’ять років заробив собі і на хороше авто, і на власний будиночок на березі озера. На повсякденні витрати взагалі грошей не рахує. А ще дозволяє собі багато подорожувати. І, чи не найголовніше, тепер він може забезпечити якісне обстеження та лікування матусі, зробити безпроблемним її побут і взагалі наполягає на її переїзді до Німеччини, аби бодай на старості літ і вона пожила достойно...
Олена Марцинківська, з Дунаєвець, рівно на десять літ молодша за Сергія. І вона також без проблем вступила до Львівського національного університету на престижний факультет, де успішно вивчала одну зі східних мов. Але закінчивши перший курс і збагнувши, що попереду на неї може очікувати у кращому разі доля, схожа на Сергієву (а я знаю сина знайомого, котрий з дипломом київського вишу та знанням китайської мови ледве влаштувався на хмельницькому товчку торгувати косметикою), полишила престижний університет та разом з подружкою подалася до сусідньої Польщі. Батьки Олени були категорично проти такого “фокуса” доньки, пригрозили, що й копійки тепер вона від них не отримає. Але дівчина не змінила свого рішення. Ба більше, вона ні про що  не шкодує. Бо непогано почувається на чужині. Нехай і в периферійному містечку, нехай на платному відділенні, та все ж навчається,  здобуваючи спеціальність менеджера. До речі, і на навчання, і на винайм помешкання, і на прожиття вони з подружкою заробляють, працюючи офіціантками в одному з ресторанів Вроцлава. Правда, доїжджати доводиться щодень майже 40 кілометрів, але нинішніми польськими прекрасними дорогами ця відстань долається швидко та непомітно...
Упевнена, що й будь-хто з наших читачів може розповісти по кільканадцять схожих історій. І кожна з них могла б стати сюжетом для написання цілої серіїї книг під умовною назвою “Остання хвиля еміграції українців”. До речі, таке явище існує й на офіційному, так би мовити,  рівні.
Не буду переповідати про перших наших заробітчан, котрих злидні та безвихідь випхали з домівок у далекі чужі краї — про їхні поневіряння або й щасливі долі існує безліч переказів. Зупинюся лише на кількох моментах з новітньої нашої історії.
Отож четвертатхвиля еміграції припала на 90-і і сягнула піку в 2002-му. Відтоді, як свідчить статистика,  протягом 10 літ в’їжджало в Україну людей значно більше, аніж виїжджало. Різке збільшення кількості останніх почалося у 2013 році і триває досі. Відтак маємо справжню, потужну п’яту хвилю еміграції. Процес ускладнюється через війну і важке економічне становище в Україні.
До речі, у 2014-му, вперше за роки незалежності країни, більше наших співвітчизників вважало за краще виїхати не в Росію, а в Європу та Америку. І нинішня кількість тих, хто “рятується від Батьківщини”, просто вражає. Якщо, за  даними Комітету статистики Євросоюзу, у 2014 році громадянам України було видано 303 000 дозволи на проживання в ЄС  (і це — найбільше, після нас у переліку — американці, китайці, індійці, а віднедавна і біженці з Сирії), то останні цифри стрибнули в рази! Лише у Польщі минулого року таких документів видано для українців 800 тисяч, 300 тисяч — в Італії, трішки менше — в Німеччині та Чехії. Власне, саме в ці країни подалося найбільше наших умів  і трудової сили.
Працевлаштування — головна мета, з якою українці їдуть за кордон. Таких приблизно 70 відсотків. Найбільше їх зайнято в сільському господарстві, будівництві та сфері послуг.
Але ще страшніше, що процес цей лише набирає обертів. Згідно з  дослідженням, проведеним у 2015 році агентством GfK Ukraine, у найближчому майбутньому 8% (три мільйони! — а це майже чверть працездатного населення) наших співгромадян планують влаштуватися на роботу в іншій країні. Не забуваймо, що майже половина трудових мігрантів працюють за кордоном нелегально. Тому навіть оті, наведені вище цифри, дуже умовно можна назвати коректними — їх, вочевидь, варто помножити на два.
Наступна масова група емігрантів — це молодь,  котра все більше обирає не власну, а західні країни для здобуття спеціальної та вищої освіти. Лише студентами польських коледжів та університетів торік стали 60 тисяч випускників наших навчальних закладів. Так, принаймні, пишуть тамтешні засоби масової інформації. Для порівняння, у 2008—2009 навчальному році в Польщі отримували освіту всього 3000 українців. І аналітики стверджують, що 90 відсотків студентів, які навчаються в іноземних вузах, шукатимуть спосіб продовжити навчання, почати стажування або знайти роботу за кордоном.
Польща — нині головний роботодавець для українських емігрантів. І річ не тільки в тому, що наших співгромадян приваблюють умови праці в цій країні. Тут теж зацікавлені в українських трудових ресурсах, адже самі поляки масово виїжджають в інші країни ЄС у пошуках вищої заробітної плати. Тому Польща спростила реєстрацію запрошень для українських працівників, що, ясна річ, лише сприяє збільшенню трудової міграції з України.
Ще одним тривожним сигналом є інформація рекрутингових агентств про те, що останні кілька років масово почали виїжджати до країн Євросоюзу менеджери середньої ланки і IT-фахівці. Статистики підрахували,  що у 2015 році понад 80 відсотків українських офісних працівників розглядали такий варіант працевлаштування.
Навіть приблизних цифр у розрізі нашої області з наведених вище фактів віднайти не вдалося. Але дозволю припустити, що  ситуація на Хмельниччині нічим не ліпша, ніж у сісідніх областях, а то й, певно, гірша, ніж у центральніших. Принаймні, я знаю точно, як практично всі роботодавці краю гостро відчувають нестачу кваліфікованих кадрів. Крупні підприємства чи компанії намагаються утримувати і самотужки ростити персонал. Але якщо так триватиме далі (а черги у візових центрах та на пропускних пунктах кордону, статистичні дані з інших, не згаданих мною країн, масовість трудової міграції свідчать лише про  неупинне зростання цього процесу), то скоро в Україні просто ні з ким буде розвивати економіку.
Не знаю, як вас, шановні читачі, а мене така драматична реальність дуже засмучує. Може, ще й тому, що маю доньку-студентку, яка ще за рік до магістратури заявила, що коли й вступатиме до неї, то лише у закордонний виш. А нині, працюючи під час літніх канікулів покоївкою в американському готелі та заробляючи за три дні стільки, як я за місяць, взагалі почала сумніватися, чи варто повертатися додому і закінчувати університет...
Звісно, дискутувати на цю тему можна безкінечно. Але мушу закінчувати свої роздуми словами колеги-журналіста, у  статті якого під назвою “Вихід в болгар  є — термінал аеропорту в Софії” йшлося про ситуацію кількарічної давнини в тій країні. Але, на жаль, тепер це стосується нас. В українців також схожий вихід є. Точніше, їх у нас багато — це, скажімо, і термінали Бориспільського, Жулянського, Львівського летовищ, і кільканадцять пунктів пропуску на західному кордоні... Прикро, сумно й боляче...